Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Послухайте, що пише Пілсудськяй, — забігав з газетою по матрацах Григорій Кмич. — «Русини і більшовики, які до цього часу воювали між собою, тепер порозумілися, щоб атакувати нас».
— Брехня! — заревіла камера.
На стіні тремтіли тіні від ґрат, тремтіли губи і руки, під стелею гойдалась мішанина охриплих голосів. Нарешті, почали пробиватися окремі репліки.
— Вони не мають приводу почати війну з республікою.
— Світ проти цього грабежу.
— Вільсон — твереза людина. Вільсон посилає дипломатів перевірити версію Пілсудського.
— А «Покутський вісник» пише, що республіка продається Польщі…
Не брав участі в цих оргіях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому він не читає газет.
— Соціальним спіритизмом не займаюся, — відказав професор.
Він задумливо стежив за іншими і наче милувався. Одного разу, коли суперечка мало не переросла в бійку, він пробурмотів:
— У тюрмі ач які гарячі! Тут їм нічого втрачати. Тут нема надії. А на волі мовчали б.
Переважно оргії закінчувалися тим, що арештанти підсідали до професора і вимагали його думки. В такі хвилини їх цікавила не істина — їм треба було почути спокійний голос, щоб самим втихомиритися.
Професор бачив, що вже всі втомилися і зараз звернуться до нього. Та Грушевич роздув ще гострішу перепалку. Мова зайшла про просвітянські громади. Чи дозволять їх поляки?
— Не дозволять.
— Мусять!
— Дурниці!
— Ти, видко, хочеш, щоб не дозволили.
— Йолоп!
— Хам!
— Запроданець!
— Від йолопа чую!..
Сякалися. Кашляли. Нервово скручували цигарки. Сварка всім остогидла, та ніхто не хотів поступитись, прикусивши язика. Вгомонилися лише тоді, як Грушевич повернувся до того ж, з чого почав: що громади розпалися де через заборону; більшість їх складу в тюрмах. Тепер навперебій заговорили, що їх повинні випустити на волю. Влада не втримається без місцевих кадрів, найактивніших представників громад. Усі відчули себе молодими і сповнений устремлінь…
У житті накопичилося стільки диких, як на здоровий розсуд, засобів впливу на людей, що з них, за поодинокими винятками, щодня можна, як із глини, виліплювати щось інше. Тому такого поширення набрала торгівля ідеалами,! і величезні маси народу час від часу безоглядно поринають у багно фанатизму. Хто був у камері, кожному раптом стало ясно, що без них не зуміють обійтись, їм хотілося думати, що уряд їх спеціально ув'язнив, аби зберегти, адже на волі навісніє голодна смерть. Лиш досвід предків — страх — стримував готову істерію рабопоклонства. Цей самий страх зіграв з ними жарт, коли прийшло звільнення.
Серед ночі в коридорах появилися наглядачі і, повідчинявши камери, гукали:
— Виходь! Виходь з речами!
Вони стікалися в тюремний двір. Якийсь недолугий дідусь кричав:
— Воля, панове!
— Провокація, — прошепотів професор.
Хтось знайшовся:
— До камер підводять труби. Заженуть назад і пустять гази.
— А ворота — навстіж, — злякано мовив Тодосій.
— Там, певне, поставили кулемети, — голосно продудонів Грушевич. — Лишень висунь голову!..
— Треба перевірити.
Хтось відокремився од натовпу. Грушевич поволік за собою Тодосія. Крадучись, попід муром рушило ще кілька чоловік.
Грушевич ліг на землю і виштовхнув за ворота клунок з пожитками. Тихо. Тоді він виглянув на вулицю і оторопіло рикнув:
— Утікай. Доки не пізно!
До світанку Грушевич з Тодосієм пересиділи в Стрийському парку. Коли почало розвиднятися, Грушевич спохватився:
— Тут можуть вчинити облаву. Нам ліпше змішатися з людьми.
Місто вже ожило, селянки торгували під фасадами фруктами. Грушевич купив яблук.
- Їж, їж. — тикав він Тодосієві тремтячими руками. — Солодкі.
Він відчув прилив ніжності до цього придуркуватого і безпорадного селюка й готовий був виміняти за його личаки свої чеські бештайгери.
Вони й не помітили, як біля жінки з яблуками зупинився поліцай. Він нагнувся до кошика, взяв яблуко, відкусив корінець, поремигав і кинув селянці монету. Вона догідливе напакувала його кишені плодами. Поліцай навіть не глянув на Грушевича і Тодосія. Посміливішавши вони йшли за ним до Ринкової площі. Протиснувшись крізь ярмаркових до ратуші, стали під стіною біля худорлявого юнака, який продавав різьблені хрести.
