Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Поэзия и драматургия » Драматургия » Безталанна - Карпенко-Карий Иван Карпович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Безталанна - Карпенко-Карий Иван Карпович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Безталанна - Карпенко-Карий Иван Карпович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗. Жанр: Драматургия. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Софiя пла­че, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ки.

Ганна. Куди йдеш? Ско­ро обi­дать по­ра.

Iван. Обi­дай­те без ме­не. (Ви­хо­де.)

ЯВА IV

Ганна и Со­фiя.

Ганна (дає вслiд Iва­но­вi ду­лi). На, на! Йди к бi­су! Зля­кав як! Де ж пак! (До Со­фiї.) Слинь, слинь, по­ки очi не по­ви­ла­зи­ли. Тiлько й знаєш хли­пать. Ве­ли­ке го­ре, що тво­го тат­ка тут не бу­де. На бi­са нам дар­моїд? Це не го­род, тут ро­бить тре­ба, а ви все по-па­ня­чи: мо­же, чай­ку нап'єшся… А ма­те­рi ва­шiй сто бi­сiв! Бу­ло б iти за го­родсько­го, ад­же ж сва­тав який­сь швець… (Гля­нув­ши у вiк­но.) Iде. (Бе­ре ро­гач i по­рається ко­ло пе­чi, так, аби по­ка­зать, що во­на ро­бе.)

ЯВА V

Входе Гнат, ски­да шап­ку, вi­шає її i стоїть бi­ля по­ро­га, а Ган­на нi­би йо­го не ба­чить, го­во­рить до се­бе.

Ганна. Ота­ку не­вiс­точ­ку прид­бай! Си­дить со­бi, як пан­ноч­ка, за­мис­ли­лась, а ти ро­би, та ще й мов­чи! На ста­рiсть са­ме доб­ре! (Ки­да ро­гач, ха­па вi­ник.) Оже­нив­ся со­бi дур­ний на ли­хо! Ще й ста­ро­го чор­та, дар­моїда, в при­да­не взяв за лi­ни­вою доч­кою!!

Гнат (до Со­фiї). Чо­го ви гри­зе­тесь раз у раз? Як прий­деш до­мо­му, то так те­бе за­раз пе­кельним ду­хом i об­вiє. Що ти тут зро­би­ла?

Софiя. Не знаю, чо­го ма­ти ла­ються… з батьком пос­ва­ри­лись… i…

Ганна. А звiс­но!.. По­цi­луй­тесь за­раз!.. По­цi­луй її - во­на тiлько то­го й хо­че.

Гнат. А вам би лю­бо бу­ло, як­би я тiлько що сту­пив на по­рiг, за­раз по­чав гар­ча­ти?! Об­рид­ло вже?

Ганна (пла­че). Так… так…

Софiя (ожи­ва). Де це ти, мiй го­луб­чи­ку, хо­див так дов­го? Мо­же, їсти хо­чеш, то обi­да­ли б уже.

Гнат. А батько ж де?

Софiя. Пiш­ли… во­ни хо­чуть у го­род їхать… во­ни…

Гнат. Пi­дож­де­мо йо­го. (До ма­те­рi.) Чо­го ви пла­че­те? Са­мi на­па­даєте на всiх, всiм у вi­чi лi­зе­те, всiх сва­ри­те, та ще й пла­че­те!

Ганна. Отак, отак! Я так i зна­ла! Ма­ти то­дi пот­рiб­на, як ма­леньким був, та но­чi не­до­си­па­ла, та го­ду­ва­ла своєю кро­вiю, та об­ми­ва­ла, та пес­ти­ла! А як ви­го­ду­ва­ла, то ма­те­рi не тре­ба вже, не тре­ба! Про­же­ни ж ме­не, про­же­ни!.. Не­хай ма­ти стар­цем iде по­пiд­вi­кон­ню!.. Те­пер жiн­ка ми­лi­ща, а ма­ти що? Хоч би її чорт узяв, то бай­ду­же! Ма­ти ро­бе, а жiн­ка си­дить; он ха­та цi­лий день не ме­те­на - нi­чо­го, а ма­ти ска­же сло­во - на­па­дається: ся­ка-та­ка, ли­ха!

