Безталанна - Карпенко-Карий Иван Карпович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Софiя ви­но­се во­ду.

Запий. Навх­рест за­пий.

Гнат. Та вже прос­ко­чи­ло.

Iван. Нi­чо­го, а ти та­ки за­пий, навх­рест… отак, отак!.. Ну, а що?

Гнат. Ну­дить.

Iван. Ну­дить? Див­но! А ме­нi од­ра­зу по­ма­га.

Софiя. Я бо­юся, щоб ти ще гiр­ше не зах­во­рiв! Iди, Гна­точ­ку, по­ки ще не зов­сiм смерк­ло, до Цим­ба­ла, а то пiз­нi­ше не зас­та­неш. Тiлько не ба­рись.

Гнат. Та хто йо­го знає, як ско­ро спра­виш­ся… Мо­же, й за­но­чу­вать там прий­деться. (Iде.)

Софiя. Ото ви­га­дав!

Гнат пi­шов.

I що в нього та­ке, та­ту? Я бо­юсь…

Iван. Мо­же, що з'їв. По­ну­дить та й прой­де, чо­го там бо­яться. Во­но й вiд пер­цю прой­де, тiлько тре­ба пi­дож­дать.

Голос Ган­ни за ко­ном: "Ма­те­рi твоїй чорт, твоя й ма­ти та­ка!"

Софiя. О! Ма­ти обiз­ва­лись… Я пi­ду в ха­ту, а то нас­ко­че, то за­раз i ви­лає…

Голос Ган­ни: "Так я то­бi й по­да­рую, бу­деш ба­чить!"

Софiя. З ким це?

Iван. З Бо­гун­кою. Iди, справ­дi, та ля­гай. Ме­не хоч i ла­яти­ме, то бай­ду­же, я ще її i под­раж­ню тро­хи.

Софiя. Цур їй - не за­чi­пай­те. (Пiш­ла в ха­ту.)

Iван. Е, нi! Во­на як уто­миться лай­кою, то то­дi вже тiлько со­пе.

Показується Ган­на.

Iван i Ган­на.

Ганна (час­то по­вер­тається в той бiк, вiд­кi­ля вий­шла). Взя­ла лич­ко - вiд­дай ре­мi­нець! Я те­бе бу­ду по­зи­вать цi­лий рiк. Ба­га­тирська жiн­ка, ку­ди ж пак! Чорт не ви­дав! Во­на ду­ма, як її чо­ло­вiк був ста­рос­тою, то мож­на вже й чу­жих ку­рей крас­ти. Ще й ко­вер­зує! Взя­ла кур­ку - вiд­дай гус­ку, от що! Не бу­де по-твоєму, не бу­де! Я то­бi не Яв­до­ха, - Ган­на сво­го до­ка­же… От то­бi ще на при­да­чу. (Дає ду­лю.)

Iван. Так її, так!

Ганна. А то­бi чо­го тре­ба? Що ти ме­нi - ла­яться за­бо­ро­ниш?

Iван. Нi, я вий­шов по­ди­виться: ду­мав - ру­ко­паш­на бу­де, в очiп­ки.

Ганна. Iди кра­ще каш­лять на пiч! Без­зу­бий шкар­бан! Од­но­го зу­ба маєш, та й то­го ска­лиш.

Iван. Ота­кої! I ме­нi жаль кур­ки, а кот­ру пак кур­ку во­на взя­ла?

Ганна. Саму кра­щу: там,як це­са­роч­ка.

Iван. Ота­ка ку­роч­ка бу­ла в ро­тi…

Ганна. В чиїм ро­тi?

Iван. У на­шiй ро­тi, ще як слу­жив на Кап­ка­зi.

Ганна. Тьфу!

Iван. Ти не плюй, а ось пос­лу­хай, якi на Кап­ка­зi ку­ри…

Ганна. Та ну те­бе к бi­су з тим Кап­ка­зом, ти вже на­доїв ме­нi ним! I но­ситься з своїм Кап­ка­зом, як ду­рень з сту­пою. Чо­го ти при­тис­ся сю­ди? Пе­ре­бив ме­нi ла­яться; тiлько що по­ча­ла так гар­но ла­ять, а вiн i пе­ре­бив, те­пер у ме­не аж все­ре­ди­нi тру­ситься.

