Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
ІІ
Через кілька днів Грушевич привів ще одного жильця. Хлопці вже спали, я тільки-но вклався.
— Присядьте ось на тапчані,- запросив шанобливо лікар. — Я розведу вогонь і зігрію чаю.
— Не турбуйтеся, пане Грушевич, я не проголодався.
— О, тут ще є грань. Десь товариство роздобуло вугілля. Це недовго, пане Кривов'яз.
Я колись чув це прізвище, але вбийте мене — не пригадаю. Грушевич мені не сподобався з першого разу, і я вирішив почекати, може, з розмови вдасться зрозуміти, кого він привів. Ми берегли криївку потайсвіту, як святиню, але коли Грушевич почне сюди водити знайомих, нас викурять.
Спалахнули скалки, гість підшлапав до дверцят.
— Гай-гай, — схлипнув він, сідаючи на цеглину. — А ці мури витримають ще тисячу років.
Грушевич підвісив над полум'ям казанок з водою і теж опустився на долівку.
— Чорна кам'яниця, Корняктів палац, — вів далі гість, похиливши голову. — Життя насміхається над ідеалами, пане Грушевич. Вам відома історія цього будинку? Його побудували наприкінці шістнадцятого сторіччя. Костянтин Корнякт, отримавши дворянство, розмахнувся на шість вікон. Він підігрів марнослав'я архітектора Петра Барбони, спрямовуючи удар проти Софії Ганель, — її Чорна кам'яниця була найпишнішою спорудою на Ринковій площі. І палац її справді потрапив у тінь Корняктового будинку. Він став предметом заздрощів. Його за великі гроші відкупив орден кармелітів, а в ордену — воєвода Якуб Собеський. Відтоді він став колискою не тільки багатства, але й політичних інтриг. Між іншим, тут вкладався мир між Річчю Посполитою і Московщиною, архітектурним вивінуванням захоплювався рятівник січової республіки Петро І, коли готував коаліцію проти шведів, за переказами, Хмель наш теж ходив палатами з прискуленим оком.
Кривов'яз випростав ноги, зняв капелюха. Полум'я з печі освітило сиві, дашками, брови, лукою вигнутий ніс, під яким темніла тонка лінія з'їдених старістю губ.
— Перепрошую, — сказав він. — Я розговорився, мов за кафедрою. То через оцей пам'ятник. Свідки розв'язують язики. А тут інше не треба забувати: наші нащадки не знатимуть, як історія ховала в Корняктовому льоху композитора Павла Ганиша, про якого ви мені розповідали, різьбяра Олексу Чорноту… — Він на хвилину примовк, ніби вагаючись, чи називати інші прізвища. — Живцем поховані,- мовив, зводячи брови. — Що може бути страшніше?
— Закипіла. — Грушевич вийняв з печі казанок. — Всипати цинамону?
— Дякую, не треба. — Кривов'яз узяв горнятко з окропом. — Не шукайте, пане Грушевич, у мене нежить, я однаково не відчую запаху.
— А мені не кортить вечеряти, — сказав Грушевич, розчулено дивлячись, як гість попиває окріп. У мене виникло підозріння, що він уже почав смакувати нашу сумну ідилію. — Сьогодні прочитав у газеті,- порушив мовчанку Грушевич, — що під час громадянських війн світ втратив ще понад десять мільйонів чоловік.
— Я про це маю одну думку, — озвався Кривов'яз. — Коли добро здобувається ціною таких величезних жертв, то ніякі вітри не відженуть від нього запаху крові.
— Поступ завсіди дорого коштував. — Грушевич підкинув скалок у піч. — Що не вміщується в рамки часу, те мусить доступатися. Але на практиці це перетворюється в сумну трагедію.
— Бо час мусить закарбувати в історію кожний крок.
— На практиці,- додав Грушевич, — часто не завдають собі клопоту з вибором засобів. Іноді повертається так, що засоби ототожнюються з ідеями. Один з трьох не розуміє ідеї, яка засіла в головах двох інших, і цього досить, аби його звести зі світу. А натовпові байдуже до причин, йому влаштовуй видовища…
— Мабуть, це все-таки споконвічна біда, пане Грушевич, — м'яко поправив лікаря Кривов'яз. Я подумав, що зараз засоби переконання стануть засобами війни, але Кривов'яз був людиною вихованою і сказав: — Не хотілося б посилатися на чужий розум, та що вдієш, коли зловживають правом оцінювати явища. Чи не тому після сплину літ дев'яносто дев'ять відсотків того, що робимо, здається пустою тратою сил? Отже, я пошлюся на чужий розум. Я колись подумки сперечався з тим висновком, нібито люди готовніше служать ідолам, аніж ідеям, проте це так.