Гнат. Бо й прав­да, що ти раз у раз тiлько пла­чеш, а не­ма, щоб дi­ло ро­би­ла! Прий­шов в обiд­ню по­ру - ха­та й до­сi не ме­те­на! Ма­ти пiд­мi­та, а ти си­диш!

Софiя. Та, їй-бо­гу, Гна­те, ха­та бу­ла за­ме­те­на й приб­ра­на як слiд! Ти ж глянь, де те смiт­тя, що ма­ти ме­ла?

Ганна. То це я бре­шу? То це я на­рош­не ме­ла, чи як?

Софiя. Ма­буть, по­ба­чи­ли Гна­та у вiк­но та й по­ча­ли по­раться, єй-бо­гу, прав­да, а то си­дi­ли та ла­яли­ся.

Ганна. Бре­шеш ти, бре­шеш, го­родська ш… (Удер­жує се­бе, щоб не ска­зать да­лi.)

Софiя. Лай­те вже ме­не, як хо­че­те, - гiрш не бу­де! Що я вам, ма­мо, зро­би­ла? Я вас лю­би­ла за­мiсть рiд­ної ма­те­рi, я вам ко­ри­лась i ко­рюсь, по­пе­рек сло­ва нi­ко­ли не ска­за­ла! За що ж ви ме­не зне­на­ви­дi­ли? За що раз у раз на­па­даєте, лаєте, пас­ку­ди­те?!

Гнат. Та цить, не слинь! На­обi­сi­ли вже ме­нi твої сльози!

Ганна (зло). Не­хай поп­ла­че, мо­же, батько пря­нич­ка при­не­се!..

Гнат. Я їй та­ко­го пря­нич­ка пiд­не­су, що во­на й у две­рi не по­тов­питься!

Софiя. Ти й так ха­ти вже вiд­цу­рав­ся, не лю­биш ме­не, осо­руж­на я то­бi ста­ла, а ма­ти тiлько гри­зуть, та ще сер­диш­ся, що пла­чу!

Ганна. Як­би по­по­бив доб­ре, щоб си­ня­ки днiв три не схо­ди­ли, то й пла­ка­ти б пе­рес­та­ла…

Гнат. Мов­чiть хоч ви, не пiд­ли­вай­те в огонь мас­ла! Доб­ре вже го­рить отут i без ва­шо­го мас­ла!

Ганна. Бо дур­ний!.. Важ­ко йо­му по­бить жiн­ку, щоб сер­це зiр­вать… Тьфу! На та­ко­го чо­ло­вi­ка. (Ви­хо­дить, грюк­нув­ши две­ри­ма.)

Гнат (опус­кається на ос­лiн). На­ка­зав ме­не гос­подь. (Мов­чить.)

Софiя хли­пає нерв­но.

Годi вже або що, ре­ва!

Софiя (сi­да бi­ля Гна­та). Глянь же на ме­не лас­ка­во, по­жа­лiй ме­не, Гна­те!

Гнат. Од­че­пись! Я не мо­жу на те­бе ди­виться, як ти кис­неш.

Софiя. Ох, Гна­те, хi­ба я та­ка бу­ла? Ми так не­дав­но поб­ра­лись з то­бою, а ти вже тi­каєш з до­му; ма­ти гри­зе, я не маю свiт­лої го­ди­ни, батька з ха­ти ви­га­ня­ють, а ти не зас­ту­пиш­ся, як пер­ше, а ще й сам лаєш ме­не! Не з ма­тiр'ю ж то­бi вiк вi­ку­вать, а зо мною, дру­жи­нонько моя!.. При­гор­ни ж ме­не, при­го­луб - я за­раз по­ве­се­лi­шаю.

Гнат. По­ве­се­лi­шай, то­дi при­го­луб­лю!

Софiя (нерв­но). Ну, я вже не бу­ду… Ди­вись, я вже ве­се­ла! О! Глянь, смi­юсь… (Обнi­ма Гна­та). Не хо­чеш ме­не при­го­лу­бить, про­тив­на я то­бi ста­ла?!

Гнат. Зно­ву? Го­дi, ка­жу!

Софiя. Не мо­жу, не мо­жу, Гна­точ­ку, удер­жать своїх слiз; я б рад­нi­ща бу­ла.