Iван. Та бу­де вже, уга­муй­ся! I кур­ка то­го не варт, щоб за нею так уби­ваться.

Ганна. Не варт?! От­же, ти ме­не роз­па­лиш, i я те­бе виш­та­пую на всi бо­ки! Кур­ка не варт? Ач який ба­га­тир! А кур­ка яй­це зне­се, а з яй­ця кур­ча­та, а кур­ча­та он у го­ро­дi трид­цять ко­пiй­ок па­ра. Не варт? То­бi, ма­буть, i ви­ла­яться важ­ко!

За ко­ном чуть го­мiн да­ле­ко.

О! Чуєш! Чуєш? Ото во­на знов па­ще­кує щось на ме­не! Не ви­дер­жу, єй-бо­гу, не ви­дер­жу! Пi­ду до­ла­юсь, бо й не зас­ну! (Iде хут­ко i кри­чить кiлько слiв на ко­ну, а по­тiм i за ко­ном.) Хто? Хто? Я? У те­бе горст­ку ко­но­пель узя­ла? Бре­шеш! Бо­дай те­бе тряс­ця взя­ла, як я бра­ла, то ку­ма Яв­до­ха взя­ла, i Оле­на ба­чи­ла! А як ти по­за­то­рiк у ме­не кар­топ­лi ви­ко­па­ла цi­лу мис­ку, то я ще те­бе за це й не по­зи­ва­ла. Що? Я? Хi­ба я та­ка, як ти? Ти ще дiв­кою…

Голос зни­ка.

Iван (один). Ота­кий у нас був пiдх­ве­бель на Кап­ка­зi!.. Як при­че­питься, то тiлько стоїш та слу­хаєш, а вiн то­бi на­га­да й по­за­то­рiшнє! А не дай бог пе­реб'ють йо­му, пок­ли­чуть до рот­но­го - ще гiр­ше! Оце вер­неться нес­ко­ро, вже й за­бу­деш, зас­неш, а вiн за­раз роз­ко­ло­тить те­бе i та­ки до­лає… Од­на­че ме­нi здається, що вiд Ган­ни i вiн би утiк! На що вже я терп­ля­чий, а хо­тiв тi­кать, та ще по­терп­лю - жаль доч­ки. Так, ма­буть, на ро­ду на­пи­са­но: ко­ли не один, то дру­гий пiдх­ве­бель ви­ва­рює во­ду… (Пi­шов у ха­ту.)

Входе Вар­ка, ти­хо ози­рається.

Варка (одна). Знов не­ма Гна­та!.. Чо­го ж вiн не ви­хо­дить?.. Вчо­ра прож­да­ла ве­чiр у ле­ва­дi, як на гол­ках: вi­тер шерх­не лис­том або пташ­ка спро­сон­ня кри­лом порс­не, а в ме­не сер­це заб'ється i ду­ша за­ми­ра - ду­маю, вiн, - а йо­го не­ма… Вер­ну­лась до­до­му, мов у сту­пi стов­че­на, i до­ма не спа­ла до свi­та, жда­ла, чи не прий­де. Миш гриз­не, а ме­нi здається - пi­дiй­шов. Схоп­люсь, но­ги й ру­ки дри­жать, до вiк­на… не­ма… i не бу­ло!.. Са­ма сьогод­ня йо­го зва­ла… жду зно­ву, го­рю вся, як у вог­нi, а йо­го не­ма… 0х! Не­щас­ли­ва моя до­ля: нi мо­ло­ди­ця, нi вдо­ва! На­що ж спiз­на­ла я тi хви­лi пе­ку­чо­го ко­хан­ня? Кра­ще б дiв­кою зос­та­лась, лег­че б ме­нi бу­ло б!.. Ой! Хтось iде… Вiн, Гнат! Звiд­кi­ля ж це? Чи не був у ме­не до­ма?.. При­та­юсь. (Хо­вається за ку­щем.)

