Бранці мороку - Шевченко Наталка (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Наталка та Олександр Шевченки

Частина перша Мрії

1. / Михайло / Бог креативу

2. / Аліна / Сумна звістка

3. / Михайло / Будинок у лісі

4. / Аліна / На прийомі

5. / Михайло / Спогади

6. / Аліна / Біль з минулого

7. / Михайло / Ремонтні роботи

Частина друга Регрес

8. / Аліна / Прибуття

9. / Михайло / Дім, любий дім

10. / Аліна / Гості

11. / Михайло / Пробудження

12. / Аліна / Роздуми

13. / Михайло / Асиміляція

14. / Аліна / Межа

Частина третя Конфронтація

15. / Михайло / Сумніви

16. / Аліна / Київ

17. / Т етяна / Вердикт

18. / Михайло / Впевненість

19. / Аліна / Повернення

Аліна / Інтерлюдія

20. / Таня / Лице в лице

21. / Михайло / До світла

22. / Аліна / Упокоєння

Тетяна / Епілог

Наталка та Олександр Шевченки

Бранці мороку

Всі події, герої й уся географія твору — виключно авторська фантазія. Автори

Коли Бог створив людину, потреба в Сатані відпала. Кароль Бунш

Мій дім — моя фортеця. Народна мудрість

Частина перша Мрії

1. / Михайло / Бог креативу

— Ротація... — пробубонів я й опустив погляд на свої пальці, що мимоволі перетворилися на сплетіння якихось спітнілих коренів. — Так ось як це тепер називається. Що ж, дякую, що просвітив, Остапе.

— Михайле...

— А як на мене, старе формулювання більше відповідає дійсності. «Копняк під дупу» — чітко й змістовно. Не бачу сенсу прикрашати такі прості речі.

— Тебе ніхто не виганяє, — відчеканив Остап, підкреслюючи зміст цих слів виразним поглядом, що був до болю знайомим. Цей погляд неначе докоряв: «Як ти міг таке подумати?! Подивись у ці очі й спробуй лишень припустити, що вони брешуть!» Та зараз цим сірим буравчикам не вдалося пробитися крізь маску спокійної байдужості, яку я начепив і ретельно закріпив на обличчі, тому, зрештою, їх власник дещо пом’якшав.

— Я хочу, щоби ти вірно мене зрозумів, — єлейно мовив Остап. — Це закономірний процес. Ніщо на світі не вічне, Михайле. Про вино й оцет ти сам знаєш. Але ж я не ставлю питання руба, а лише пропоную найкращий з варіантів. Я пам’ятаю про твій стаж, про внесок у розвиток нашого каналу...

— Мій стаж розпочався, коли ти, Остапе, ще ходив у пелюшки, а ми, четверо дилетантів, створювали нашу аудиторію, транслюючи з піратських відеокасет фільми жахів по п’ятницях та Тінто Браса по суботах. Маю сумнів, що ти можеш пам’ятати це, бо тебе тут не було.

Остап стиснув губи, що вони аж побілили, і м’якість знову поступилася місцем повільному скам’янінню. Та я свідомо дратував його, бо вирішив для себе, що втрачати вже нічого. Я знав, до чого він веде.

— За ті п’ять років, що я керую цим каналом, він остаточно перетворився з миршавого транслятора дешевого кіномотлоху та нудних мистецьких читань на конкурентноспроможний проект, — повідомив він тоном суворого викладача. — Тепер у нас власне виробництво тематичних програм і серіалів, професійний рекламний відділ і не найгірші рейтинги. Я можу вважати це досягненням моїм і моєї команди, в яку ти поки що входиш. І все це завдяки ефективному керуванню, незважаючи на мій відносно молодий вік, котрий, схоже, не дає тобі спокою. Твоя проблема — у твоєму консерватизмі.

— Он як, — похитав головою я, знову попри бажання хруснувши пальцями. Залишатися спокійним ставало дедалі важче. Необхідність покірно сидіти перед цим молодиком із зовнішністю фотомоделі із штучно вибіленими пасмами волосся, вдягнутим у дорогий костюм від «Гуччі», й вислуховувати його повчальні нотації про те, що, мовляв, я застарий для своєї роботи, дратувала до нестями. А він це знав і напевно насолоджувався. Та я не збирався принижуватися настільки, щоби погоджуватися на його умови.

