Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
Ігор важко видихнув парою і роззирнувся. Навколо по всій довжині розкопу відбувалось таке саме дійство: люди з перекривленими від збудження, страху й огиди обличчями били лопатами псів, скидаючи їх до траншеї. Сварливий блондин широко розмахував інструментом, наче косою, збиваючи за раз часом і по дві тварини, але йому весь час траплялись менші, не дуже небезпечні екземпляри. Тим часом Віктор серйозно зчепився зі здоровенним, тигрової масті псом, широким у грудях, з тупою конусоподібною мордою, озброєною потужними щелепами. Пес, замість хапати за лопату чи за ногу, одразу стрибнув через траншею до горла, проте Віктор встиг прикритися рукою, і тварина повисла, застрягнувши зубами в рукаві. Нижні лапи пса не діставали до землі, й Віктор з розмаху правою ногою вперіщив пса в незахищений живіт, цілячись просто в пах, у статеві органи. Пес завив, проте зубів не розтиснув. Тоді Віктор, подавшись назад і спершись на лопату, завдав другого удару, цього разу набагато сильнішого і влучнішого. Він потрапив точно по яйцях, пес верескнув і відлетів, проте навіть не у траншею, а далі, на той край, звідки щойно стрибав. У повітрі він перевернувся, упав на спину, смикнувся, різко підхопився на всі чотири лапи і розлючено загарчав. Віктор, відхекуючись, знову схопив лопату напереваги й ненависно втупився у пса. Той іще раз стрибнув, але цього разу низько, не вгору, а по прямій, сподіваючись продовжити бій уже на тому боці траншеї. Та Віктор зреагував швидше, ударив згори, сильно з розмаху, і таки скинув пса до ями, де той, іще не вірячи у власну остаточну поразку, сперся на передні лапи й підвів догори скривавлений, злобний, ощирений писок. Гарчання, злите з виттям, лунало загрозливо й водночас жалюгідно: вибратись угору собака вже не міг. На нього зверху впало іще декілька тіл, які звивались, корчилися, смикалися, скавуліли й конали. Пес від безсилої люті кинувся гризтися з кимсь із них, слабших, безнадійно виснажених, пропащих і нікчемних своїх родичів. У траншеї внизу вже стояло води на кілька пальців, і в цьому болоті борсалися, гризучись, гарчачи і підвиваючи, мокрі й скривавлені собачі тіла.
На Ігоря тим часом скочила сука — велика, худа, з обвислими цицьками по всій довжині живота. Вона не мала сили, але жити хотіла не менше за інших тварин. Повискуючи, спробувала проскочити поміж ніг, та Ігор навідліг рубонув її лопатою просто по спині, між лопаток. Залізо увійшло одразу сильно і глибоко. Шерсть, не надто густа й жорстка, розступилася перед металом майже безкровно, ніби розрізаний хліб, і нутрощі виблиснули з глибини розтятої плоті біло-кривавим, пульсуючим ланцюгом хребта. У суки одразу віднялися задні ноги. Вона спробувала повзти вперед, загрібаючи передніми, та Ігор, відступивши крок назад, ніби косар, ударив тепер горизонтальною дугою, спихаючи тварину в розкоп. Удар знову вийшов достатньо влучним — перерубав передню лапу і косо поранив суці лівий бік. Вона сповзла до траншеї, в гарчання і скавуління, і саме в цю мить якась грудка землі, відірвавшись у когось від леза лопати, влучила Ігореві над оком. Він інстинктивно замружився, кліпнув запорошеним оком раз, двічі. І, заплющуючи око, раптом уздрів унизу, в глибині траншеї, не собак, а продовгуваті червоно-золотисті веретена з чорними кривими пасмами. Веретена ті звивались, корчилися, і в їхніх конвульсіях читався такий нестерпний біль, така глибина страждань, що вмістити її у собі й осягнути цілком було просто несила. Кров ударила в голову, зробилося млосно і тоскно. Ігор аж у попереку зігнувся, та, пересиливши неміч, рукавом швидко протер око й усе обличчя і розплющив очі якнайширше.
Саме вчасно, бо через траншею на нього летів величезний пес — може, найбільший з усієї зграї. Він був помірно кошлатий, темно-гнідої масті, із широкими масивними лапами, з великою слинявою мордою, гострими темними вухами і вишкіреною пащею. Стрибав він не вгору, а просто перед собою, проте сили мав стільки, що, легко вдаривши Ігоря передніми лапами в груди, збив з ніг і за мить опинився зверху. Смердючий подих з пащі вдарив Ігореві в обличчя. Перехопивши лопату ще під час падіння, Ігор спрямував держално під нижню щелепу собаки і завдяки цьому не дав ухопити себе за горло. Та пес був дуже великим і важким. Він усе притискав Ігоря до землі, не наважуючись ні битись, ні втікати. Ця секундна непевність дозволила Ігореві вхопити держака лопати обома долонями і підважити тварину під нижню щелепу, підносячи над собою. Пес коротко скавульнув, відриваючи передні лапи від землі, потім видав здушене гарчання і, смикнувши різко головою, уп'явся зубами в плече супротивника.
