Бурлака - Карпенко-Карий Иван Карпович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
Олена. Заступався, кажуть, Петро, боже, як заступався, i ще дехто; так Петра кудись послали, а сьогодня сход; оце зараз пiшов вiтчим туди. Прощай, сестро, менi нiколи.
Галя. Посидь трошки, матерi нема, пiшли до Савчука на той бiк, а менi важко однiй сидiть, аж плакать хочеться.
Олена. З радiстю посидiла б, та нема часу. Якщо Олекса прийде сьогодня, то я дам тобi звiстку.
Галя. Скажеш йому, щоб до мене зайшов, менi якось нiяково iти до вас.
Олена. Добре. Вiн тебе визве, як перше викликав! Прощай! (Виходить.)
Галя (одна). Бiдний дядько Панас! Вони за всiма оступаються, а всi проти них! А може, єсть такi, що жалiють, але що з того: тут вiн тебе жалiє, а тут же бiда трапилась, не посмiє голосу одвести, щоб зарятувать чим! (Мовчить.) Ох, як важко на душi! Дядько Панас був менi i Олексi замiсть рiдного батька, а скiлько вiн помагав i другим?! От тобi дяка яка! Коли б йому звiстку подать про те, що тут без нього сталось, може б, вiн сюди не вертався?.. (Мовчить.) Яле тепер менi з Олексою щастя буде, коли такого чоловiка, що замiсть рiдного батька був, запакують… i запакують, певне, через мене!.. Господи! Не допусти дядьковi Панасовi попастись в руки ворогам його! Тiлько подумаю про це, то зараз за серце вхопить, мов гадина коло нього обiв'ється! Нудно ж менi тепер отут в селi сидiть, покинула б все i пiшла б свiт за очi, якби не мати!
Входить Бурлака i слуха послiднi слова пiснi.
Бурлака. Чого тобi, дочко, горювать? Твоя доля ще не вмерла!
Галя (здригнувши, обертається). Дядько! (Кидається йому на шию i цiлує.) Батьку мiй рiднесенький!
Бурлака. Годi, дочко, годi, заспокойся!
Галя (усмiхається i сльози утира). Як менi радiсно i як менi тяжко, що ви прийшли!
Бурлака. Чого ж так: i радiсно, i тяжко?
Галя. Ви ще не знаєте, що тут…
Бурлака. Знаю вже. Я давненько прийшов в село, та декуди заходив i де про що довiдався. Старшина хоче здихатися мене. Вже скiлько днiв поїть громаду, щоб зробили приговор вислать мене в Сибiр. Сьогодня й я його бачив у волостi, вiн хотiв арештувать мене, та побоявся силою лiзти, бо нiкого у волостi, як на те, не було. У мене в головi миттю пронеслась думка там же задавить його, анафему, i вже пiдступив до нього, всерединi аж трусилось, i в головi почало шумiть. Якби ще одна хвилина, одна ураза - i закипiло б отут. (Показує на груди.) I зробив би те, що тiлько думкою пронеслось в головi; але вiн так злякався i таким гидким менi здався, що я тiлько плюнув йому межи очi та й пiшов. Там сход збирається. Заходив оце до Петра, - дома нема, кажуть, кудись послали. Тепер не буде кому i заступиться. Важко менi, дочко, на душi, грiха боюся, а без грiха не обiйдеться, бо мене всього вогнем палить, як я подумаю, яку неправду хочуть дурнi вiвцi зробить! Просив Семена, щоб прийшов сказать, що там громада зробе. Якщо приговорять, - то, щоб не лiзти грiховi в вiчi, я зараз-таки вп'ять змандрую. Поїду знов у город, там найшов доброго чоловiчка, вiн порадить, як i що робить. I зайшов тiлько для того, щоб тебе побачить i розказать тобi, що Олексу не сьогоднi-завтра вернуть. Я доказав, що його пiдлогом одрiзнено вiд матерi i показано одинцем. Недовго воювать старшинi, скоро повинен приїхать на слiдство непремiнний член.
