Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
Піднявся темними сходами, подлубавшись у шпарині, відчинив двері у квартиру, пройшов у кухню і аж там зняв промокле взуття. Навпомацки прилаштував черевики сушитися під батареєю. Потім стягнув сирі й липкі шкарпетки, струсонув і поклав їх зверху на ледь теплий радіатор. Помив руки над кухонною раковиною. Помацав на столі — йому одразу ж трапився окраєць хліба, загорнутий у благенький рушник. Налив з чайника перекип'яченої води до кухля і заходився жувати вже добряче підчерствілу м'якушку. В темному й вузькому просторі кухоньки йому раптом здалося, що навкруги, десь зовсім поряд, поза стінами, обертається величезний механізм, світляні кулі, нанизані на вісі, крутяться за давно заданими орбітами, то зближаючись, то розминаючись, віддаляючись одна від одної, щоб знову зустрітися через довгий-довгий час або не зустрітися взагалі ніколи. Перевів погляд за вікно — нічого такого. Темний двір, тільки з вікон будинку падає бліде, слабеньке світло, і то лише від тих, у кого лампочки потужніші. Від тих, котрі могли собі це дозволити. Але темрява переважає. Темрява переважує все інше. Темрява в місті й у світі. Ніч. Темрява і холод навкруги.
Я сиджу у себе вдома, на кухні. Жую хліб і запиваю його водою. Їжа дасть моєму тілу силу, здатність рухатися, жити. Прожити завтрашній день, потім — післязавтрашній, наступний, іще, ще… Я ляжу спати, уранці прокинуся, одягнусь, вийду за межі помешкання, поїду до місця, при якому числюсь на роботі. День буде таким самим, як і попередній, як і багато днів перед тим. Ті самі чоловіки й жінки навколо, ті самі будинки, трамваї, та сама грязюка під ногами. Та сама погода — сира, огидна холоднеча. Та сама кров струменить у моїх жилах, те саме повітря обвіває моє лице. Та сама іржава вода заповнює труби і ллється з кранів. Той самий великий термометр у центрі міста показуватиме ту саму температуру. Нічого не зміниться. Нічого не змінюється вже багато років. Наші батьки й діди не пригадують змін. Так жилося завжди. Змін не було ніколи. Змін не було. Змін не могло бути. Змін не може бути. Змін не існує в природі. Підручники історії брешуть: не було зроду ніяких прадавніх часів. Люди ніколи не ходили у звірячих шкурах і не жили у печерах. Тим більш не полювали на звірів з кам'яними сокирами. Завжди, споконвіків стояли у світі й у всесвіті ці багатоповерхові цегляні й бетонні будинки, облуплені та непривітні, серед плетива трамвайних колій, котрі з'єднували окремі райони у подобизну міста. Люди вічно одягались у цей негарний одяг з темних неякісних тканин. Вічно їли несмачну, прісну їжу, пили недобрі, вивітрені напої. Зустрічалися. Кохалися, закладали родини, народжували дітей, які й продовжували цей безкінечний ланцюжок нудьги та безнадії.
Я зараз ляжу спати. Спати потрібно, нічого з цим не поробиш. Сон дає сили, так само, як і споживання їжі. Це не задоволення — це необхідність. Тому і сон, і їжу треба обмежити до краю. Не наїдатись, а тамувати голод. Не висипатись, а боротися з сонливістю. І не більше. Тому нема чого гаяти часу. Нема чого. Нема…
Ігор дійшов до ліжка і роздягнувся вже сидячи. Ліг, підтягнув коліна до грудей, накрився ковдрою. Підіткнув жорстку подушку, щоб ріжки не давили у вухо. Заплющив очі. Якась темна глибина, безмежна і спокійна, постала, розгорнулася перед зором. Вона струменіла і летіла, обгортаючи, обгинаючи Ігоря з усіх боків. Зробилося трохи тепліше.
Уже крізь сон він ще встиг почути, як відчинилися вхідні двері й прийшла Ліда. Не розплющуючи очей, зауважив, як дружина скинула пальто і поклала на стіл загорнуту в газету лампочку. Навіть вольфрамову спіраль у лампочці, тонку і тремтячу, зміг побачити, та чомусь не здивувався й цьому.
Останнім, що він відчув, провалюючись у темну глибінь, був різкий кислуватий запах чужого чоловічого поту, який струмував від Ліди.
Ранок настав, як і щоразу, сірим прямокутником вікна. Сірість та робилась усе яскравішою, аж доки не стала брудно-білою. Ігор сів на ліжку, спустив ноги на холодну підлогу й розплющив очі. У шлунку пекло, в горлі дерло, проте не сильно. За давно не митим склом вікна висіла сіра дрібна мжичка.
