Бранці мороку - Шевченко Наталка (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Невже я справді так хотіла переїхати сюди?.. Тепер усе це здавалося сном. Поганим сном. І я вже зовсім не була переконана, що варто говорити з Михайлом про дитину. Я тепер боялася цієї розмови, боялася власного чоловіка, мене до смерті лякали ці раптові зміни у ньому, які я намагалася, проте так і не змогла пояснити собі до кінця... Врешті-решт, хіба, згоджуючись на купівлю будинку, Михась не розумів, що тут у нього з’явиться забагато вільного часу?.. Чудово розумів. Хіба не він, телефонуючи мені щовечора, розписував тутешні красоти такими словами, що від його порівнянь мене, письменницю, душила велика зелена заздрісна жабенція? Він, більше нікому. То що ж тут відбувається зараз? Що коїться з ним — і зі мною? Які всьому цьому причини? Я тут ніби чужа. Не тільки власному чоловіку, а ще й цим стінам, таким привітним, пофарбованим у теплі кольори стінам, котрі виштовхують мене, немов послід, очищуються від вже непотрібного їм матеріалу, щоб...
Я спам’яталася на ліжку у спальні, геть не тямлячи, як довго туди йшла, і негайно вилаяла себе останніми словами. Розійшлася, Лі, твоя бурхлива фантазія. Тримай її в узді, бо буде горе. Не нагнітай. Хіба не у цій хаті ти почала писати з такою швидкістю, що тобі позаздрив би й сам Лопе де Вега?! Хіба не тут ти фактично забула, що таке безсоння? Це твій дім, твоя мрія, це те життя, що ти побудувала на власний смак, так що годі скиглити. Перепочинь і зберися докупи. Може, це всього лише побічні дії після переїзду, як у нашого Тигри, адже не так легко звикнути до нового місця, хоч би яким пречудовим воно було. Так що не будь такою слабкодухою, це розкіш, яку ти не можеш собі дозволити.
Я покивала, погоджуючись зі своїм другим «я», і вирішила, що час рятуватися. Роботою, як завжди. Можна було б прогулятися околицями, але я не любила гуляти сама, без Михася. Щоправда, писати у напівістеричному стані я також не любила, однак інколи доводилося. Строки, терміни видання, обумовлені в контракті, і загроза не встигнути — цей нічний жах усіх авторів, — траплялося, підганяли й моє писання, убиваючи неквапне очікування натхнення, але що вдієш? Проза життя. Хоча строки ще не дуже піджимають, та краще не відкладати все на потім. Я підвелася, подивувавшись тому, що ноги в мене роз’їжджаються, як у новонародженого лошати, і сповзла вниз, рухаючись, мов броунівська частка. І ще на сходах почула, як розривається у вітальні мій мобільний — наш єдиний, окрім телефону чоловіка, зв’язок з цивілізацією. Він чомусь лежав на обідньому столі, там, де я ніколи його не лишаю, а за три метри від нього, у кріслі в залі сидів Михась і, не зважаючи на дзвінки, вологими від розчулення очима споглядав якесь сльозогінне шоу в телевізорі. Я підняла брови на знак здивування і відповіла на дзвінок.
Новини виявилися добрими, стосувалися вони темпів продажу моєї останньої книжки, чергувалися з побажаннями усього найкращого, одним словом, я нарвалася на планове облизування однієї із золотих рибок видавницького акваріуму. Коли я дала відбій, першим моїм пориванням було похвалитися Михайлові, як сильно мене люблять і поважають, та я стрималася. Тим більше, що чоловік дивився вже інше шоу — якесь напіввійськове. Знизавши плечима, я мовила:
— Раніше ти не витрачав час на цей телемотлох.
— Угу. Раніше у мене й часу не було, — відгукнувся чоловік крізь зуби. — А тепер є. І краще я витрачатиму його на цей, як ти сказала, телемотлох — хоча ти й уявити не можеш своїми куцими мізками, яка це титанічна праця, — аніж милуватимуся твоїми зів’ялими принадами.
Усе ще хочеш поговорити з ним про дитину, Лі?
Я похитала головою, заперечуючи сама собі, і пішла працювати. Увімкнула комп’ютер, пошукала в думках хоч натяк на натхнення, не знайшовши, повторила вголос, що натхнення — це вигадка лінивих письменників, і за сім годин народила півтори сторінки повнокровного, як фанера, тексту. Перечитала його, стерла, заливаючись сльозами, і відчула крокодилячий голод. Годинник показував лише дев’яту вечора, але Михайло, вочевидь, уже спав — принаймні на першому поверсі його не було. Ще якийсь час я метушилась на кухні, нарізаючи бринзу та шинку для грецького салату, потім врізала собі пальця, покинула недороблений салат і з горнятком зеленого чаю повернулася до кабінету. І ще не відкривши дверей, почула таке ж шарудіння, як вдень.
