Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
Вдалині у напівтемряві показався трамвай. Номера було не розібрати. За кілька секунд стало видно на вітровому склі фанерку з написом «В ДЕПО».
— Мені підходить! — гаркнув Віктор і нарешті застебнув куфайку, видно таки відчувши вечірній холод. — Поїхали! Ти на розвилці можеш вийти.
Вони заскочили у напівпорожній салон і навіть умостилися на двох вільних сидіннях біля задніх дверей. Ігор зайняв місце біля проходу, а Віктор — біля вікна. У напівтемряві вагона постаті інших пасажирів виглядали розпливчасто й туманно. «Немов у підводному царстві…» — подумав Ігор, пригадавши п'єсу «Підводники», яка успішно йшла кілька років на сцені театру, доки раптом її не зняли за ідеологічну невідповідність. Вони, актори, тоді трохи ще й обговорювали цю новину, доки вона була свіжою. Ніякої крамоли в тексті їм знайти не вдалося, проте Семен Маркович висловив припущення, що у керівництві ідеологічного відділу хтось не вміє плавати. Він ще тоді якесь таке дивне слово вжив — «фобія», чи що… Іншого розумного пояснення причини заборони спектаклю більше ніхто не запропонував.
Ігор упіймав себе на тому, що вже дрімає, схилившись головою на лікоть, покладений на бильце переднього сидіння. Перед очима знову пульсували райдужні кола на чорному тлі. Та водночас він бачив і підлогу трамвайного вагона, і навіть — боковим зором — Віктора, котрий, прикриваючи очі долонею, тулився обличчям до вікна, щоб не проґавити зупинки, на якій йому… ні, не йому, Вікторові, а йому, Ігореві, слід буде вийти. Бо ж йому, Вікторові, їхати аж…
— Розвилка! — голосно гукнув попереду вагоновожатий, висуваючись зі своєї кабінки аж по пояс. — Наступна — депо!
Ігор схаменувся, а тут ще й Віктор штурхнув його ліктем під бік. Важко підвівся, хитнувся, потис Вікторову простягнуту правицю. Друг на прощання весело видихнув йому в обличчя перегаром:
— Не забудь, що нам ці бабки сказали! Завтра вдягайся потепліш. Якогось вшивника піддягни, чи що. Як в армії, пам'ятаєш?
Двері розчахнулись, і він ступив у темряву зупинки. Хоча зупинки як такої там і не було. Віктор ще встиг прокричати услід:
— А бачиш, ми таки люди мистецтва! Хоча й собак убивати вміємо, як треба! Ми з тобою в житті не пропадемо-о-о!
Двері зачинились, і трамвай повіз із собою бідне світло, подзеленькуючи на стиках мокрих рейок. Навкруги запанувала пітьма. Ігор заплющив очі й раптом зрозумів, що прекрасно орієнтується в цій місцині. Онде цегляний паркан якогось заводу тягнеться до пожежної частини з давно не біленою каланчею. Там треба буде перейти вулицю і ще трохи пройти поміж будинками, потім перебігти залізничну колію, яка тягнеться у замкнену металеву браму іншого заводу, видертися на насип з протилежного боку — й до його будинку залишиться два квартали. Він ніби одразу побачив увесь шлях, який належало подолати. Навіть більше — він чітко подумав про те, як видиратиметься на насип, що вже трохи розлізся, і збагнув, що, напевно ж, під кіркою промерзлої землі можуть бути підступні бульбашки грязюки, які, роздавлені ногою, пливуть униз по схилу, обволікаючи ступню й тягнучи за собою все тіло. Тут же ж чомусь пригадалось, як Семен Маркович їм з Віктором у ті рідкісні хвилини відвертості казав: «Бульбашки землі — це прекрасно. Але вам уже цих слів не вимовляти…» За пляшкою поганого, дешевого вина тодішня розмова вже перетворилася на п'яне варнякання, але чомусь саме ці слова — «бульбашки землі» — встряли Ігореві в пам'ять.