Пішов до туалету. Ідучи, раптом зауважив, що досі не розплющив очей. Проте бачив усе в кімнаті досконало. Ранкове імлисте світло ще не досягло віддаленіших закутків, але й там, за шафою, і під диваном він бачив усе чітко й виразно. Вмить спіймав себе на думці, що може бачити довкола, не озираючись, а на підлозі й по кутках — не нахиляючись. Потер очі, розплющив їх понад силу — все повернулося на свої місця. Ранкові сутінки залягали по кімнаті, й ніякої зіжмаканої, зашкарублої старої шкарпетки в павутинні під шафою біля одвірка видно не було.
Узяв зі столу лампочку в газеті, розгорнув, вкрутив, клацнув вимикачем, та світла вистачало рівно настільки, аби розгледіти нечітко окреслену тінь власної голови над раковиною умивальника. Ігор сперся обома долонями на раковину і хвилинку постояв, отямлюючись. Жовте каламутне світло жевріло згори, гублячись десь дорогою донизу, від чого підлоги майже зовсім не було видно — якісь сірі плями від обривків газет, фарбована кахельна плитка, ребриста й неприємна на доторк, дрібне сміття, уламки сірників і волокна розтрушеного віника вгадувалися ступнями й пальцями ніг, та очима їх розрізнити було неможливо. Якщо не заплющуватись. А от якщо заплющитися… Та ні, не варто. Це щось з очима діється…
Шматок бурого мила підтікав на краю раковини вже засохлими жовтуватими патьоками. Зубний порошок у круглій картонній коробочці взявся кіркою й грудомахами від багаторазового вмочування в нього вологих щіточок. Рушники на гачках по стіні були одного невизначеного кольору з губкою, яка розкошлано руділа на бортику також рудуватої ванни. З недокрученого душу повільно і тягуче капала холодна вода.
Ігор зробив крок до унітаза, спустив штани і сів. Холодний овал знизу різко шмагнув тіло, та водночас і освіжив його. Прислухаючись до себе, ретельно випорожнився. Підтерся, застебнувся, смикнув ланцюжка. Вода ринула вниз, клекочучи і підвиваючи, тягнучи у сліпе лоно каналізації плоди діяльності організму. Одразу ж у стіні загуркотіло, засичало й засвистіло — ніби цілий заводський цех увімкнувся й став до роботи в одну мить. Бачок під стелею трохи навіть заколивався своїми спітнілими облупленими боками. Потім кілька разів ядушно чмокнув, наповнюючись, і врешті заспокоєно затих.
Ігор знову сперся на раковину. Взяв мило у долоню й відкрутив кран тоненькою цівочкою. Вода від самого початку була крижаною. Намочив долоні й почав розмазувати мило по руках, обережно підставляючи під кран. Потім відклав бруска і долоня об долоню почав збивати піну. Додав ще трохи води, й, коли стиснув долоні, тоненький струмінець чвиркнув з-поміж них просто в обличчя. Рефлекторно заплющився, проте все ж запізніло: в лівому оці запекло. Міцно стуливши повіки, другим оком подивився на себе в сіро-сталевий квадрат дзеркала, що прилипло до стіни над умивальником. Обмив руки, набрав у долоню води, щоб промити ліве око. Сполоснув один раз, другий. Перед тим, як остаточно розплющитися, іще раз подивився на себе одним лише правим оком.
На лівій стуленій повіці вертикально розтягнутим овалом червоніла крихітна плямка, розміром десь у половину нігтя на мізинці.
ЧАСТИНА ДРУГА
«Кілземол, Ґодсортземаут!»
Так, це йому не здалося. Двічі помацавши повіку (плямка ніяк не виділялась густиною, не пекла й не свербіла), розплющив ліве око і заплющив праве. На правій повіці була така сама плямка, маленька й ледь помітна. Витер долоні рушником, потім уже долонями — свіжими й прохолодними — ретельно протер обидва ока. Обдивився очі ще раз, почергово їх заплющуючи, ніби підморгуючи самому собі.
Плямки таки були. Подумалося, що мав би злякатися, та відчував не страх, а, швидше, подив. Заплющив очі — і зрозумів, що бачить. Бачить із заплющеними очима. Дзеркало на стіні немов проясніло й відбивало його обличчя, шию і плечі набагато яскравіше, ніж наяву. Було цікаво бачити себе із заплющеними очима. Спокій і рівновага читались у власному образі. Також у ту саму мить помітив, як позаду, у кімнаті, за зачиненими дверима, Ліда перевернулась у ліжку й накинула ковдру на голову. Десь унизу схилився над унітазом сусід. А ще далі під ним, у підвалі, пробігло сірими теплими плямами кілька щурів.