За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
У Педагогічному музеї тим часом прем’єра Голубовича поставили обличчям у куток і наказали не рухатися. Врешті його кудись повезли в кареті – вниз по Фундукліївській.
За годину затримані почули грубий голос:
– Raus! Nach Hause gehen! (Геть! Розійдись по домівках!)
І члени Центральної Ради слухняно рушили до виходу.
Наступного дня, 29 квітня, принижені члени “революційного парламенту” все ж зібрались і на швидку руку ухвалили конституцію УНР. Члени Центральної Ради хотіли ще затвердити проекти “законів про жидівські й російські установчі збори на Україні”, та, хвалити Бога, не встигли. Після чого розійшлися “без особливої впевненості, що їм дозволять ночувати вдома”.
Цього дня в центрі Києва, в цирку Крутікова, відбувся з’їзд хліборобів, на якому було обрано Гетьмана Української Держави. Ним став генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Переворот, про який весь квітень говорили кияни, стався.
Соціалістичні експерименти Центральної Ради стали надбанням історії...
Суд відбувався вже в Українській Державі. Він був відкритий, тож у зал набилося багато публіки.
Судили військового міністра Центральної Ради Олександра Жуківського, двох директорів департаменту і начальника кримінального розшуку. Журналіст “Киевской мысли” С. Сумський, який був на цьому процесі, стверджував, що підсудні поводили себе негідно: виправдовувалися, плутали, просили суд бути поблажливим. Доктор Трейде, німецький обвинувач, третирував їх “як хлопчаків”:
– Коли з вами говорить прокурор, – повчав суворо доктор Трейде, – ви повинні стояти рівно і не тримати руки в кишенях.
І його слухали.
Всеволод Голубович спочатку виступав як свідок. Про його участь у викраденні даних не було, але завдяки майстерності прокурора Голубович зізнався. І впав в істерику.
Для втихомирення “державного діяча” довелося оголосити перерву.
Після перерви колишній вже прем’єр визнав свою вину. З кімнати для свідків йому довелося пересісти на лаву підсудних.
Доктор Трейде, німецький обвинувач, “не пожалів барв, щоби зобразити образ Голубовича і його діянь”, – стверджував інший свідок, Н. Могилянський.
До слова сказати, міністр гетьманського уряду, а потім історик Дмитро Дорошенко назвав прем’єра Голубовича “кретиноподібним суб’єктом”, “тупим”, не здатним навіть доладно виголосити й короткої промови.
Під час судового засідання Голубович не раз вибачався перед доктором Трейде і обіцяв “більше ніколи такого не робити”. В останньому слові він прохав не судити по ньому про всю його партію.
“Більшої ганьби для українського уряду, ніж цей процес, не вигадаєш, – писав С. Сумський. – Хоча звичайно всі симпатії бувають на боці підсудних, симпатії величезного залу, як це не дико, були цілком на боці суду: німці чудово розіграли цей процес. Коли я йшов із залу, якийсь старий, що сидів серед публіки, звернувся до мене:
– Слава Богу, що німці звільнили нас від цих хлопчаків і бандитів.
Німцям вдалося довести моральну ницість “демократичного” уряду.
Так безславно закінчилася історія Центральної Ради.
“В очах їх той же блиск”
Після Кримського походу полк імені Костя Гордієнка відпочивав у селі Антонівка біля Мелітополя. Село було переважно гагаузьке. Жили тут і кілька турецьких родин.
Десь на початку травня (1918 року) на одній із вуличок Антонівки зібрався чималий гурт людей різних національностей. Їх згуртував старий турок, який грав на невідомому козакам круглому інструменті зі смичком.
Командир гордієнківців Всеволод Петрів і собі підійшов до гурту.
Струни плакали жалібно-жалібно... Але про що співав чоловік? Турецької мови полковник Петрів не знав. Розрізняв лише деякі слова: Плевна, Осман Дігма-паша, урус, Аллах, Магомет.
Під кінець пісні заплакало єдине старече око. Витирали сльози і суворі гайдамаки. Плакали й гагаузи.
– Ох, як жалісно співа, батьку, – сказав, повернувшись до отамана, один із козаків, – цікаво, про що він співа?
Полковник Петрів, сам зацікавлений, підійшов до гагауза, у якого розмістився штаб полку, і запитав, про що співав старий. Господар пояснив, що пісня ця про поразку турків під Плевною 1877 року. Складена вона полоненими турками.
