Безталанна - Карпенко-Карий Иван Карпович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Охо-хо-х! I хлiб на­си­лу роз­жую, та й жу­вать йо­го вже на­доїло, а гос­подь смер­тi не дає… Отак як поч­неш на­га­ду­вать, що й на Кап­ка­зi двад­цять п'ять ро­кiв був, i вер­нув­ся, i же­нив­ся, i жiн­ка вмер­ла… Царст­во їй не­бес­не, вiч­ний по­кiй!.. Тiлько го­док i про­жи­ла… Доч­ку сам ви­няньчив, а те­пер дiж­дав i за­мiж вiд­дать її. Чо­го-чо­го не ба­чив, чо­го не по­куш­ту­вав. (Зiт­хає.) Дав­но жи­ву, по­ра й честь знать!.. От­же, тiлько нi­чо­го не на­га­ду­вать i отак уран­цi, як ско­ро вста­неш, вий­ти на под­вiр'я до схiд сон­ця - ле­генький вiт­рець по­вi­ває, квiт­ки з са­дiв пах­нуть, пташ­ки бо­жi ще­бе­чуть на­зуст­рiч сон­цю, - то здається, що тiлько впер­ше ба­чиш та­ку кра­су, що тiлько один день i жи­веш! Один день!.. (Спi­ва.)

Гнат iде з ули­цi до ха­ти i сi­да яа присьбi. Зiт­хає.

Iван. Чо­го ти, Гна­те, так тяж­ко зiт­хаєш?

Гнат. Хто? Я?.. Так со­бi. Чо­го ж ме­нi зiт­хать?.. А ма­ти до­ма?

Iван. Пiш­ла до Бо­гун­ки по­зи­ваться за кур­ку.

Гнат. I не на­доїсть, гос­по­ди, цi­лий день з людьми гриз­ти­ся! Ма­буть, Со­фiї не­ма?

Iван. Еге. Ти вга­дав! Со­фiї не бу­ло, чiп­ля­ла­ся до ме­не, та я мов­чав, во­на й пiш­ла.

Гнат. А Со­фiя вер­ну­лась?

Iван. Вер­ну­лась. Там з Вар­кою, у ха­тi.

Гнат (встає, на­бiк). З Вар­кою?! Усього за­ко­ло­ти­ло, мов у про­пас­ни­цi!.. Пi­ду ку­ди-не­будь, щоб її не ба­чить, щоб не по­чи­ни­ла чо­го…

Софiя (з ха­ти). Гна­те, Гна­те! Iди сю­ди! Ми то­бi ска­же­мо щось смiш­не!

У ха­тi Вар­ка i Со­фiя ре­го­чуть.

Варка (з смi­хом). Бу­деш жа­лiть, що не чув.

Гнат. Я не цi­ка­вий! (Про се­бе.) Ме­нi не до смi­ху, а їй бай­ду­же, i со­ро­му не­ма.

З ха­ти ви­хо­дять Вар­ка, а по­тiм Со­фiя.

Варка (у ха­ту). Iди ж мер­щiй, сест­ро! (До Гна­та ти­хо.) Чо­го не вий­шов?.. Я жда­ла до пiв­но­чi. Ви­ходь сьогод­ня - я зно­ву бу­ду у ле­ва­дi.

Софiя (смi­ючись ви­хо­де з ха­ти). Ну й дур­ний, ну й дур­ний! I як вiн не до­га­дав­ся?

Гнат. Хто?

Варка. Не роз­ка­зуй, не роз­ка­зуй - вiн не цi­ка­вий.

Софiя. Та чуєш, що вчо­ра Вар­ка зро­би­ла у па­нiв на то­ку…

Гнат. Що?!

Софiя. Пiд­ду­ри­ла Ми­ки­ту, щоб той улiз у чет­вер­тий мi­шок - зва­жить би то, скiлько в ньому пуд. (Смiється.)

Гнат. Прой­да, ну?

