Бранці мороку - Шевченко Наталка (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Мій дім. Моя мрія.
5. / Михайло / Спогади
На тому вечорі я ненавмисне збрехав Аліні — якщо напружитися, то впоратися з косметичним ремонтом можна було за три-чотири дні. Але напружуватися не хотілося. Буквально все в цьому місці — повітря, тиша й на диво лагідне сонечко, що однаково рішуче пробивалося крізь верхівки дерев і вранці, й увечері — протестували проти будь-якого надриву. Тому я взявся за справу неспішно й розсудливо.
Щонайперше замінив скло у вікні дитячої кімнати на другому поверсі привезеним з Києва шматком — розмір я про всяк випадок зняв ще за перших відвідин будинку разом з Альбертом півтора тижня тому. Потім за якісь три години обдер шпалери в усьому домі, а отримані кілька мішків паперу витяг надвір і спалив. Ми з дружиною були прихильниками фарбованих стін, а в цьому будинку сам Бог велів дати волю творчій фантазії. Необхідні фарби, грунтівки, клеї, пензлі, валики та інший реманент зайняли увесь багажник мого старенького «рено 25» плюс невеличкий двоколісний причіп, який нарешті повністю виправдав своє придбання. Я привіз усе, що тільки могло знадобитися мені для перетворення цього покинутого котеджу на затишне сімейне гніздечко.
Хазяїн, що звів цей будинок, знав свою справу. Я виявив, що мені навіть не доведеться вирівнювати стіни під фарбування — вони були майже бездоганно рівними. Лише в двох чи трьох місцях знайшлися дрібні сколи й тріщини, але зашпаклювати їх було справою кількох хвилин. Таким чином, по обіді, близько четвертої, я вже мав повністю голі стіни по всьому домі, а до восьмої вечора вони були успішно вкриті емульсійною ґрунтівкою. Я ж із ниючою спиною, важкою головою і двома пляшками пива розташувався надворі, де запалив багаття, збираючись засмажити загорнуті мені Аліною мисливські ковбаски.
Лише зараз я відкрив справжній сенс слова «блаженство». Це коли сидиш на розкладному стільчику на лісовій галявині, яка входить у твою власну ділянку, біля власного ж двоповерхового будиночку, відчуваєш обличчям жар від вогнища, котре плюється в небо міріадами метеликів-жаринок, п’єш тепле, але все одно надзвичайно смачне після вдало виконаної роботи пиво, заїдаєш його ковбасками із смаком диму та слухаєш вечірню пісню якоїсь заливистої птахи. Навкруги ані душі. Цю порожнечу дуже повільно огортають медові літні сутінки, а все це вкупі свавільно бере тебе — та й очищує зсередини, розчиняє увесь негатив, як розпечена сковорідка шматочок масла. Куди й діваються образи, зневага, злість, невдоволення собою й навколишнім світом, розчарування, біль і просто безпідставний смуток. Все це неначе тане, виливається у цей вогонь, щоби потім зграйкою нешкідливих вогненних цяток злетіти в бездонне вечірнє небо. А всю твою розслаблену й розморену свідомість сповнюють лише приємні спогади...
Аліна увійшла до мого життя у дев’яносто сьомому. Я навіть запам’ятав точну дату — чотирнадцятого жовтня. Тоді я працював на каналі завідувачем відділу програм і випуску, і в цей день мій відділ ледве не вляпався в халепу. Увечері мав стартувати наш новий проект — півгодинна програма «Маю думку», в якій ми збиралися в прямому ефірі зіштовхувати лобами двох абсолютно різнопланових гостей, примушуючи їх дискутувати на певні відсторонені теми. Першою парою мали стати відомий нейрохірург та не менш відома вітчизняна рок-зірка, а тема нинішньої дискусії звучала так: «Чи легко бути відомим?». Це шоу ми вигадали разом з Катериною Радченко, моєю вірною заступницею, котра кількома роками по тому першою не змогла знести пришестя Остапа Селезнюка на роль Великого Боса і звільнилася. Ну а до того ми з нею були чудовою командою. Ця мініатюрна, підстрижена під Мірей Матьє жіночка була просто незамінною, яку б справу їй не доручили. Швидкість, з якою Катерина виконувала роботу, вражала, і я завжди підозрював, що вона почасти телепат. Напевно, саме це дозволяло їй розуміти мене з півслова, а також постійно бути в курсі всіх новин — як хороших, так і поганих. Тому саме вона й повідомила мені о пів на п’яту — рівно за годину до запланованого ефіру — що нейрохірург абсолютно точно не прийде на програму, бо в нього терміновий виклик на операцію.
