За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Хоч повстання в Красній армії влітку 1921 року не вдалося, все ж було очевидним, що опір кривавій диктатурі чужинців не згасав. Попри успіхи одеських чекістів, боротьба на півдні України не припинилася: продовжували активно діяти отамани Семен Заболотний, Клим Солтис, Кирило Лихо-Бондарук, Яків Орел-Гальчевський і багато інших борців за свободу нашої Вітчизни.
Вічна Їм слава!
Кривава бойня в Радулі
Андрій Ліндфорс переховувався від більшовиків у знайомої лікарки в поліському містечку Радулі, що над Дніпром між Любичем і Лоєвом1.
Радуль – поселення “цілком кацапське”, тут віддавна мешкали “кацапи-старовіри”. Отож Андрій і лікарка жили в Радулі, як на засланні. Та кілька єврейських родин, що оселилися тут, і навколишні українські села переконували, що це таки Україна. Селяни радульців ненавиділи, ті ненавиділи селян так само палко. Радульці називали українців “хохлами”, а ті їх – “кацапами”.
У той час на Чернігівщині господарював місцевий повстанець Іван Галака. Хлопців мав небагато, з півсотні. Серед них вирізнявся старшина “із Петлюрівського війська”, дуже талановитий військовик. “Галака був повстанець національний, – стверджував Андрій Ліндфорс, – але в більшості був проти всіх комуністів та жидів. Всі його повстанці були козаки в повному розумінню цього слова”.
Одного літнього дня 1921 року Андрій Ліндфорс із кількома знайомими купався неподалік пристані Радуля. Чекали на корабель із Києва. Пароплави по Дніпру курсували, незважаючи на війну. Щоправда на них могли потрапити далеко не всі. Доступ мали, стверджував Ліндфорс, “люде партійні і просто жиди”. Звичайно кожний пароплав мав озброєну охорону – з чекістів та червоноармійців.
Ось над річкою вдалині з’явився чорний дим. А над містечком у цей час несподівано піднялась курява: через Радуль мчали вершники. Було їх небагато – чоловік із п’ятнадцять. “По строю та списам, – згадував Андрій Ліндфорс, – ми зараз же пізнали, що це Галаківці”.
За хвилину-другу коні вже лежали за хижкою вартового пристані. Заховалися й хлопці.
Якраз у цей момент із-за повороту виглянув пароплав. Над Дніпром розляглося його тривожне ревіння.
Плив він повільно, наче передчуваючи небезпеку. З палуби на берег сторожко поглядали кулемети та рушниці.
Коли корабель почав приставати, на кормі з’явились озброєні люди. Пролунала команда: “Сто-о-ой!” Капітан свиснув, і колеса вповільнили хід.
Нарешті містки з’єднали пароплав і пристань.
Нараз почулося “Слава!”. Більшовики незчулися, як повстанці вже були на містках – “вони скочили на ворогів, як дикі коти”. Хвилину тарахкотіла стрілянина, потім все стихло...
Серед мертвої тиші різко пролунав голос:
– Православні – направо, жиди – наліво.
“Повстанці стояли на містках і пропускали наших. Потім Галака почав вичитувати комуністів та жидів, річ його була жахлива, страшна, всі оніміли од його слів”. Закінчив він так:
– Тепер всі марш у каюти! Семене! По три чоловіки на палубу! Хлопці, за мною!
“Це був жах і жах!” – описував побачене Андрій Ліндфорс.
Галаківці виводили на палубу по три пасажири. Руки в них були зв’язані.
Людей ставили за перегородку. Лунав залп... Над Дніпром летіли нелюдські крики. Та плескіт води гасив передсмертні зойки.
За кожним разом дніпрова вода ставала червонішою і червонішою.
А в містечку – “наче всі вимерли”.
Розстріл тривав безмежно довго... Згодом казали, що в той день загинуло 217 осіб.
Наприкінці галаківці й сам Галака “хиталися як п’яні, очі в них були як у звірів, що наїлися сирого м’яса”. Раптом почулося:
– Всі...
Тоді Галака наказав витягувати з пароплава на берег продовольство та речі, що могли знадобитися...
Після того партизани сіли на коней і поїхали через містечко з піснями, розкидаючи по вулицях сигарети і цукерки...
