Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
Феноген, а потiм Маюфес.
Феноген. Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Нi, брат, не в тi взувся.
Входе Маюфес.
Маюфес. Здоровенькi були!
Феноген. А, Григорiй Мойсєйович.
Чоломкаються.
Маюфес. Що це у вас з iменин так рано гостi розїжджаються, чи не дiзналися про дiло?
Феноген. Яке дiло?
Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофійович в острозi, а тепер слiдователь по важним дiлам посадив у острог таких хазяїнiв, як Зенделевич i Петренко!
Феноген. Ой, i Петренка посадив?
Маюфес. Положим. Петренко дав двiстi тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться i до Терентiя Гавриловича.
Феноген. А хазяїн же при чiм?
Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать вiд кредиторiв.
Феноген. А хто ж це докаже? Купив.
Маюфес. Ну, коли менi заплатять, я можу мовчать, але грошi за проданi вiвцi по книгам Михайлова не показанi, - треба заплатить шiстдесят-сiмдесят тисяч!
Феноген. Заплатить - i край.
Маюфес. А поки там що - погано. Якби другий слiдователь, а то, страшний чоловiк… Вiн хоче всiх залякать; поки заплатить, поки все виявиться - пожалуйте в острог.
Феноген. От тобi й маєш! Невже ж Терентiя Гавриловича можуть у острог?
Маюфес. Можуть. Погане дiло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентiй Гаврилович?
Феноген. Поїхав копи оглядать. А наше дiло як?
Маюфес. Давайте розписку, що в случае покупки iмєнiя ви менi платите п'ятсот рублiв, i я вас повезу в iмєнiє. Ай iмєнiє, ай iмєнiє! Ето што-нiбудь особенного!
Вбiгає Парубок.
Парубок, Феноген i Маюфес, а потiм Марiя Іванівна i Соня.
Парубок. Феноген Петрович, нещастя!
Феноген. Що там таке, хто-небудь повiсився знову?
Парубок. Хазяїн пробi кричать. Упали i не можуть пiднятись. Побiжу рятувать.
Феноген. На килим! Берiть тi носилки, що гнiй виносять з конюшнi, i бiгом туди, я зараз.
Парубок вийшов.
(У дверi.) Марiя Іванівна, Софiя Терентіївна! (До Маюфеса.) Зайдiть, будь ласка, у контору, я вас покличу.
Маюфес. Можна. (Пiшов.)
Феноген. О господи, що за феральний день!
Входять Марiя Іванівна i Софiя Терентіївна.
Марiя Іванівна. Що тут сталось?
Соня. Де тато?
Феноген. Поїхали копи оглядать та на царинi, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побiгли вже туди, а я зараз послав носилки и сам пiду.
Марiя Іванівна. О господи, що це таке?
Соня (до Феногена). Мерщiй iдiть i ви до татка!
Феноген пiшов, i Марiя Іванівна за ним.
Треба зараз у город послать за лiкарем. Може, ногу зламав. Напишу Iвану Миколайовичу записку, щоб зараз лiкар приїхав. (У дверi.) Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан.
Входе Марiя Іванівна.
Марiя Іванівна. Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довiдатись… Що ти там, доню, пишеш?
Соня. Послать треба за лiкарем, а поки виявиться, що там, та поки конi запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить.
Входе Феноген.
Ну, що?
Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!
Марiя Іванівна. Що з ним, що? Не чув?
Феноген. Вони поїхали полюбоватись на копи i отут, зараз за ровом, побачили бiля кiп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко пiд'їхали до гусей, схопились з бiгункiв i погналися за гусьми, та спiткнулись через ритвину i сильно упали.
Чуть стогiн: "Ой, ой!"
Соня (до Феногена). Нате записку, зараз за лiкарем. Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робiтникiв.
Пузир, Марiя Іванівна i Соня, а потiм Феноген. Марiя Іванівна i Соня помагають Пузиревi.
Пузир. Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всерединi порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем рiже по животу, ой!!
Соня. Я посилаю зараз за лiкарем, тату!
Пузир. Не треба. Фельшара краще… Ой… фельшара, лiкаря не треба.
Садять на диван. Входе Феноген. До Сонi тихо: "Послав". Робiтники вийшли.
Феноген, ой! Я бачив, що у двiр їхав Маюфес, де вiн?
Феноген. Тут.
Пузир. Посадили?
Феноген. Не питав.
Пузир. Поклич… Покли… ой! Поклич!
Феноген. Хоч одпочиньте.
Соня. Таточку, нехай потiм, вам важко говорить.
Пузир. Поклич!
Феноген (iде). Що його робить? Григорiй Мойсейович ще гiрше розтривоже… Треба самому сказать. (Вертається.)
Пузир (через сльози). Чого ж не йдеш? Не муч, клич!
Феноген (про себе). Що буде, то буде - однаково, скажу… Та я сам все знаю!
Пузир. Говори… Посадили?
Феноген. Посадили!
Пузир. О-о-о!
Марiя Іванівна. Боже мiй! Що з тобою?
Пузир. Ох, погано!
Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Кiмната та ж.
Соня, Фенoген, Марiя Іванівна i Пузир.
Соня (одчинивши обидвi половини дверей, стоїть на порозi. Пiсля паузи). Помалу, помалу…
Марiя Іванівна i Феноген ведуть Пузиря пiд руки i садовлять у крiсло, обложивши подушками.
Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лiкар говорив, що вам потрiбен спокiй, щоб вас нiщо анi крапельки не тривожило!
Пузир. Хазяйство, дочко, не можна лежать.
Соня. Здоров'я дорожче хазяйства.
Пузир. Менi легше.
Соня. То й добре, а як розтривожите себе дiлами, то знову буде гiрше.
Пузир. Поки не зроблю всiх розпорядкiв по хазяйству, то ще гiрше тривожусь… Я не довго… Побалакаю об важнiм дiлi i ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Вiн сердиться на мене, а ти напиши: при смертi, хоче помириться.
Соня. Я вже, тату, написала.
Пузир. Хiба ти думаєш, що я справдi помру?
Марiя Іванівна. Господь з тобою… Нiхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.
Пузир. Годi, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано - хазяйство не пускає.
Соня. Я, тату, i сама нiчого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотiлось бачитись з Петром Петровичем, i написала.
Пузир. Iди сюди.
Соня пiдходить. Пузир гладить її по головi.
Розумна головка. Я не вмру, не бiйтеся - чого я буду умирать? Завтра або пiслязавтра поїду з Феногеном вiвцi куповать… Феноген! Поклич Маюфеса.
Феноген вийшов.
Капосна хвороба причалила мене до лiжка, а тепер кормiв нема, можна купить по сiмдесят п'ять копiйок… вiвцю… ох…
Марiя Іванівна. Бог з ними, старий, з тими вiвцями!
Пузир. Що ти тямиш! Феноген купив три тисячi по карбованцю, а Куртца й досi нема… Вони переплачують… Я б купив по сiмдесят п'ять копiйок!