— Я ж казав, що випустять, — усміхнувся Грушевич, косячи очі на сонце. — Звичайно, це хитрість, вона мене не тішить. Але нічого. Яка рука, так і гребе. Будемо мати на увазі. Так просто вони нас не куплять, ми будемо вимагати прав для всього народу. На силу будемо відповідати силою. Ми і в пригоні вміємо брати те, що нам належиться. Як ти скажеш?
— Мені б до Канади, — простогнав Тодосій.
— Поїдеш, — запевнив Грушевич. — Спершу стань до роботи, зодягнися, відчухайся. Треба обдивитися, примірятися. Нічого не роби навмання.
Грушевич весело поплескав Тодосія по руці, поблажливо всміхнувся. Дихав він поквапливо, ніби перед цим зійшов з марафонської дистанції.
— Передовсім треба роздобути інструменти. Чогось мені не кортить до Тернополя. Розпочну практику у Львові… Гм! Аж не віриться. Вони, сучі діти, переодягли охоронців, підстроївши під банду. Нічого. Вони хитрі, але й ми биті.
Ночували в парку, а наступного ранку знову вигрівалися під ратушею, біля юнака, що торгував хрестами. Тут несподівано побачили Прокопа Повсюду. Він приніс юнакові якийсь клунок.
— Не забудь купити тютюну, — попереджав Повсюда, примружено дивлячись на хрести. Тодосій почув його голос, — аж підстрибнув. Прокіп був блідий на лиці, дуже марний, погляд став суворішим, бесіда і рухи млявіші, ніж півтора року тому.
— Краяни! — розпростер він руки, коли Тодосій сйінув його за куртку. — Ти як тут опинився, Тодосію?
— Ми з каталажки, — пошепки відповів Тодосій, сяючи з радості, як дитина.
— А з дому коли ж?
-. Та вже давно. Я поїхав невдовзі після тебе.
— То чим пахне світ? — засміявся Прокіп.
— Ой, не питай.
— Куди ж ви, хлопці?
— Нюхаємо запах сонця, — стаючи ближче, мовив Грушевич. — Земля нам просмерділась.
— Де зупинились? Я мушу йти на роботу, але хотів би з вами побалакати.
— Ніде, — простосердно сказав Тодосій. — Ночуємо в парку.
— Тоді я проведу вав до нашого готелю. Приймемо до товариства, Олексо? — звернувся він до юнака. — Приймемо. Люди свої.
Юнак байдуже кивнув.
— Ми живемо в підпіллі, - ведучи їх за собою, розповідав Повсюда. — Думаю, не подивуєте. Нині весь світ у підпіллі. На щирість не проживеш, не виживеш. У душі плачеш — очі усміхаються, ночуєш у льоху — вдень гордо несеш голову, ходиш без документів — зате вештаєшся під носом у поліцая.
Вони перейшли площу, забралися у захаращений дошками дворик, крізь розвалений мур перелізли в другий дворик. Тут Повсюда підважив старі двері, що ніби випадково лежали на цементній приступці, й показав пальцем на темний отвір:
— Прошу до господи. На добровільне ув'язнення.
Льох освітлювався двома заґратованими віконцями. Уздовж стіни з покладених на цегляні підмурки дощок були влаштовані нари, а біля протилежної стіни, впершись закуреною трубою в склепіння, стояла залізна піч.
— Справді, з камери до камери, — зітхнув Грушевич, кидаючи на нари клунок.
— Воля ваша, — сказав Повсюда. — Я тут сплю близько року. Тинявся парками, а коли похолодало, цей льох для мене був знахідкою. Якось уночі йду вулицею і чую — ніби з-під землі озивається скрипка. Ледве дошукався… Ну, мені ніколи.
Грушевич видряпався на нари, сів, прилизав нижньою губою вицвілі в тюрмі вусики.
— Лягай, Тодосію, — підохотив Сліпчука, що сиротливо озирався навколо. — Лягай.
— Я під вечір повернуся, — сказав з дверей. Повсюда. — Зрештою, тут і Микола Павлюк ночує, він прийде швидше, розважить вас. Можете спати спокійно, про криївку ніхто не знає.
Увібравши голову в плечі, Тодосій ступив до нар, розгублено подивився на Грушевича і тихо застогнав.