Грушевич, видко, не збагнув, як тонко обійшов його професор, і згідливо кивнув.
— А жорстокість — породження неосвіченості,- додав Кривов'яз, не даючи можливості заперечувати. Він зміряв лікаря допитливим поглядом і сказав: — Над загалом запановують окремі істини, ними намагаються загнуздати практику… Та, бачу, ви стомилися. Либонь, пора спати. Того папства ніколи не пересудиш. Через нього впала ЗУНР, люди гинуть як не в тюрмах, то в сирих льохах… Завтра спробую найнятися за репетитора.
— А мені в одному місці пообіцяли медичне устаткування. Треба раніше встати. Добраніч, пане професор.
Тільки- но запала тиша, в мурі піді мною заворушилась щуриха. Вона, здається, вивела малят і знахабніла. Я вважав, що всяке живе створіння, плекаючи потомство, повинно триматися обережно, а ця щуриха здуріла: я міг її знищити, але не підіймалась рука. Видко, їй надокучило чекати, поки стихне бесіда, бо діяла швидко і необачно. Вибравшись на нари, вона стала шукати чоботи, та я їх попідвішував до гаків на стелі. Щуриха відчайдушне зашкрябала в торбі, де ще, певне, тримався запах м'яса, яким мене почастував військовий кашовар, і навіть дозволила собі пискнути, розлютившись.
Гидка істотка! Вона теж не впевнена в собі, інакше чого доходити до такої несамовитості? Я всім розхвалюю льох, переконую, що тут міцнієш духом, адже наш дух прагне до вічності, а це стихія вічності. «Серед цих старезних мурів лиш дивак може втратити рівновагу», — кажу я. Хлопці краєм рота усміхаються, а на серці в них, мабуть, те саме, що в конаючої з голоду щурихи. Вона ще недавно контролювала всю Ринкову площу і дещо знаходила, а тепер боїться лишати потомство і теребить клапті газети під нарами.
Я повернувся на другий бік, і щуриха заніміла.
Тепер я не скоро засну. Думати не хочеться, згадувати нема що. Я злажу з нар, скручую цигарку. В темряві тиші важко сидіти один на один з собою. Ніби накрили тебе рядном ганьби, і нема тобі ні життя, ані смерті.
Проклята щуриха. Викурила душу з притулку вічності. Історія, сивий патріарх підлабузництва, подарувала мені куточок в Корняктовому льоху. Як це мило! Бо що людина без притулку? Дикун. Німина в сідалі сонця, якщо сонце можна порівняти з доброю, нерозумною квочкою. Людина без пристановища не має ні обличчя, ні майбутнього. І я стану дикуном, як, не дай боже, нас підслідять поліцаї, бо в хаті, яку я збудував, гуляють вітри, а штраф за те, що я поставив її на бункері, не сплачу продовж усього життя.
Де в битві з перешкодами програють наші надії, звідти не виносиш прихильностей. Та в мене, як у тієї щурихи після родів, інстинкт самозбереження перетворився на свою протилежність, і я готовий віддатися катові, щоб тільки люди змогли пересвідчитися, що в моїх жилах тече кров.
Я рушив у куток, де спав Тодосій. Прокинувшись, він ніяк не міг зорієнтуватися, куди потрапив. Я сів біля нього на нари.
— Розкажи, Тодосію, як там на селі. Він щось пробурмотів і нарешті отямився. — Що розповісти, Прокопе?
— Хату мою не валяють?
— Ні. Марина запросила попа, хату освятили. Тепер трісочки ніхто не візьме.
— Знаю, що люди не посягатимуть. А власті?
— Гривастюк нібито казав, що грунт ти купив, це твоє, а штраф виплатиш.
— Гривастюк далі війтує?
— Хто ж візьметься? Тут треба і нашим, і вашим… Треба вміти. Лиш писаря взяв.
— А Марина, Тодосію?
— Від Левадихи вибралась. У Ковальчучки. Помирились. Ти знаєш, що старий відписав поле на церкву? Ну от, тепер рівні, нема за що ненависть роздувати.
— Марина нічого не вимагала, — сказав я.
— Але Ковальчуки потерпали. Знаєш: підніми палицю — винний пес дає ногам знати.
— А ти чого зірвався з місця?
— То, Прокопе, якась мана, — мляво відказав Тодосій. — Все мені осоружним стало: поле, дім, жінка… Мені з голови не виходило, чого ти не розпитуєш. Гадаю, невже і в нього таке, як у мене.
