Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Я похитав головою. Гордій невдоволено поморщився.

— Мені здається, що можна б і з комуністами робити один фронт, — додав він.

А вранці наступного дня до мене в нову хату прийшов за дорученням Гривастюка Іванчук. Не церемонячись, дістав з війтової папки документ і похмуро ковзнув по ньому очима.

— Штраф за зловмисне пошкодження військового об'єкта. Я перечитав постанову повітового суду.

— Якщо спробуєте ухилятися від сплачування, вас заберуть на примусові відробітки.

— Заарештовуйте, — сказав я байдуже. — Таких грошей, про які тут мова, — я потряс перед його носом постановою, — у мене не буде ніколи.

— Діло ваше, — з посмішкою відказав Іванчук. — Мені було велено попередити.

- Іди з очей! — сказав я, не в силі звладати з собою.

— Но-но! — погрозливо підняв руку Іванчук. — Ви не дуже… Ми вам нагадаємо, як ви побили поляків на Лісничівці.

— Геть! — Заточившись, я позадкував до сходів, опустився на дошку, тремтячими руками почав скручувати цигарку.

Надійшла Марина. Ми довго радились, нарешті вона сказала:

— Прокопику, тікай з села. Тут — смерть. А в світі, може, збережешся.

Вночі, перекинувши через плече торбинку з сухарями, я рушив до Залісся.

Ішов лісом, силкуючись зібратися з думками, але мої намагання ні до чого не привели. Я більше не вмів чесно розмовляти з собою навіть у тій мірі, як розмовляють з руїною. Усе було втрачено. Я передчував, що ніколи не ступлю на перехрестя доріг за Колобродами. Земля, котру я не за своєю волею покидав, здавалась мені ворожою пусткою, а там, куди я вирушав, були темні невідомі нетрі. Народжений від старовинної і до неймовірного сучасної тріади — війни, недуги й голоду, я, куди не робив крок, усюди чув жахливу колискову цієї тріади: вона співала про смерть.

У Заліссі при таємничих вогнях ліхтарів залізничники формували поїзд із покинутих січовиками платформ і товарних вагонів. Коли поїзд рушив з місця, я в останню мить, ніби кимсь невидимим підштовхнутий у бік, стрибнув на тамбур відпливаючого вагона.

У Львові мене зненацька захопив кремезний вусатий провідник, лагідна байдужість якого викликала в мене підозріння, бо мені здавалося, що за мною весь час стежать і ось-ось підійдуть з наручниками.

— Ви з нами в Польщу? — звернувся залізничник. Від його запитання у мене пробіг мороз по спині.

— В Польщу? — перепитав я. — Ні, я ліпше зійду у Львові. По-своєму розцінивши мою розгубленість, залізничник усміхнувся і подав машиністові сигнал рушати. Піднявшись на тамбур, він окинув мене співчутливим поглядом, а я мимохіть скорчив усмішку бродяги. На секунду в мене виникла думка розшукати Повсюду-Завадовича. Йосип не пішов за Збруч, я міг у цьому заприсягтися. Він навряд чи виїжджав зі Львова після того, як місто потрапило до рук польських офіцерів. Мабуть, сидів у комфортабельних покоях і, обклавшись газетами, писав спогади про одіссею державного секретаріату. Якось перед втечею з дому я надибав на глечику клапоть газети з наказом Петрушевича:

«Зважаючи на Найвищу раду держав Антанти, як представника сил, які мають впорядкувати Європу, наказую українській армії перейти Збруч на велику Україну проти більшовиків. Таким чином, даємо доказ, що ми мали і маємо протибільшовицьку орієнтацію». Йосипові є про що писати. Уявивши собі його одутлувате полискуюче обличчя на тлі синього оксамиту крісла, я відмовив собі в щасті побачення, одразу відчув полегкість і попростував на Личаківку до Покутського.

Старі прибирали в кімнаті. Майстер дивився на мене здивованими очима і схлипував схвильованим, здавленим смішком. Витерши рушником руки, він ступив назустріч, смикнув себе за вуса і гукнув до дружини:

— Постривай, стара, гляди, хто прийшов.

Я обох поцілував.

— Яким вітром, Прокопику? — запитав майстер. — Лагодь, стара, що-небудь на стіл, — звернувся до дружини і взяв мене за лікті. — Як же ти так?… Негадане. І не написав…

— Так уже трапилось, — відказав не своїм від зворушення голосом. — Покровителі витурили з села. Покутський вмить посерйознів і засмутився.

— Ти хочеш сказати — визволителі? — Він гнівним жестом махнув на вікно.