Варка. Вiн улiз, а я зав'яза­ла йо­го гар­ненько у мiш­ку, а хлоп­цi взя­ли мi­шок з Ми­ки­тою, пiд­ня­ли йо­го та й по­вi­си­ли на те­ре­зи. I так вiн ви­сiв у мiш­ку аж до снi­дан­ку, а ми всi ре­го­та­ли…

Гнат. Доб­ра ро­бо­та!.. А при­каж­чик же що?

Варка. Йо­го не бу­ло, а па­нич сам смi­яв­ся, аж ка­чав­ся! Ми­ки­та во­ру­шиться у мiш­ку, на­че здо­ро­вен­ний кiт, та со­пе, i щось ба­ла­ка, а за ре­го­том i не роз­бе­реш! А як­би ти ба­чи­ла, сест­ро, який вiн ви­лiз iз мiш­ка, то ти б бо­ки пор­ва­ла: чер­во­ний, уп­рiв, аж мок­рий, во­лос­ся йо­му при­лип­ло до ви­ду, та так i ки­нув­ся до ме­не - хо­тiв, кля­тий, бить, а хлоп­цi не да­ли.

Гнат. Жаль.

Iван. Не­ма до вас доб­ро­го пiдх­ве­бе­ля!

Варка. Ет! Як­би на вас, то й не смi­яв­ся б нi­ко­ли… Хо­дiм, Со­фiє, про­ве­деш ме­не тро­хи, я то­бi роз­ка­жу ще од­ну ока­зiю, - при всiх роз­ка­зу­вать не мож­на.

Гнат. Гар­на, ма­буть…

Варка. А кор­тить? Ха-ха-ха! Хо­дiм!

Пiшли. Гнат сi­да на присьбi i схи­ля го­ло­ву на ру­ку.

Iван. Чис­тий обi­яс­ник, вра­жа мо­ло­ди­ця! Ма­буть, го­дi, зов­сiм не вид­ко, ра­зiв п'ять ко­лов ши­лом у од­но мiс­це, а ще­ти­ни не про­тяг­ну. (Бе­ре стi­лець, чо­бiт i дру­ге, не­се в ха­ту.)

Гнат (один). Ох! Бо­лить ду­ша! Зов­сiм бу­ло за­був Вар­ку, i знов якась не­чис­та си­ла до неї в ха­ту за­ве­ла!.. Об­ви­ла мою шию ру­кою, при­гор­ну­лась, - i до­сi чую, яким теп­лом то­дi вiд неї вi­яло, - по­цi­лу­ва­ла… по­шеп­та­ла - i при­ча­ру­ва­ла ме­не знов до се­бе, i я оша­лiв, оша­лiв… За­був, що я жо­на­тий, i не тям­лю, як i спо­ку­сив­ся!.. А пiс­ля то­го мiс­ця не знай­ду: за­па­ли­ла мiй спо­кiй, ро­зiр­ва­ла над­воє ду­ту. У ме­не те­пер двi ду­шi, й обид­вi бо­лять, ни­ють, щем­ля­чi.

Одну хви­ли­ну ме­нi жаль Со­фiї i со­ром їсть очi, а дру­гу… дру­гу - вся ду­ша, всi дум­ки у Вар­ки! Я жа­лiю Со­фiю, я їй при­ся­гав у церк­вi… Я хо­чу за­буть Вар­ку - i не мо­жу! Цi­лую Со­фiю - Вар­ка пе­ред очи­ма! Не ба­чу її, здається - жiн­ку люб­лю; по­ба­чу, по­чую го­лос - за­бу­ду все i знов оду­рiю.

Софiя i Гнат.

Софiя. Ну й гар­на, ну й ве­се­ла вра­жа Вар­ка.

Гнат. Що там во­на то­бi роз­ка­зу­ва­ла?

Софiя. Чо­го ти на­че все сер­диш­ся?

Гнат. У ме­не бо­лить тут, пiд грудьми, мо­же, че­рез те й за­ба­ла­кав так.