— Мабуть, ти маєш рацію, Остапе. Я консерватор. Бо завжди вважав, що головним доказом здатності виконувати певну роботу є виконання цієї роботи на найвищому рівні. У тебе є претензії до якості того, що я роблю?

— Я нічого не казав про якість. Досі ти був пристойним піар-директором.

— Тоді у чому ж річ?

— Михайле, — зітхнув Остап. — Річ у тому, що моїй команді життєво необхідне періодичне оновлення кадрів. Омолодження, я б сказав. Такою є моя тактика — ми нікого не звільняємо, якщо людина в змозі виконувати те, що від неї вимагається. Погодься, це щадна політика — розширювати штат, дозволяючи старим перевіреним спеціалістам продовжувати працювати разом з нами... дещо в іншому статусі. Нам потрібне вливання свіжої крові. Зрозумій це. На провідні посади мають приходити нові люди — молоді, талановиті, креативні...

Креативні. Я щиро зненавидів це слово, цю індульгенцію бездарності й несмаку, щойно воно з’явилося в нас, запозичене з англійської черговим невизнаним генієм «нової генерації». Ось тепер воно є, це чарівне слово, і будь-яка вульгарність, прикрившись ним, має право претендувати на унікальне авторське бачення. Будь-хто може просувати свої хворі фантазії як черговий «креатив», задихаючись від власної унікальності й незамінності. Мені ж уся ця «креативність» завжди нагадувала відоме вбрання Голого короля.

Отже, мене зсували.

— Я хочу запропонувати тобі іншу посаду, Михайле, — Остап нарешті поставив крапку над «і». — Саме тому, що ти чудовий професіонал і відчуваєш ритм нашої команди, я хочу, щоб ти й надалі працював разом із нами.

— Давай свою пропозицію, — безбарвно сказав я.

— Молодший менеджер нашого промовідділу.

Пальці розплелися і стиснулися в тугі кулаки, якими я б залюбки розтрощив своєму молодому шефові його вольову щелепу з ямочкою, що її він гордовито випинав за першої-ліпшої нагоди. А Остапів погляд був таким невинним, неначе той щойно запропонував мені якщо не підвищення, то принаймні рівноцінний обмін.

— Це непоганий варіант, Михайле. Зарплатня...

— Молодший менеджер? — пробелькотів я, не вірячи в те, що почув. — Ти пропонуєш мені молодшого менеджера після директорської посади?

— Якщо ти поміркуєш над цим, то зрозумієш, що ображатися тут немає причин, — запевнив Остап. — Посада піар-директора... це як у боксі чи футболі. Вона вимагає молодих і кровожерливих, здатних зубами видирати шматки м’яса з кров’ю. Я не хочу сказати нічого поганого про те, як ведеш справи ти, але час іде, Михайле. Змінюється все навколо, змінюються люди, змінюється й підхід до них. Ти представник старої школи, і це непогано, але нині час застосовувати інші схеми...

— Припини повторюватися, — сказав я, намагаючись не давати волі емоціям, хоча всередині все нуртувало. Я не підводив погляду, щоб не розгледіти за напускною серйозністю в очах цього шмаркача знущальних вогників. Якби я побачив їх, то, напевно, таки дав би йому в пику.

— Я просто хочу, щоб ти усвідомив це сам, — заявив Остап. — Не хочу тиснути на тебе. Я прихильник взаєморозуміння у колективі.

— Так, ми чудово розуміємо один одного, — просичав я. — Ми обидва знаємо, що я не пристану на твою жалюгідну пропозицію. Саме тому ти її робиш — щоб позбутися мене. Як позбувся Канішевського. Йому ти що запропонував? Чергувати на вахті?

— Заспокойся, Михайле. — Сучий син навіть не поворухнувся, сидів, незворушно дивлячись на мене, і, здається, навіть не дихав. — Ти верзеш дурниці.

— Справді? Тобто я маю покірно звільнити місце для чергового «мажора», навіть не з’ясувавши, чим він кращий за мене?

— Михайле, — Остап явно починав нервувати, — те, що ти працював на каналі майже від самого його створення, ще не означає, що я маю виправдовуватися чи узгоджувати з тобою вибір працівників. Ти дуже себе переоцінюєш. Рішення прийняте, і тобі залишається або погодитись на запропоновані умови, або...