Гнат iде до ха­ти, а по­тiм Вар­ка.

Гнат. Те­пер ме­нi не страш­но! Ну, Цим­бал! За­шив у ган­чi­роч­ку якесь зiл­ля, по­че­пив ме­нi сам на шию i як по­дув на вид, так на­че щось зсу­ну­ло­ся з ме­не, i так ме­нi лег­ко ста­ло, мов на свiт на­ро­див­ся.

Варка (ти­хо пiд­хо­де). Гна­те!

Гнат. Вар­ка?!

Варка. Я, мiй го­луб­чи­ку. Жда­ла те­бе - не йдеш, ску­чи­ла i прий­шла са­ма. (Кла­де на нього ру­ку.) Чо­го ж ти не ви­хо­диш?

Гнат. Дай ме­нi спо­кiй.

Варка. Ти чо­гось, ма­буть, розг­нi­вав­ся на ме­не?

Гнат. Чо­го ме­нi на те­бе гнi­ваться…

Варка. А ко­ли не гнi­ваєшся, то глянь же на ме­не, глянь ме­нi в вi­чi, глянь так, щоб сер­це в'яну­ло вiд пог­ля­ду.

Гнат. Чо­го то­бi тре­ба?

Варка. Те­бе, мiй Гна­точ­ку. Чо­го ж ти та­кий знов чуд­ний?

Гнат. Я… спать хо­чу.

Варка. Ха-ха! Бре­шеш ти! Ти чо­гось сли­ни роз­пус­тив, як ба­ба Гор­пи­на, що па­се панських гин­ди­чат! Ха-ха! Спать вiн Хо­че… (Шеп­че.) Ну, хо­дiм.

Гнат. Одiй­ди вiд ме­не, не ча­руй ме­не, не по­мо­же..

Варка. Що з то­бою?! Ти цу­раєшся ме­не?..

Гнат. Вар­ко! Не то­пи моєї i своєї ду­шi - грiх.

Варка. А дур­ний, а бо­же­вiльний! Яко­го ж ти ще грi­ха боїшся, ко­ли вже грiш­ний! Ти ди­вись на ме­не! Лю­би­ла те­бе дiв­кою до за­ги­ну, i те­пер лю­бить не пе­рес­та­ла, i в пек­ло пi­ду за те­бе - ме­нi не страш­но.

Гнат. А Со­фiя?

Варка. Во­на то­бi чу­жа, ти не її, а ме­не лю­биш!

Гнат. Не­хай те­бе чорт лю­бить!

Варка. Та чорт же й лю­бить! (Обнi­ма йо­го й цi­лує.) Оцей, оцей, оцей!

Гнат (трем­тить i го­во­ре пiс­ля кож­но­го по­цi­лун­ку). Вар­ко… Вар­ко… Вар­ко… Я при­ся­гав Со­фiї.

Варка. Я твоя суд­же­на, а не Со­фiя! Ти ме­нi ра­нiш при­ся­гав, ти ска­зив­ся то­дi, вiд­дав ме­не Сте­па­но­вi; вiзьми ж ме­не, вiзьми ме­не те­пер, по­ки не­ма Сте­па­на, i ви­пий з ме­не кров мою! Гнат! Кров мою ви­пий з ме­не те­пер, те­пер, по­ки я вiльна, а Сте­пан вер­неться… то­дi… го­дi вже! Бу­де нам му­ка - вiч­ная роз­лу­ка.

Гнат. Вiч­ная роз­лу­ка… (Без си­ли опус­кає ру­ки.)

Варка. Чуєш, чуєш? При­гор­нись сю­ди, до мо­го сер­ця… Слу­хай, як во­но лю­тує, ки­пить, ма­ло не вис­ко­че! На­що ж мар­но тра­тить час? Мо­же, Сте­пан i завт­ра прий­де…