Гнат бе­ре шап­ку.

Гнат. Бо­дай увесь свiт за­ва­лив­ся, ко­ли на ньому так ве­се­ло жить усiм, як ме­нi те­пер! (Ви­хо­дить.)

Софiя. Ку­ди ж ти? Я вже не бу­ду… (Ви­ти­рає сльози.) Єй-бо­гу, не бу­ду! Пi­дож­ди хви­ли­ноч­ку, сам по­ба­чиш! Гна­те, сер­денько моє, вер­ни­ся! Пi­шов… Ма­буть, до шин­ку… Прий­де п'яний… Бо­же, дай ме­нi тер­пiн­ня, щоб я хоч не пла­ка­ла! Вiд пла­чу я тiлько мар­нiю. (Ди­виться у дзер­ка­ло.) Ой, якi очi чер­во­нi, аж за­пух­ли! Пост­ри­вай, я зап­лю­щу їх i так тро­хи по­си­лю… (Сi­да на ос­лiн i зап­лю­щує очi.) I чо­го Гнат та­кий став не­доб­рий? З то­го ча­су, як був сла­бий, на­че йо­го хто од­вер­нув вiд ме­не… Страш­но й по­ду­мать… Ме­нi час­то при­хо­дить на дум­ку, що йо­му по­роб­ле­но, по­ро­би­ла Вар­ка. Аж у го­ло­вi за­бо­лi­ло, мов роз­ко­ло­ла­ся над­воє! (Одкри­ва очi i встає.) Бо­же! Од­вер­ни вiд ме­не цi дум­ки, бо з ни­ми я не бу­ду жить, я не хо­чу жить… на­що то­дi жить, ко­ли це прав­да? Го­луб­чи­ку мiй, бо­же, прос­ти ме­не, я грi­шу ци­ми дум­ка­ми, й на­вер­ни Гна­то­ву ду­шу до ме­не зно­ву!

ЯВА VI

Входе Па­рас­ка, вже мо­ло­ди­ця.

Параска. Здрас­туй, Со­фiє!

Софiя. Ох! Як я'зля­ка­лась…

Параска. Чо­го?

Софiя. Так… не знаю… Як же я ра­да, що те­бе по­ба­чи­ла; ти моя пер­ша по­рад­ни­ця здав­на… Го­лу­боч­ко моя, Па­рас­ко…

Параска. Що тут у вас коїться? Ти так змар­нi­ла… Я оце по­чу­ла, що батько твiй од­хо­дить вiд вас, i за­бiг­ла на хви­ли­ну з то­бою по­ба­ла­кать.

Софiя. Ох, кра­ще не пи­тай… свек­ру­ха…

Параска. Свек­ру­ха як свек­ру­ха - я вже про неї й не ка­жу… Не крий­ся пе­ре­до мною, я те­бе дав­но люб­лю як сест­ру, i ме­нi жаль те­бе… Я все знаю…

Софiя. Що ти знаєш? Мо­же, ти знаєш i те, чо­го я не знаю?

Параска. Всi зна­ють, тiлько ти од­на не знаєш…

Софiя. Що, сест­ро, що, моя го­лу­боч­ко, лас­тiв­ко, ка­жи! Мо­же, ти що не­доб­ре знаєш про Гна­та?

Параска. Бач, ма­буть, i ти по­мi­ти­ла, ко­ли пи­таєш так пал­ко?

Софiя. Од­но по­мi­ти­ла: Гнат не та­кий, як був спер­шу, не­лас­ка­вий до ме­не, ха­ти не дер­житься…

Параска. А Вар­ка час­то у те­бе бу­ває?

Софiя. Вар­ка! Так нев­же ж во­на… ка­жи, ка­жи, що ти знаєш?..

Параска. Та те, що твiй Гнат час­то бу­ває у Вар­ки, во­на йо­го при­ча­ру­ва­ла.

Перейти на страницу:

Карпенко-Карий Иван Карпович читать все книги автора по порядку

Карпенко-Карий Иван Карпович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Безталанна отзывы

Отзывы читателей о книге Безталанна, автор: Карпенко-Карий Иван Карпович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*