Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

Відтоді Оскара Штаєрмана більше не бачили. Пустеля забрала його.

Ніч з суботи на неділю минула без змін. З ботом нічого не відбувалося.

Лаура і чоловіки нашвидкуруч поснідали, намагаючись не зазирати одне одному у вічі, кожен сам по собі борючись із власним відчаєм.

Цього дня Тимур з Лаурою вирішили змінити тактику. О 9:30 бота перевели назад у лабораторію програмування. Обліпивши голову електродами, йому штучно стимулювали центр задоволення, після чого Тимур заново компілював на мозкові плати свою програму. Таким чином «малюку» намагалися донести, що, активуючи модуль, він зможе збуджувати сам себе.

На жаль, ці спроби ні до чого не призвели. Бот відмовлявся запускати скомпільовану програму. Зрештою його забрали з ізолятора і перевели до «ясел». Тимур сподівався, що в спокійніших умовах бот все ж надумає активувати процедуру або ж стимулятор скопіює і запустить зі своєї голови який-небудь інший, більш допитливий і менш боязкий «малюк».

Все марно. Велика стрілка годинника продовжувала намотувати кола, а результатів не було ніяких. Потрібно було вигадувати щось нове. І то швидко. Тимур намагався, однак, щойно він починав концентруватися, думки розліталися, мов осколки після вибуху.

Пересидівши другу ніч без нормального сну, Тимур відчував, що починає божеволіти. Відхід Оскара Штаєрмана більше не здавався йому кіношним жестом.

Марне очікування у другому інженерному корпусі скоро набридло. Тимур перебрався до житлової будівлі, піднявся сходами на четвертий поверх і зайшов до зали нарад. Хлопець увімкнув переговорний пристрій, через який вони спілкувалися з психоістотою. Передавач відгукнувся нерівним гудінням. На екрані спливло підтвердження про успішне налаштування зв’язку.

Якийсь час Тимур чекав. Він не хотів починати розмову першим. Минали хвилини, курсор блимав на початковій позиції. Зрештою хлопець наважився:

Ти тут?

І натиснув «Enter». Курсор перемістився вниз. Програміст вичікував, проте екран не мінявся. Психоістота не озивалася.

— Як знаєш, — втомлено пробурмотів Тимур.

«Можливо, це й на краще», — подумав він.

Хлопець озирнувся. Крім нього, в головній залі нікого не було. Його колеги зібрались у кімнаті для відпочинку на другому поверсі.

Тимур пересів за основний комп’ютер, до якого раніше мали доступ тільки Кейтаро, Ральф та Кацуро, і запустив його. Переконавшись, що з’єднання працює, хлопець вийшов у інтернет. Найперше зазирнув на ukr.net, перевірив пошту. У папці «Вхідні» назбиралося 138 непрочитаних листів. Забагато. Навіть якщо врахувати, що він не зазирав на сайт два тижні.

Коли список вхідних завантажився, Тимур зрозумів причину. Майже третина листів прийшла від Аліни. Її листи були акуратно пронумеровані від 1 до 43.

У Тимура потепліло під серцем. Хлопець розкрив найперший і почав читати.

Читав з насолодою. Навіть відверто образливі листи йому приносили радість. Він розумів, що відчуває Аліна.

Сорок три листи! Вони свідчили, що далеко за океаном все ще існує нормальний світ. Він нікуди не подівся. З ним нічого не сталося. Десь там на нього чекають дім, друзі, кохана.

Останній лист було надіслано пізно ввечері 26 серпня. Цей був порожнім.

Тимур наготувався писати відповідь. Коли зненацька помітив ще один лист від Аліни, останній, датований 28 серпня. Заголовку не було. Замість нього стояли три крапки.

Від: SeaFlower

До: Tym_the_Botfucker

Тема: …

Час: 13:33 28AUG

Привіт!

Усе ще ігноруєш мене?

Припускаю, що тобі, мабуть, нецікаво і ти більше не напишеш. Та все ж… Учора я зустрічалася з Денисом. Ти маєш його пам’ятати. Юрист. Він наче відчув, що ти зник. І знаєш що? Ми чудово провели час! Я навіть не сподівалася. Він милий. Принаймні він відповідає, коли до нього звертаються.

