Бранці мороку - Шевченко Наталка (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Теоретично... — буркнув я, не знаючи, до чого ще присікатися. Влад шкірився, як школяр. Я тицьнув йому аркуші з текстом, наостанок подарував обом багатозначний погляд, який мав дати їм зрозуміти, що в разі катастрофи на дно підемо всі разом, і ми з Катею рушили у вестибюль чекати на прибуття наших поважних гостей.
Рок-світило з’явилося за п’ятнадцять хвилин до ефіру, на власному авто з водієм, котрий (водій, звісно, а не автомобіль) навіть провів свого дорогоцінного пасажира до дверей, рятуючи широкою парасолькою від рясного жовтневого дощу. У вестибюлі зірка театральним рухом плечей позбулася свого шикарного пальта, що було підхоплене тим самим водієм, і дозволила Катерині, на яку я ще зранку повісив почесний обов’язок зайнятися рокером, як на єдину серед нас володарку сталевих нервів, відвести її до студії. Я з полегшенням зітхнув і став визирати нашу форс-мажорну гостю.
Чекати довелося недовго — ще за п’ять хвилин та вийшла з жовтого таксі, що загальмувало біля наших дверей. Невисока білява жіночка у блакитній джинсовій спідниці середньої довжини і рожевій блузці, з накинутим на плечі пальтечком кольору кави з молоком, вона увійшла до вестибюлю, струсила з волосся воду й з цікавістю роззирнулася. Я відразу покрокував до неї, хоча було бажання просто постояти в стороні й непомітно поспостерігати за її невимушеними рухами. У житті письменниця виявилася куди більш симпатичною, ніж на обкладинці своєї книжки. Наблизившись, я відрекомендувався і простягнув руку. Не всі жінки приязно сприймали таке суто чоловіче привітання, але Аліна-Богдана без жодного несхвалення трусонула мою долоню, чим ще більше потішила. Досі цей маленький тест мене не підводив, і я чомусь зрадів, що дівчина його пройшла.
— А я — Аліна Різник, — співучим голосом назвалася вона у свою чергу. — Вибачте за мій вигляд, Катерина спіймала мене за пранням. Я саме замочила майже всі свої речі, — вона дзвінко засміялася, ніби запрошуючи мене подивуватися такій непрактичності. — Вже не планувала нікуди виходити сьогодні, але від такої пропозиції відмовитися не змогла. Утім, Катя сказала, що з-за столу буде видно лише верхню половину мене.
— Це правда, — я раптом зрозумів, що все ще тримаю руку Аліни у своїй, і квапливо розтиснув пальці. — І велика втрата для телеглядачів.
— Не перебільшуйте, — зронила літераторка, вже крокуючи за мною коридором студії. — Краще скажіть, хто буде моїм опонентом? Бо я не встигла як слід розпитати Катерину — забракло часу. Навіть фарбувалася в таксі.
Я назвав прізвище. Аліна присвиснула.
— Сам!? Буде весело, дідько! А хто ведучий?
— Влад Костровський.
— А, цей ваш симпатяга. Ну що ж... Поборемося.
Передача пройшла куди краще, ніж я очікував після новини про нейрохірурга. Над плечем оператора я дивився на Аліну й готовий був призначити її міністром кабінету міністрів, як мінімум. Жодного зайвого руху, жодного зайвого слова, і прораховані до сотих аргументи у відповідь на інколи хамувату двозначність візаві. Увесь ефір вона трималася бездоганно, без видимого хвилювання, і м’яко, але рішуче обривала всі спроби співака надміру влізти в її особисте життя. Мені подобалася її осанка, лазурові зіниці, що лукаво сяяли з-під довгих коричневих вій, забране у простий вузол довге золотаве волосся і губки, що, здавалося, ні на мить не мали спокою: вони то складалися в приязну усмішку, то в сардонічну гримаску, то округлялися в німому, але такому виразному здивуванні чи обуренні... Мені сподобалося в ній усе, а те, перше враження про неї, складене поза очі, як про анекдотичну білявку із силіконом замість мозку, випарувалося без сліду. Язичок у письменниці виявився як рапіра — такий хірургічно точний сарказм мені нечасто зустрічався. Рок-світило натхненно і зі знанням справи штовхав довгі спічі, примушуючи Влада постійно потайки зиркати на годинника, і здавалося, що після таких ґрунтовних промов тему вичерпано... аж допоки кілька влучних зауважень Аліни не руйнували словесні побудови зірки, як карткові будиночки. За п’ятнадцять хвилин ефіру я б заприсягнувся, що зараз переважна більшість глядачів перед своїми екранами симпатизує саме цій білявці.