- І свої, і ці.

— Ну, сідай, розкажи до ладу.

Я коротко оповів, як Гривастюк вилами двох урядів приколов мене до землі. Покутський сплескував долонями і бурмотів: «Ах ти, бестія!», «Ти дивись!», «Ну й сволотник!» Очі його погрозливо блищали, на обличчі появився вираз муки. Кинувши погляд на накритий стіл, він махнув рукою.

— Після цього й чарка не мила. Забери, стара, наливку. — В кутиках його очей зібралися болісні зморшки. — Що ж це діється? Не вір своїм, не вір чужим. Кому. тоді вірити?… А ми сяк-так перебиваємось. На ріденьких борщиках, на городині. Вже забули, як хліб виглядає. Стара он як-подалась. То йди посьорбай юшки. З дороги тепленького хочеться.

Я зиркнув на східне вилицювате обличчя майстрової, що посіріло і взялося довгим пухом од недоїдання, і мене огорнув жаль до цієї доброї і мовчазної жінки. У її лагідних очах завсіди ніби світився ранок, а тепер вони так запались, що з них годі що-небудь вичитати. Покутський так само змарнів, постарівся, чоло ніби осіло, вуси, якими він завжди пишався, загострювали і спотворювали обличчя.

— Може, вип'єш? — кивнув він на плящину. — Ми тримаємо замість ліків. Міць має… Пригуб і ти, стара, задля такої оказії. — Він налив у чарки по наперстку густої, майже чорної рідини.

- Їжте, Прокопику, — тихо мовила майстрова. Потім протягом трьох днів я не почув од неї жодного слова. А з Покутським ми переговорили про все на світі. Я помітив, що розмови про знегоди нас стомлюють і ми ними надокучили один одному. Це й природно: виходу не було. Балачки діяли на нерви як хміль і викликали огиду. Третього вечора з будиночка Покутських мене виполошили поліцаї. Підночовував у Стрийському парку. Досвіта на горбку між липами нестямно заголосила якась божевільна.

— О-га-га-га! — моторошним великоднім калаталом заплескало між стовбурами. — О-ха-ха-ха-ха!..

Я вибрався на вулицю в околиці Франкового будинку. На протилежному боці, нудьгуючи, походжав поліцай, ще одна тінь стовбичила нижче, на повороті. Поліцай, який прогулювався, недбалим жестом поманив мене до себе. Простягнувши руку, він потер пучками великого і вказівного пальця.

— Документи?

— Не маю, — пояснив я по-польськи.

— Moze skonczyszz tymi zartami? [23]

Мене врятувала бездоганна польська мова. Та на майбутнє я вирішив знайти собі яку-небудь щурячу нору…

Грушевич намагався зробити ввічливість прапором нашої комуни. Після тюрми він проповідував ідею всеосяжного гуманізму. «Дякую» і «прошу» лилося з вух. На всіх, крім Тодосія і Кривов'яза, Грушевич дивився з докором, ніби ми навмисне уникали, тюрми, щоб не відчути туги за культурним ставленням. Павлюк спробував було його напоумити, але це не помогло, а тільки пошкодило: Грушевич, як сектант, благословляв Миколу при кожній нагоді. Побачивши Грушевича на вулиці, ми старалися прошмигнути кудись у підворіття і перечекати, поки він пройде. Але він щоднини встигав провести кожного з нас під руку і намозолити слух повчанням.

— Світ почне нас шанувати тільки тоді, коли ми станемо високовихованим народом, — виголошував він. — Почуття братерства — ось що нас врятує.

І вижидальне поглипував, мружився, енергійно стріпував сивіючими патлами.

У нього була блискуча пам'ять. Він знав, що кому казав, і двічі не повторював одне й те саме. Мене він примусив повернутися до нашої першої розмови в Тернополі.

— Не забули моєї сентенції про совість, пане Повсюдо? — запитав він, з тривогою вивчаючи моє обличчя.

— Ні,- відповів я.

Грушевичів погляд потеплів, очі од зворушення навіть злегка затуманилися сльозою.

— Правду кажучи, — вирішив він винагородити мене, — я спершу було допустився помилки, подумавши, що ви маневруєте то мовчанкою, то несподіваними вивертами, аби набити собі ціну. Але, розміркувавши, я зрозумів, що він серйозний чоловік, навчений обставинами життя ховатися, як артист. Це непогано, Прокопе. Довірятися кожному стрічному не треба. — Зробивши паузу, він додав: — Мені однаково. Я вже небагато встигну зробити. До того ж серцем чую: мене чекає тюрма. Ще день, ще два…