Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
Delight.SubGlobalTarget (LIMBUS);
nfImpactCoordinates
Coordinates (Delight.GetPosition (HYPOTHALAMUS));
if (Coordinates.m_lpDispatch)
{
Delight.SetTargetCoordinates (Coordinates);
Delight.SetOperationType (ot_Pulse, ot_Point);
nfImpactParam
Imparam (Delight.GetImpactParamDefinition ());
if (Imparam.m_lpDispatch)
{
Imparam.SetImpulseIntensity (ii_Normal);
Imparam.HormoneCheckupOn (hc_Dopamine, FALSE);
Imparam.SetInterval (100);
Imparam.Update ();
}
}
else return;
for (int i=0; i=600; i++) Delight.Activate ();
Clear ();
}
О 7:45 суботнього ранку бота, який до цього часу безперервно бавився з кнопкою «DLGHT», відірвали від пульта. «Малюк» довго оговтувався. Його лихоманило.
Очунявши, бот повернувся до депресивного, напівкататонічного стану.
Тимур наклав на його голову спеціальні електроди і скомпілював написаний код на мозкові плати. Запис процедури пройшов успішно, про що свідчило повідомлення по центру інформаційної панелі: PROCEDURE IS CHECKED AND COMPILED SUCCESSFULLY.
Тимур телющився на екран, на якому зависло повідомлення. Секунди спливали, але з ботом нічого не відбувалося. Подеколи він відключався, поринаючи у важку дрімоту. Потім прокидався і починав тихенько квилити, тягнучись пальцями до пульта, на якому блискала кнопка «DLGHT».
— Ну давай… давай же… — шепотів Тимур. Від напруження на скронях хлопця виступили краплини поту. — Запускай, ну… Здогадайся!
Після припинення стимуляції у бота впав кров’яний тиск, почалася брадикардія. Ніхто не знав достеменно, чи він куняє, чи втрачає свідомість.
Минуло кілька хвилин. Тимур повторив компіляцію. Процедура наново записалась на мозкові плати. І знову успішно — процесор «сприйняв» код. Утім, бот не запускав модуль. Він або не розумів, або не хотів його активувати.
Алан та Ріно скоса зиркали на програміста.
— Я думаю, йому потрібен час, — розгублено пробубнів Тимур. Хоч він і підозрював, що проблема не в часі. Можливо, бот не може вибудувати логічний ланцюжок «стимуляція — кнопка DLGHT — заборона користуватися кнопкою — запис процедури». Він просто не вловлює суть процедури.
— Спробуй додати команду на самозапуск після компіляції, — запропонував Алан.
Тимур вставив перед тілом основної процедури системну функцію — SetAutoRun (). Вона автоматично запускала модуль на виконання відразу після компіляції. І спробував скомпілювати змінений код.
Результат вийшов очікуваним. Реалізований Хортом функціонал по обробці макросів заблокував компіляцію. На інформаційній панелі вискочив червоний знак оклику і напис: COMPILATION FAILED! ERROR 117: INVALID DESCRIPTOR.
— Воно не хоче компілюватись, — зціпивши зуби, проказав Тимур.
— Бачу, — спохмурнів Алан.
— Що означає ця помилка? — ткнула пальцем в екран Лаура.
— INVALID DESCRIPTOR — неправильний вказівник на функцію чи процедуру. Компілятор не може заштовхати в голову бота функцію SetAutoRun (). Відповідно, решта коду також лишається не скомпільованою.
— І що тепер? — докинув з-за їхніх спин Хедхантер.
— Тільки чекати, — сказав програміст. — Чекати, поки бот не запустить стимулятор сам. Вибору у нас нема.
Ріно Хедхантер піднявся і залишив лабораторію. Вийшовши з будівлі «EN-2», амбал потрусив цигарки в останній пачці. Лишилося п’ять. Більше в цьому клятому лабораторному комплексі не знайти ні крихти тютюну. Зітхнувши, Ріно витягнув одну і закурив.
Піддослідного «малюка» перевели в ізолятор (на цьому наполіг Ріно). Через камери за ним постійно спостерігали.
Лаура і чоловіки дійшли згоди, що хтось повинен постійно знаходитися в «EN-2» і наглядати за ботом. Встановлення чергування не було простою формальністю. Вцілілі учасники проекту трималися разом, після світанку перебравшись до житлової будівлі. Зрідка хтось мотався до складського корпусу, щоби набрати продуктів і тут-таки вертався назад. Ніхто не хотів засиджуватись в «EN-2». Зі спорожнілих коридорів віяло невидимою небезпекою.