Коли ближче до закінчення мова зайшла про прихильників та їхню поведінку, музикант заявив:
— Знаєте, приємно, коли твою творчість люблять і шанують, але деколи втручання у твій приватний простір як журналістів, так і простих слухачів схоже на цвях в одному місці.
— А яка ваша думка, пані Аліно? — Влад, що у своєму кріслі умлівав від насолоди спілкування, повернув до гості породисте лице. — Як людина, що також не має дефіциту людської уваги, ви згодні?
— Кожна людина, — сказала письменниця, — здатна захистити свій приватний простір, і їй цілком до снаги зробити це настільки добре, наскільки вона цього бажає. Інша річ, якщо у гонитві за популярністю ця гіпотетична, — тут Аліна зробила красномовну паузу, — особа прагне залишатися у всіх на вустах, на шпальтах газет, на телебаченні та біґбордах за будь-яку ціну — тоді їй нічого скаржитися на надмірну увагу до себе. Не можна з’їсти пиріжок, не надкусивши його.
— Що не кажіть, але мають бути якісь межі, — запротестував співак.
Аліна кивнула:
— Авжеж. І ці межі кожен визначає сам. Кожен сам прокладає той невидимий кордон, за який немає доступу нікому із зовнішнього світу. Знову ж таки, якщо хтось хоче жити без внутрішніх кордонів, є громадянином віртуального світу, космополітом, — останнє слово літераторка буквально виплюнула, — то хто, я вас питаю, йому лікар?
— Ви говорите як врівноважена й розсудлива людина, — вкрадливо мовив музика. — Та скоріше за все не знайомі із справжньою популярністю. Це палиця з двома кінцями. Ви знаєте, я дуже м’яка, терпляча персона, але інколи і в мене уривається терпець. Дуже багато заздрісників навкруги, справді... І дехто, впізнаючи мене, навмисно намагається якось дошкулити, довести мені, що насправді я такий само сірий, як і він сам... Я цього не люблю. Інколи ледве стримуюся від того, аби, приміром, не наказати водію підсадити на капот пішохода, який ледве повзе через дорогу, явно хизуючись тим, що ти мусиш стояти, пропускаючи його. От по дорозі сюди, наприклад, якийсь дідуган уперто попер через перехід, не зважаючи на те, що зелений вже почав блимати, і ми з Гариком мали чекати три хвилини, затримуючи рух, доки це чудо не дісталося протилежної сторони і...
— Вчинок справжнього мученика! — сплеснула руками Аліна, і Влад гигикнув, не стримавшись. — Мені навіть нічого вам відповісти на це... Хіба що побажати дожити до глибокої старості, коли похід до аптеки за свічками від геморою перетвориться для вас на незабутню подорож, а ще краще, якщо на пішохідному переході вас підсадить на капот своєї машини якась неординарна особистість. Якщо таке станеться — не засуджуйте її суворо. Адже це глибоко нещасна людина. В неї так багато заздрісників...
На щастя, саме у цей момент мала піти рекламна пауза, і Влад рішуче оголосив її, надавши обличчю серйозності. А потім зігнувся навпіл і зареготав. Лице рок-зірки набуло багрового кольору, поки він переводив спантеличений погляд з ведучого на Аліну. Музика збагнув, що його сентенції знов завели його зовсім не туди, куди він планував. По очах було видно: тепер він сподівається на реванш. Та мене взяли сумніви, що йому вдасться здолати цю симпатичну білявку. Катерина казала правду, і, схоже, з’їсти книжечку під назвою «РАБЫНЯ ЧУВСТВ» доведеться не їй, а мені.
Після рекламного блоку, вже насамкінець програми, згідно із режисерським задумом, співрозмовники мали обмінятися трьома особистими питаннями. Аліна, якій надали першість по праву жінки, чемно спитала співака про творчі плани, про маршрут майбутнього турне і про те, яких домашніх тварин, окрім себе, він любить. Музикант спалахнув, як гас від сірника, і, пробурмотівши щось на кшталт «Ненавиджу тварин», промовив, масно виблискуючи крихітними оченятами:
— Я читав кілька ваших романів, пані Аліно. Там є дуже відверті сцени. Ви змальовуєте свої пригоди?