Так і виявилось: насип своїм південним схилом увесь минулий день дивився у небо, на якому, здається, під вечір прозирало сонце. Тому навіть у блідому світлі від недалекого будинку було помітно темні криві смуги — сліди тих, хто раніш за нього намагався видряпатись на схил. Ігор ще раз добре розгледівся і почав швидко видиратися, ставлячи ноги, наче лижник, ялинкою. Він вибрав не найбільш пологу, але через це більш суху частину схилу. Ослизнувся тільки раз, уже майже на самому гребені, вхопився рукою за гілку невисокого куща, поколов долоню, проте підтягнувся і подолав перешкоду. Й, уже випроставшись і відхекавшись, подумки зміряв поглядом наступний відтинок шляху. Одразу ж звідкись зрозумів, що вдома нікого нема. Обтупав черевики від грязюки і поплентав до найближчих дворів. Взуття таки добряче промокло — це відчувалося пальцями ніг. Спробував знічев'я пригадати, коли йому востаннє було тепло в ноги, — і не зміг. Вдома, на брудному вичовганому лінолеумі, ноги мерзли також, хоч і менше. Не допомагали теплі шкарпетки, домашні капці. Та й капці ті, і шкарпетки важко було щиро назвати теплими. На вулиці ж постійна промозкла волога не давала взуттю по-справжньому захищати ступні. І взуття дуже швидко репалося, робилося слизькуватим, постійно промоклим до глибини, наскрізь. Поставлене на ніч під теплувату батарею, воно на ранок густо вкривалося сивим соляним нальотом, який слід було стирати сухою шматою, аби не поглиблювати вологість, котрої й так не бракувало. Та вологість не відпускала черевиків, як не відпускає застуда чи бронхіт змучене тіло хворого, вона лише чаїлася, відступала у глибину, щоб за найменшої ж нагоди нагадати про себе. У взутті промокало все, від шнурків до підошов. Коли черевики зрідка вдавалося посушити довше, як, наприклад, у вихідний день, то вони куксились і морщились, немов їх викручувала якась невідома судома. Носаки взуття задиралися, розтягуючи змучену підошву, перекошуючи підбори. Підошва корчилася, вириваючись із прошви, а інколи — і це було найстрашніше! — вона тріскала. Репана підошва одразу робила взуття цілком непридатним, хоча зовнішньо щось помітити було неможливо. Черевики нічим не відрізнялися від своїх нормальних, здорових побратимів, і тільки той, хто їх носив, чув на ступні повзучий вологий холод, що ізсередини обгортав ногу, підіймаючись вище і вище, обіцяючи всьому тілу надвечір застуду, озноб, температуру, кашель і нежить. На багато днів людину опановував отой стан недолікованої хвороби, млість і слабкість, припливи жару до голови або холодні бридкі мурашки поза спиною. Постійна пітливість при навколишній холоднечі то давала коротке й оманливе відчуття тепла, то обгортала все тіло липкими й огидними обіймами, від яких не було рятунку. Пітніли долоні, пітніли шия і спина, волосся на потилиці мокріло й злипалося, і відчуття повсюдно брудного тіла лише підкріплювалося хвилями випарів поту з-за пазухи і з-під коміра.
Обійшовши теплоцентраль, яка тяглась уздовж дороги, покладена на бетонні блоки й обгорнута розшарпаними листами повсті й руберойду, перестрибнувши через дві-три великі, не до кінця промерзлі калюжі, Ігор вийшов у свій двір з боку комірчин. Ті комірчини були окремою будівлею у дворі — довгою і низькою. Всі мешканці мали по одному вузькому пеналові з високими дверима, фарбованими ще бозна-коли червоно-рудою олійною фарбою. Тепер фарба вже майже дощенту облущилася, стіни теж позбулися нальоту штукатурки і здебільшого зяяли голою цеглою. Замки на дверях уже багато разів мінялися, тож були різними за розмірами та формою. У своїй комірчині Ігор зберігав якісь уламки меблів, що їх іще можна було колись поремонтувати: табуретки, стільці, тумбочку без двох ніжок. Також там лежали підшивки газет, обов'язкових до передплати, і зовсім не потрібні залишки одягу — зношене вкрай пальто, якісь штани, куфайки, светри. Проходячи повз одноманітний ряд високих дверей, Ігор зауважив, а точніше, зморгнувши очима у темряві, раптом чітко побачив, що його пенал не замкнений, замка на дверях не було. Уповільнивши ходу, він прислухався й почув здавлений, тихий жіночий стогін. Але це не був стогін болю чи страждання. Заплющивши очі, Ігор раптом побачив, як там, у глибині комірчини, за причиненими дверима, два червоно-коричневих веретена сплітаються і корчаться, міцно стискаючи одне одного. Він лише на мить спинився, протер долонями стомлені очі й далі побрів до темного входу в під'їзд.
Двері відчинялися нелегко. Хтось, мабуть, із домоуправління, нарешті поправив їх — і другу петлю поставили, і пружину згори припасували, важку, скреготливу, дитина й не здужає відчинити. Ну та ти вже не дитина! Р-р-раз! Двері важко гупнули, щільно причиняючись за ним.