— Ну нарешті, смугастий лайдаче! — від полегшення мені аж дух забило, і я не знала точно, що зроблю, побачивши Тигру — задушу в обіймах чи намну вуха. Схиляючись усе ж до першого варіанта, я рвучко розчахнула двері і від панорами, що відкрилася моїм очам, впустила горнятко. Гарячий чай потік мені по ногах, але я навіть не відчула болю, я нічого не відчувала, окрім шоку, того, що, за твердженням медиків, може призвести до смерті.
Тигра й справді був у кабінеті — він уперше відвідав будинок з того дня, як Михайло намагався силоміць занести його всередину. Кіт сидів на підлозі біля крісла і лапами збивав мої крихітні записнички, що пурхали над ним, ніби метелики. Вгорі, ближче до стелі, літали вже більші книжки — словники, довідники, енциклопедії. Грубезний перший том академічного словника синонімів української мови, такий важкий, що Михайло цілком серйозно забороняв мені піднімати його після тієї катастрофи, активно кружляв кімнатою, а потім, немов побачивши мене, завис у повітрі, як гелікоптер, затріпотів сторінками, мов незаймана дівиця віями, і, важко помахуючи обкладинкою, наблизився впритул до мого носу. Решта книг — а їх було десь тридцять, — вишикувавшись за розмірами у вервечку, лишалися на місці, тобто висіли у повітрі, махаючи сторінками-крилами, як і їхній академічний колега. Мене заціпило, і я сіла просто на порозі. Книги цьому зраділи. Вони пожвавилися, заметушилися кабінетом, немов обираючи найкраще місце для приземлення, і я застогнала. Почувши це, Тигра зірвався з місця і в три стрибки опинився біля мене. Кіт не став тікати, він просто зупинився, вишкірив зуби і притиснувся до мого стегна. І тут я почула це. Дитячий сміх, чи радше хихотіння, не зловісне, але знущальне і вкрай задоволене, таке, котре видає балуване дитя, милуючись тим, як мама зранку намагається змити з лиця зубну пасту чи чорнило, якими добра донька намалювала нені індіанські бойові візерунки на щоках. Мене почало тіпати, а сміх не вщухав. Це була дитина, явно дівчинка, і я не бачила її, але — чула. Навіть шелест сторінок не зміг заглушити цього хихикання.
— Катрусю?..
Я не знала, чому раптом згадала ім’я моєї нещасної доні, котрій так і не судилося побачити світ, але сміх увірвався. І почувся голос.
— Ні. Вона не тут.
Я подумала, що марю. Однак щойно це спало мені на гадку, другий том академічного словника, аж ніяк не тонший за свого брата, склав сторінки і каменем впав мені на голову. Було боляче, і це трохи привело мене до тями. Я застогнала і зірвалася на рівні ноги.
— Хороший котик, — чітко сказала невидима дитинка. — А він не любить котів.
І тут я закричала. Тигра відразу дременув геть, а я вилетіла у вітальню і, не припиняючи вищати, побігла по сходах нагору. Увірвалася до спальні, мов торпеда, і, задихаючись, упала на ліжко.
— Михайле, вставай! О, Господи, Михасю! ПРОКИДАЙСЯ!
11. / Михайло / Пробудження
Таких яскравих снів я ніколи не бачив.
Вони почалися ще за часів ремонту, але тільки нині стали надзвичайно барвистими, змістовними і настільки вражаюче реалістичними, що насправді пробудження здавалося мені засинанням. Прокидаючись, я повертався у цю безглузду й нудну реальність, до моєї коханої дружини, котра з кожним днем видавалася мені дедалі бридкішою. О так, тепер я це угледів, аж через вісім років. Таке враження, що хтось замінив мої очі на інші — можливо, це оті карі, що відображалися у дзеркалі внизу. Зовсім нові очі, що їх не відбивало жодне інше люстро. Тепер я бачив усе дещо інакше. Це як під час сонячного затемнення — ти дивишся навколо, впізнаєш знайомі речі, але виглядають вони трохи не так, казково; це не день і не ніч, а щось містичне, час доби, непідвладний людському розумінню. Цими новими очима я й почав бачити саму сутність деяких речей.
