За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру “крєстьян с голодающіх областєй Росії”. Зрозуміло, що це б “нарешті вирішило проблему”, як вони казали, “бандітского района”...
Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: “Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами – это ваши союзники и братья”. Ось такі союзники. Ось такі брати...
Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала “рідна ЧК”. Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він “служив в армії Якіра в Громадянську”.
1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті “родіни і Сталіна” йому не зарахували – у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї. Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де і помер у липні 1987 року. Спогади його (“Пути-дороги”) досі не видано.
Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: “Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили”. А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й, взагалі, оспівував “революційну романтику”.
Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.
Змова в Красній армії
У книзі московського пропагандиста Віктора Голіченка “Вартові революції” серед інших є розділ “Крах ще однієї авантюри”. Починався він так: “Влітку і восени 1921 р. на оперативних картах чекістських органів чорні стрілки, що позначали рух бандитських зграй, одна за одною круто завертали з центральних повітів до західних кордонів Радянської України. Це насторожувало чекістів. Незабаром були одержані тривожні повідомлення і з-за кордону. Радянські розвідники Савинов, Ян Павловський, Станіслав Кухарський та інші інформували про те, що в районі Сторожева, Сарн, Ровно і поблизу кордону спішно формуються петлюрівські загони. Отже, ворог готується до чергової провокації. Адже ще під час ліквідації “всеукраїнського повстанкому” чекісти виявили наказ Петлюри, який вимагав до 1 серпня 1921 р. закінчити підготовку до збройного повстання.
Готуючи операцію по знешкодженню ворожого угруповання в прикордонних районах Волині і Подолії, ВУЧК і Особливий відділ Київського військового округу встановили, що штаб підтримує постійний зв’язок з якимсь отаманом Круком. До того часу це ім’я було невідоме чекістам. Після старанних і тривалих пошуків вони встановили, що отаман Крук є не хто інший, як командир радянської бригади Кручковський... Крім передачі цінної військової інформації, він також мав намір використати своє становище, щоб, коли петлюрівці перейдуть кордон, підняти в тилу радянських військ збройне повстання”.
До повстання проти совєтської влади готувалися й інші червоні воєначальники. Зокрема, командир 26-го совєтського полку Байда, ад’ютант комбрига-70 Еммерт, колишній командир кавалерійського полку бригади Григорія Котовського І. Киршул, колишній начдив-45 Савицький... Всі вони належали до підпільної мережі отамана Семена Заболотного, керівника 5-го району 1-ї (Південної) групи генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка. Киршул, зокрема, очолював Наддністрянську бригаду 4-ї повстанської дивізії отамана Заболотного (комдива-4), а Савицький під прізвищем Гаркуша очолював кінну розвідку 26-го кавалерійського полку.
З повстанцями подільського отамана Якова Орла-Гальчевського співпрацював командир 1-го полку 1-ї дивізії Червоного козацтва (колишній осавул Війська Донського) та командир відділу розвідників 2-ї дивізії Червоного козацтва. Таємно допомагав українському командуванню і командир 41-ї совєтської дивізії Володимир Стойкін, колишній начальник постачання Військового міністерства УНР. Напевно, були й інші посвячені у плани повстання старшини Красної армії.
Саме комбриг Леонід Крючковський у визначений момент мав оголосити себе отаманом Повстанських військ України і оголосити війну совєтській владі... Бойові дії планувалося почати в післяжнивний час, коли більшовики мали відновити реквізиції хліба, тепер вже нового врожаю...
Оцінюючи ситуацію, одеські чекісти відзначили “досі небачене ще явище”: “Маса колишніх комуністів, особливо з боротьбистів і червоних партизанів, працює для Заболотного. Переповнення органів Соввласті на місцях самостійниками говорить про непродуктивність (чекістської) роботи, що там проводиться”.
Особливе значення у підготовці повстання набули відділи Народної освіти, в яких працювало багато українських самостійників. Ця установа іменем совєтської влади давала можливість своїм працівникам вільно пересуватися в повітах, що й використовувалося для підпільної роботи. А у села відділи народної освіти призначали вчителів “суцільно петлюрівського напрямку”...
Більшовики були шоковані масштабами праці українських підпільників. Виявилося, що Одеська організація мала “величезні розміри”, а відтак була одним із важливих осередків всеукраїнської підпільної мережі.
Чекісти терміново посилили роботу та підіслали в оточення людей, яких підозрювали в антисовєтській діяльності, одночасно кілька секретних співробітників. Сексотам вдалося увійти в довіру до членів підпільної організації. Невдовзі агентів навіть допустили до участі у важливих засіданнях, доручили їм зв’язок з агітаторами і вербувальниками в загони. Відтак чекісти, за власним визнанням, “мали повну можливість вивчити структуру не тільки Одеського осередку, але і те, що стосується організації у всеукраїнському масштабі”.
З’ясувалося, що центр організації знаходиться за кордоном, а саму Одеську організацію розбито на райони, що складалися з ділянок. Начальником Одеського району був полковник Сарновський, але його випадково арештували “як дезертира” і відправили у розпорядження командування військ Київської військової округи. Після цього очолив район Грінченко.
Усією політичною та організаційною роботою в Одесі керувала Центральна п’ятірка (“Політичний центр”). До її складу входили: Осмоловський, Дубовицький, Грінченко, Савицький і Гнилошкура.
За явочну квартиру, де відбувалися засідання центру, правило помешкання Дубовицького по вулиці Малоросійській, будинок 84, квартира 3. Інша явочна квартира (для зустрічей із начальником району) знаходилась у Павловському будинку в квартирі Гнилушка-Гнилошкури, якого підпільники намітили призначити комендантом станції Одеса.
Політичний центр виділяв людину для зв’язку з підпорядкованими п’ятірками, що “проводили велику і найістотнішу роботу на місцях”. У такий спосіб було створено залізничну п’ятірку, що мала розгалуження підпільних осередків по всій лінії залізниці Одеса – Київ. На боротьбу проти совєтської влади залучалися не тільки працівники залізниці, а й жителі станцій і сіл, розташованих неподалік торів. Збиралася інформація про рух поїздів, поширювалися листівки, відозви, вербувалися люди для активного виступу.
Діяли й п’ятірки на великих одеських заводах, а також п’ятірка водників.
Для зв’язку з начальниками районів, ділянок і повстанських комітетів інших губерній підпільники створили ефективну систему зв’язку. Так, Августинов налагодив зв’язок із Пшенником (Пшонником), Кирилюк – із Заболотним, а Волченцев – із начальником Мардарівської ділянки Вірським, який організував загін у 50 кавалеристів під командою Балицького. Начальник Тираспольського району Дубенко співпрацював із німцями-колоністами, традиційно вороже налаштованими до совєтської влади.
Довідавшись про існування в Одесі врангелівської організації, українські підпільники вирішили налагодити з нею зв’язок, бо бажання скинути совєтську владу було спільне. Для переговорів відрядили Вірського і Гінкула, однак до угоди не дійшло, бо чекісти несподівано розкрили врангелівське підпілля.