Та байдуже. Оскільки ти не відповідаєш, я більше не писатиму.

Удачі тобі, Тимуре…

Прощавай,

Аліна

В одну мить солодка благодать потонула у хвилі недоброї чорної люті. Тимур стиснув щелепи так, що аж зуби заскреготали. Він не відчував образи чи розчарування. Тільки нестримні лютощі. Мрії про нормальний світ розтанули. Злоба пожирала його. Тимур спересердя вдарив кулаком по клавіатурі. На очі наверталися сльози. Хлопець пересилив себе, не давши їм пролитися, але дихання раз по раз зривалося. За два тижні його ідеальне життя перетворилося на смердюче пекло. У ту мить він ненавидів цілий світ. Причому найбільше ненавидів самого себе за те, що, спокусившись на гроші, приїхав до Атаками.

Втім, лють швидко минула. Вона збігла, немов потік бруду під час повені, залишивши по собі страхітливі руйнування. Щось обірвалося всередині Тимура. У грудях не лишилося нічого. Хлопець почувався безтілесним привидом. Без емоцій, без думок, без бажань.

Він підвівся, сновидою почовгав у спальне крило, завалився на ліжко і спробував заснути.

Проте сон не йшов. Щоки палали. У потилиці палахкотів неспокійний біль.

Споглядання деталей рятувало. Допомагало не дивитися у власні очі.

Тимур чистив зуби, з відчуженням роздивляючись у відображенні в дзеркалі мішки під очима, запалі щоки та триденну залежану щетину. Нагорі, в маківці, у найвищій точці тіла, засів біль, нешвидко розпливаючись, заповзаючи холодними струмками до вух, на скроні, лоба. Кожен удар серця хвилею прокочувався аж до п’ят.

Хлопець не спав третю ніч поспіль.

Востаннє Тимур відчував щось подібне на третьому курсі в КПІ, накачавшись «Red Bull’ом» під час зимової сесії. Він влаштувався на роботу програмером і, ясне діло, занедбав навчання, справедливо розсудивши, що навички інженера навряд чи знадобляться йому в майбутньому. Тоді, після чотирьох банок того клятого енергетика, серце нестямно гопкало, наче збиралося вигризти в грудях дірку, а довбешку зсередини розпирало так, що, здавалося, тільки напружся, щоб пукнути, і її рознесе до дідькової матері (новорічна хлопавка: квітчасте «ба-бах!» — і мізки летять замість конфеті).

У суботу (першої безсонної ночі) він ще тримався. Головним чином завдяки програмі, яку слід було якнайшвидше «вшити» ботам у голови. Поглинутий розв’язуванням задачі, мозок не міг відключитися. Відповідальність та напруження вдержували свідомість на плаву.

Закінчивши працювати над процедурою, Тимур ставав пасивним спостерігачем. Від нього більше нічого не залежало. Лишалося чекати.

Він спробував заснути, але не зміг.

В неділю, після останнього листа від Аліни, стало ще гірше. Прокручуючи в голові один і той самий момент, хлопець провалявся до світанку з розкритими очима. Незважаючи на виснаження, заснути не вдалося і наступної ночі. Тільки-но Тимур стуляв повіки, як перед носом зринала картина, від якої млоїло, а тіло робилося схожим на розмочений туалетний папір. То було не нервове напруження. Не побоювання, що стимулятор не спрацює. І навіть не страх смерті. Що не кажіть, а боязнь померти не здатна втримати людину від сну сімдесят дві години поспіль. Було щось іще. Інше. Страшніше. Врешті-решт, померти — це не так уже й лячно. Значно гірше жити, усвідомлюючи, що…

Тимур скривив набитий білою піною рот, втямивши, що дивиться собі у вічі. Наче удав, він вчепився у власні зіниці, котрі втомлено поблискували в дзеркалі. Хотілося плакати, але очі були сухі, мов натерті шерстю скляні кульки. По губах поповзло рожеве: поринувши у роздуми, він роздряпав ясна. Програміст скривився ще більше. Досить! Так не можна. Воістину, в мозку людини, окрім центру задоволення, є ще центр самокатування. І якщо він його не відключить, то просто збожеволіє. Або здохне.