Першою пильнувати за ботом випало Лаурі. Через дві години її змінив Алан. Опівдні американець поступився Хедхантеру, якого о другій пополудні замінив Оскар Штаєрман.
Час збігав. Суботній полудень плавно скочувався до вечора. Підібгавши під себе ноги, бот сидів на підлозі ізолятора. Байдуже телющився у стіну. Його життєві показники нормалізувалися. Тиск вирівнявся, пульс піднявся до 80 ударів на хвилину. Іноді він починав скімлити, але процедуру вперто не запускав…
О 16:00 настала черга Тимура йти на пост. Штаєрману лишалося пильнувати лічені хвилини. Свої дві години чилієць просидів на самоті, ні з ким не розмовляючи.
За хвилину до того, як вийти до лабораторії програмування, Тимур тинявся по кімнаті для відпочинку. У глибині зали перемовлялись Алан і Лаура. Неподалік, заклавши ноги на столик, похропував Ріно. Ненароком Тимур опинився біля вікна. Яскраве світло з пустелі на кілька секунд засліпило його. Коли очі адаптувалися, Тимур роззявив від здивування рота:
— Куди він прямує?!
Алан і Лаура затихли. Хедхантер розплющив очі і невдоволено нахмурився.
— Подивіться! — підвищив голос українець. — Штаєрман! Він у пустелі!
— Що?! Як він посмів залишити свій пост? — витрушуючи з голови дрімоту, Ріно підскочив до вікна. За ним наблизились американець та француженка.
Ворота, що знаходилися навпроти житлового корпусу, були розчинені навстіж. Оскар вийшов за периметр і почав віддалятися від комплексу.
— Ідіот, — процідив амбал, — залишив браму незачиненою.
Безвільно опустивши голову, Оскар Штаєрман чалапав у відкриту пустелю. Чилієць ледве совав ноги, але йшов прямо, нікуди не звертаючи. Руки не відхилялися при ходьбі.
— Що з ним? — повернувся до Хедхантера Тимур. — Що він там забув?
— Дівчино, — Ріно тицьнув пальцем на Лауру, — ти лишаєшся тут. Решта — за мною!
Похапавши «Ремінгтони», Алан і Тимур побігли слідом за південноафриканцем.
Коли Ріно примчав до брами, силует Оскара ледве проглядався крізь тремке драглисте марево, що мріло над розігрітими пісками.
— Він покинув електронний ключ у замку, — здивувався Алан.
Магнітна перепустка Оскара стирчала зі спеціального отвору.
— Що він задумав, Ріно? — спитав Тимур. — Він же не заражений. Він не може бути одним з них. Ми його перевіряли!
— Він нічого не задумав, — Хедхантер витягнув картку з вічка і сховав у кишеню.
— Тоді що відбувається? Як він може піти, не забравши ключ? Це ж безум!
— Ти сам відповів на своє запитання, фелла. Це божевілля… Таке трапляється. За життя я бачив чимало хлопців, чия психіка не витримувала і які… просто йшли. Постійне напруження, відсутність нормального сну — не всі таке витримують. Якоїсь миті солдафон, ні сіло ні впало, підіймається і плететься, куди ноги несуть. Часом прямо в руки ворога. Таке повсякчас повторювалося в американців у Іраку.
Штаєрман віддалявся. Над пагорбами виднілись тільки голова та плечі.
— Його треба повернути, — зміст фрази разюче відрізнявся від голосу американця.
— Ти хочеш піти за ним, фелла? — Ріно жестом запросив Алана до виходу. — Прошу дуже. Я почекаю тут.
Обрис Оскара стиснувся до тремтливої плямки. Часом він зникав з поля зору. Алан торкнувся лисини і знічено відвів погляд. Ріно почав закривати браму.
— А якщо він повернеться? — невпевнено запитав Тимур. Наздоганяти Оскара він не збирався. — Він же не зможе зайти.
— Ти не зрозумів, фелла? — покосився на українця амбал. — Наш франт більше не повернеться. У нього поїхав дах. Цілком і безповоротно.
По цих словах силует чилійця злився з пустелею. Ріно Хедхантер зачинив ворота. Магнітний замок закрився, видавши глухе «дз-з-з».