Ігор миттю перекотився на бік вкушеного плеча, викручуючи собаці шию й підминаючи його власним тілом. Пес упирався, гарчав, але рівноваги втримати не міг і повільно хилився на правий бік, не наважуючись розціпити зуби й ухопити людину за горло чи за обличчя. Вивільнивши праву руку, Ігор ухопив пса за вухо і сильно рвонув убік. Знову пролунав звук тканини, яку розривають, куфайка тріснула, залишаючи в зубах у пса вату й матерію — і тільки тепер звір наважився на остаточний кидок. Рука закам'яніла в кисті, коли Ігор зрозумів, що пес невідворотно тягнеться пащею йому до горла. Сморід з пащі був, здавалось, аж видимим — густий і темний, він парував об'ємною хмаркою, торкаючись обличчя, носа, очей, губ… Та тут пес якось раптово й сильно смикнувся вбік, верескнув і відлетів, сповзаючи по насипу траншеї. Навіть вухо вирвалося з Ігоревої долоні, якої він уже майже не відчував.
Над ним схилився Віктор, швидко відіпхнув пса ногою, згори іще додав лопатою і простягнув Ігореві брудну й вологу, ледь тремтячу долоню:
— Вставай!..
Ігор ухопився за руку друга, зіп'явся спершу на коліна, потім і на рівні, подякував самим лише поглядом і знову почав шурувати поперед себе лопатою, ніби в топці, збиваючи до траншеї якихось зовсім малих собак, практично щеняків, котрі після довгого смикання і присідання на протилежному боці таки зважувалися на стрибок. Віктор теж почав з розмаху гамселити своєю лопатою в купу собачих тіл, яка все виростала й піднімалася із дна траншеї. При цьому він намагався бити вістрям, щоб завдати якомога більше поранень, просто у суцільне живе місиво, яке вже ніби здіймалось понад траншеєю, виючи і ридаючи таким нестерпним воланням, що аж холодні, пекучі мурашки починали бігати спітнілим тілом. Неначе одна величезна жива істота повільно помирала під ударами численних ворогів, поступово втрачаючи і надію на порятунок, і волю до життя.
Тим часом загоничі з тракторами підступили вже зовсім впритул з того боку. Вони не поспішали долучитися до побоїща, все ще свистіли, горлали, стукотіли палицями об залізо, агагакали, улюлюкали, викрикували прокльони і притупували ногами, і далі насуваючись на тварин, які, божеволіючи від жаху, повільно відступали, осипаючись у нерівну розверзнуту пащу траншеї. Утім, найвідчайдушніші з тварин усе ж таки намагались перестрибнути простір смерті й прорватися на той бік, до волі й до життя, ген туди, у бік шеренги промерзлих тополь, у поля й переліски, утекти, помчати по стужавілій, давно не ораній землі, вкритій товстими, вивітреними й спорожнілими, торішніми й позаторішніми стеблами бур'яну, далеко геть, до обрію, що ховався у низьких імлистих хмарах, схожих на застояний туман з якогось потужного хімічного виробництва.
Ігор знову роззирнувся: по цей бік траншеї бійня все ще тривала. Русявий робітник сцени примудрився, не припиняючи орудувати лопатою, якось ще й припалити сигарету і тепер хвацько випускав дим носом, з насолодою опускаючи металеве вістря в майже наповнену траншею. Дві чи три старші білетерки припинили бити (а може, від початку не брали в цьому участі) й завзято блювали, відійшовши на два-три кроки і переламавшись у попереках. При цьому вони трималися руками за груди й витирали роти краями своїх теплих хусток. Час від часу вони змучено озирались у бік Парторга, який, проте, не звертав на них уваги, ліниво й повільно везькаючи лопатою по живій закривавленій масі у берегах траншеї. Неподалік від нього похилився Семен Маркович, котрий теж робив непевні плавні рухи лопатою, яку тримав на витягнутих руках, ніби сліпий свого ціпка. Придивившись, Ігор зауважив, що старий теж б'є лопатою, але не по собачих тілах, а по землі на краю траншеї. Голову Маркович тримав високо піднятою, чим додавав собі подібності до сліпого — він зовсім не дивився вниз, у бік траншеї. Здавалося, він узагалі нікуди не дивився, понуро клював вістрям лопати в нерівний край розкопу, намагаючись нічим не привертати до себе уваги.