Софiя. Пiд грудьми, ка­жеш, бо­лить? Чи не пi­дiр­вав­ся ти?

Гнат (не­терп­ля­че). А-а!.. Не знаю! Що во­на ка­за­ла?

Софiя. Хто?

Гнат. Вар­ка!!

Софiя. Та не­хай во­на тя­миться, чо­го ти кри­чиш? Ка­за­ла, що па­нич наш до неї за­ли­цяється.

Гнат. Фой­да!.. (Стог­не.)

Софiя. Що то­бi, сер­денько, та­ке? Мо­же, прист­рiт? Я по­бi­жу, вер­ну Вар­ку: во­на умiє шеп­тать, її баб­ка по­кiй­на нав­чи­ла.

Гнат (на­бiк). Знаю, як во­на шеп­че! (До Со­фiї.) Не тре­ба. Я пi­ду до Цим­ба­ла кра­ще.

З ха­ти ви­хо­де Iван.

Софiя. Гнат нез­ду­жа, та­ту.

Iван. Що ж то­бi?

Гнат. Нуд­но.

Iван. Нуд­но? Пост­ри­вай, я за­раз по­шу­каю; там десь у ме­не бу­ло зiл­ля, ще з Кап­ка­зу. Тiлько пос­мок­чи - уся­ка хво­ро­ба прой­де. (Пi­шов у ха­ту.)

Гнат (на­бiк). Не по­мо­же ме­нi те зiл­ля… (До Со­фiї.) Сядь бi­ля ме­не.

Софiя (ра­дiс­но). Сер­денько! (Сi­да.) Як­би ти знав, як ме­нi тяж­ко че­рез те, що ти та­кий сум­ний хо­диш, все сер­диш­ся чо­гось, не при­гор­таєшся уже до ме­не! Я й са­ма зах­во­рiю.

Гнат. Я не сер­дюсь, я нез­ду­жаю; а не при­гор­та­юсь, бо ма­ти раз у раз до­ко­ря, що ми тiлько цi­луємся.

Софiя. Гна­те! Те­пер ма­те­рi не­ма…

Гнат її цi­лує.

От ме­нi й ве­се­ло! Як ти мов­чиш, то я те­бе бо­юсь; i важ­ко ме­нi, i пла­кать хо­четься, i ро­бо­та па­да з рук, блу­каю мов ша­ле­на, а як…

Входе Iван.

Iван. Зiл­ля не знай­шов - за­гу­би­лось. А от знай­шов пе­рець. Тут три­дев'ять пер­чин. Хоч ковт­ни цi­лi, хоч роз­жуй та ковт­ни - по­мо­же, тiлько не за­гу­би яко­го зер­ня­ти.

Гнат. Та ну йо­го, та­ту, пе­рець не по­мо­же. Я кра­ще пi­ду до Цим­ба­ла, мо­же, вiн що дасть.

Iван. Та ковт­ни, ковт­ни - во­но не за­ва­дить. На.

Софiя. Вiд нього ще гiр­ше пек­ти­ме.

Iван. Що ти тя­миш! Це ме­нi ще на Кап­ка­зi один вер­ме­нин дав, вiн на Афонськiй го­рi дос­тав. Ковт­ни - по­ба­чиш.

Гнат (бе­ре). Ковт­ну, щоб од­че­пив­ся. (Ков­та.)

Iван. Гля­ди ж, щоб не впа­ло яке зер­ня. Ну, що?

Гнат. Не прос­ко­чи­ло… по­заст­ря­га­ло.

Iван. При­не­си, Со­фiє, во­ди.

Софiя пiш­ла.

Дуже по­ма­га, од вся­кої хво­ро­би по­ма­га. Бу­ло, оце чи жи­вiт за­бо­лить, чи так ко­ло сер­ця чо­го зак­ру­те, або мо­ро­зить iно­дi по­хо­дом - вiзьмеш три­дев'ять…