– Він, – сказав господар, вказуючи на музику, – і нам неохоче цю думу співає, бо каже, що ми біди його народу не розуміємо... А прилюдно це чи не вперше співає.
– А цікаво чому? – запитав Петрів.
Господар підійшов до діда і звернувся турецькою, показуючи рукою на полковника.
Співак встав із каміння, на якому сидів, і, вправно закинувши інструмент за плече, підійшов до командира гайдамаків. Поклавши руку йому на плече, щось заговорив.
Господар перекладав:
– Він співав тому, що певен, що ці люди з голеними головами його зрозуміють; вони не уруси – не пастухи та мужики, а такі, які біду Османа Дігми та його вірного вояцтва відчувають і розуміють, бо в очах їх той же блиск, як в очах тих, що боролись, один на сімох, з урусами під міцною рукою Османа Дігми-паші, слава його хай сіяє повіки!
Старий музика міцно заприятелював із гайдамацтвом. До приязних стосунків заохотив всіх турків і гагаузів Антонівки, які перед тим товариської щирості не виявляли.
Жертвоприношення під Мерефою
Богданівський полк вже бився більше як півдоби. Але з кожною годиною ставало очевиднішим, що втриматися на позиції не вийде.
Першою відступати мала піхота.
Побачивши, що козачня полізла у вагони, червоні почали обстрілювати ешелон, а заодно і будку-сторожку, де розмістився штаб Богданівського полку.
Але кулеметники брали дуже високо – чи були аматорами, чи, може, симпатизували богданівцям. Лише гілочки сипалися на кінноту, що сховалася за будкою залізничника в садочку.
А гармаші й кулеметники Богданівського полку зайняли позицію попереду сторожки – поза зоною пристрілу. На цій лінії вирішено затримати ворога, щоб дати в порядку відійти богданівській піхоті.
Команду над ар’єргардом полку обійняв полковник К. Він наказав гармашам приготувати шрапнелі, а на кіннотників тільки подивився довше звичайного... Ті його зрозуміли... А як не зрозуміти, коли він не так давно був їхнім сотенним...
Раптом стало тривожно тихо. На горі з’явилися хмари більшовицької сарани.
Китайці. Було їх, згадував Валентин Сім’янців, “видимо-невидимо”.
З гори посунули вони двома лавинами.
Сіро-жовтий китайський потік заповнив по береги сільську вуличку й котився на українську позицію “з якимсь гудінням, наче вода з прорваної греблі”.
Хвилини очікування були безмежно довгими. Нестерпно хотілося стріляти вже – щоб потім не було пізно.
Очі всіх були звернені на командира. Саме він мав відкрити шлюзи українському вогню. Та полковник мовчав.
“...Схиливши голову додолу і ніби в такт чомусь, (він) гладив перев’язь своєї раненої руки, переводив очі з кулеметників на гармашів, поглядав на ворога й тільки іноді оглядався на нас (кіннотників), легко піднімаючи брови, ніби говорячи: кріпіться, мої хлопці”, – писав Валентин Сім’янців.
Кіннотники любили свого командира, вірили йому. Напевно, спокійна впевненість полковника передалась і гармашам, і кулеметникам.
А гудіння орди переростало в грізне ревіння.
З китайського потоку вже виглядали окремі обличчя. Ще хвиля – і лава накриє скромні українські позиції, перекотиться і понесеться до Мерефи.
Обличчя козаків і старшин скам’яніли. “Тільки коні нетерпеливо переступали дрібненько ногами, все просячи попустити натягнені поводи. Їздці лагідно гладили їхні шиї”.
Командир полку тихо підніс руку. Це побачили всі. І, ніби прокинувшись, “грізним громом” гримнули чотири гармати, “заводили своїми довгими шиями кулемети”.
“Все злилося в пульсуюче “р-а-а-а... р-а-а-а”.
Розібрати щось було важко. “Здавалося, ніби піднімалась якась маса, колихалася і падала перед гарматами; знову піднімалася, колишучись, перекручувалась – і знову падала... – описував побачене Валентин Сім’янців. – Чи то був ворог, чи то був гарматній дим? Як довго стріляли наші? Як довго це тривало? Здається, потім була хвилина тиші.