Галя. Тяжко бачить, що ви нам щастя готуєте, а собi напасть накликаєте. Не радiсно менi тепер i Олексу бачить, коли вас на старiсть зашлють в чужий далекий край.
Бурлака. Не кажи так, дочко, бо ти мене розсердиш! Що б ти сказала, якби чоловiк топився, а я кинувся рятувать його та й сам потонув? "Божа воля", - сказала б. Отже, й тут так. Я потону, а ти i Олекса будете жить. На безталаннi одного виростає щастя другого! Все од бога! Та ще поборемося, може, ще й не потону. Не журися, будь розумна, люби, Олексу по-прежньому, то й будете щасливi, а я свiй вiк прожив горюючи - менi однаково. А мати де?
Галя. Та пiшли на той бiк, вже скоро повиннi б i прийти. Може, ви, дядечку, чого-небудь попоїли б?
Бурлака. Хотiлось дуже їсти, та й перехотiлось спересердя.
Семен входить.
Бурлака. Ну що?
Семен. I не розбереш, такий гвалт. Бiльша половина так iде, щоб пiдписать приговор, i вже пiшли у волость.
Бурлака. Продають! (До Галi.) Якщо є лишнiй хлiб, то дай менi на дорогу та знайди мої сакви i пояс, що я зоставив у вас, як їхав у город.
Галя. Зараз, дядечку, сакви й пояс, здається, в комору мати поклали. (Виходить).
Бурлака. А ти, Семене, бiжи зараз запрягай коней та повезеш мене у город. Я зараз до тебе зайду.
Семен. Я скоро справлюся, а ти не барись. (Виходить.)
Бурлака (один, довго мовчить). От тобi й дожив вiка меж своїми людьми! Рiс, у степу, старiти став у степу, в степу й помру! Важко на серцi! Один, скрiзь один! Чудно склалась моя доля! Чи воно без талану чоловiк уродиться, чи талану у бога не заробить?.. Голово, вже стара голово, де прихилишся? У Крим… Знов перекопськi степи… Там всякий кущ i камiнець буде нагадувать молодiсть, що марно, марно пройшла!.. Ох! Що, де я? Ще розкисну чого доброго! Якось так гидко на душi, i нiби аж плакать хочеться, цього ще нiколи не було.
Входить Галя, несе сакви i пояс, на которому в пiхвi нiж чабанський прив'язаний.
Галя. Нате, дядечку, сакви - тут я поклала кусок сала i хлiб.
Бурлака. Спасибi тобi. Що ж це матерi нема так довго? (Знiма з пояса нiж i пiдперiзується, надiва через плече сакви.) Нехай нiж зостанеться, бо по городу недобре якось з ножем ходить. (Кладе нiж на стiл.)
Галя. А хiба ви зараз-таки й пiдете?
Бурлака. Менi нiчого тут ждать, дочко, бо вони знущаться будуть надо мною. Поїду в город, i якщо по закону не можна буде дулi пiднести громадi, то подамся знову в степи - там легше жить з вовками-сiроманцями, нiж тут з темними людьми, ще дурнiщi вiд овець, а лукавi, як сам сатана.
Галя. Дядечку, голубчику! Я покину все, прийду до вас i буду доглядать вашу старiсть!
Бурлака. Золоте в тебе серце! I я рад, що воно достанеться моєму племеннику. Живiть тут, як вам бог дасть; про себе ж дам тiлько тодi звiстку, коли можна буде обох вас бiля себе поселить i хазяїнами зробить. Не журись, дитино моя. Одно вже те, що я буду знать про ваше з Олексою щастя, надасть менi сил легше перенести все те, що зо мною може бути. Ви молодi, ваша доля попереду, а моя що? Менi не страшне нiяке горе! Досада тiлько їсть мою душу, як згадаю овець, котрих поїдом їсть Михайло, а вони ще й прислужують йому. Та що маєш робить? Ет, тiлько розвередиш болячку, як почнеш про це балакать! Прощай, мабуть, я матерi не дiждуся, а менi не хочеться з Михайлом знову побачиться.