Як виявилося, галаківці знищили не всіх. Одна жидівка переодяглася на селянку і, взявши у “баби” дитину, минула пильну сторожу на містку, а друга, “стара жидівка”, сховалася в колесі пароплава. Її знайшли там божевільною...
Наступного дня в Радулі з’явилися червоні каральні загони і почали свої криваві жнива.
Доповідь сексота Каріна
У російській мові є вислів “исчадие ада”. Цей вираз спав мені на думку, коли я досліджував життєвий шлях провідного “українського” чекіста 1920 – 1940 років...
Він був одним із п’ятнадцяти дітей учасника російсько-турецької війни Тараса Даниленка з села Високі Байраки, що на Єлисаветградщині.
А “історичне” ім’я йому витаврували чекісти: “Карін”.
Що вони мали на увазі, даючи такий псевдонім українському хлопцеві, не знаю, але відомо, що корінь “кар” лежить в основі багатьох “репресивних” слів: каратель, каральний, карний, карати, каратися, покарання...
І справді, Сергій Карін став співубивником сотень українських вояків. Важко збагнути мотивацію людини, яка пішла служити в ЧК – найжахливішу репресивну організацію за всю історію людства, фактично витвір сатани. І для чого? Щоб нищити своїх земляків, які обороняли рідну землю від поневолювачів. І ті ж Високі Байраки...
А досягти результату Сергієві допомогло диявольське вміння перевтілюватися...
Народився Сергій Даниленко 1898 року. Реальне училище в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) закінчив 1919 року. Тоді ж пішов добровольцем у Красну армію. На бронепоїзді “Смерть білим” воював не тільки проти денікінців, а й проти повстанців, у тому числі й махновців.
Цікавий момент: Сергій мав артистичні здібності, любив театр. Тож, видужавши після тифу, в панському маєтку Великих Байраків заснував разом з Алісою Вербицькою аматорський театр. Репертуар сільського театру міг бути тільки український. Може, це й послужило підставою для арешту – за доносом місцевого сексота.
На слідстві Сергій чекістів не розчарував, навіть сподобався... Напевно, не одного односельчанина видав, щоб заслужити довіру катів...
Непомітно зі статусу обвинувачуваного Даниленко перейшов у статус співробітника ЧК. Отут і отримав свою “каральну” кличку. Сталося це в січні 1920 року...
Поштовхом до розробки секретної операції з проникнення в повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника стали протоколи допиту арештованого “петлюрівського агента Мамонтова”. Його покази підтвердили, що Єлисаветградський повіт став ареною діяльності одного з “Петлюрівських Повстанкомів”. Чекісти на цю інформацію звернули пильну увагу.
Почали “разработку” через секретного співпрацівника Петренка, що познайомився з братом отамана Новицького – Федором, службовцем Єлисаветградського управління народної освіти (“Унаробраза”), який жив під фіктивним іменем Петра Кравченка. Від нього і довідався сексот, що організатор повстанського комітету Володимир Новицький нещодавно прибув “від Петлюри”. Вже при першій зустрічі з Петренком Володимир похвалився, що за час свого перебування в Єлисаветграді він чимало встиг зробити. А потім взяв і ні сіло ні впало запропонував Петренку стати членом повстанського комітету. Той, зрозуміло, погодився, про що одразу доповів своєму начальству.
Вже за кілька днів Петренко отримав відповідальне завдання підшукати людину, яка б добре володіла українською мовою. Цю людину, сказав Новицький, він планує послати “до Петлюри” з доповіддю та за інструкціями. Петренко порекомендував “випробуваного Петлюрівця” Сергія Даниленка, який чудово знав українську мову...
Під час знайомства з Володимиром Новицьким Сергій Даниленко справив гарне враження й отримав пропозицію з’їздити до Польщі в повстансько-партизанський штаб. Чекіст скромно погодився...
6 вересня він одержав фіктивні документи на ім’я Михайла Івановича Черненка, в тому числі свідоцтво про звільнення через хворобу на два місяці (№1318) та “прохідне посвідчення”. А 8 вересня у супроводі “т. Одинокого” потягом вирушив за маршрутом, вказаним головою Єлисаветградського повстанкому.