Я саме інструктував нашого блондинистого красеня-ведучого, Влада Костровського, стосовно тактики поведінки з шановними гостями, хоча з тим досвідом проведення випусків новин та політичних шоу, який він мав за плечима, Влад сам міг повчати кого завгодно. Та все одно терпляче вислуховував мої інструкції, коли до студії увійшла Катерина й незворушно видала нам цю вбивчу новину. Ми заклякли.
Влад отямився першим, заявивши, що не збирається провести півгодини сам-на-сам з вітчизняним варіантом Міка Джаггера, бо зовсім не є його палким прихильником, щоб не сказати більше. Тому або ми терміново знаходимо ще одного гостя, або ведемо свій проект самотужки. Швиденько прогнавши в думках усі можливі варіанти й кандидатури, я не виніс нічого втішного і вже був готовий почути оглушливий тріск нашого провалу, аж раптом зауважив, що Катерина спокійна й безтурботна, як африканська левиця, котра щойно ковтнула кількох місіонерів і насолоджується їх перетравлюванням. Звісно, я не міг не поцікавитися причинами її нірвани.
— Богдана Нечай, — відказала вона у відповідь. А коли я відкрив рота, щоби уточнити, чиє це в дідька ім’я, вивудила зі своєї сумочки досить потерту книжечку в м’якій обкладинці, весело підморгнула й простягла нам з Владом. На палітурці покетбуку, під цим самим іменем, напівгола і дуже негарна жіночка вигиналася літерою s у схожих на стовбури секвої руках мускулястого хлопаки, що схилявся над нею. Обоє — на фоні фонтана сумнівних бризок, що за Фрейдом мав символізувати вибух пристрастей. Поверх усього цього красувалася тиснута золотом назва російською — «РАБЫНЯ ЧУВСТВ». Остаточно похнюпившись, я глянув на зворот — там виявилося фото білявки (напевно фарбованої) з яскравими блакитними очима й широченною білозубою посмішкою. Інформація про неї була куцою і відверто рекламною.
Влад вихопив з моїх рук книженцію, щоби більш детально вивчити зображення авторки, а я повернувся до Катерини і звів брову в знак питання.
— Аліна Різник — наш єдиний шанс, — впевнено сказала Катерина тоном досвідченого навіювача.
— Хто? — здивувався я.
— Вона. Авторка. Богдана Нечай — це її псевдо. Пише чудові жіночі романи, багато друкується в Росії — заради грошей і трохи у нас — суто для задоволення. Прекрасна співрозмовниця і дуже гарна жінка. Маю честь бути знайомою з нею особисто.
— Беремо, — ствердно кивнув Влад, продовжуючи уважно роздивлятися зменшену копію Аліни-Богдани. Можна було не сумніватися, що він вже домалював в уяві решту її тіла, котре на фото обривалося вирізом на блузці. Я відібрав у нього книжку і несхвально потрусив нею в повітрі.
— На що ви мене штовхаєте? Я в останню чергу можу повірити, що ця кралечка є письменницею, а тим більше пристойною. Не здивуюся, якщо на це миле личико працює цілий сонм спеціально найнятих її татусем «літературних негрів». Мені потрібна дійсно цікава людина, а не...
Навіть не дослухавши, Катерина вщент розбила всі мої претензії:
— По-перше, вона вже три роки, як сирота, тому візьми свої слова назад. По-друге, вона справді письменниця — і таки пристойна, хай як тобі, Михайле, важко в це повірити. Інтелекту деяких блондинок можуть позаздрити найвзірцевіші у цьому плані чоловіки. До речі, — щоб ти не сумнівався — її волосся світле від природи. По-третє, стосовно цікавої людини... Якщо ця кралечка не забалакає нашу шановну рок-знаменитість, я в тебе на очах з’їм цю книжку. Ну і останнє — шановний шефе, а хіба в тебе є на прикметі хтось інший?
Вона мала рацію, як завжди. Я глянув на годинника і відразу спітнів, побачивши, що до початку залишається сорок хвилин.
— Гаразд, Катю, під твою відповідальність — я згоден. Якщо тобі зараз вдасться видзвонити її й переконати взяти участь...
— Вже зроблено, шефе. Я знала, що ти погодишся, тому зателефонувала Аліні ще двадцять хвилин тому і переповіла, як сильно ти просиш її приїхати. Максимум за півгодини вона теоретично вже має бути тут.
