День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
— Я прийшла попрощатися з добрим сусідом і не змогла змовчати того, що знала про наругу над вами, містер Гленд, — сказала Мері. — Я вас поважала і через те відкрила таємницю.
— Ви не клопочіться тим, Мері, - зніяковіло заусміхався Гленд. — Про це ніхто й ніколи не дізнається. Я зараз виведу з ладу їхню систему живлення, і тоді ніхто не вийде з цього підземелля. — Гленд підійшов до шафи з книгами, вихопив томик Шекспіра й натиснув на сіру пластину.
— Але нам треба вийти з кабінету, сер… — холонучи, сказала Мері.
— Так, спершу ми вийдемо звідси, а потім я відкрию шлюзи підземної ріки. Я беру там воду для поливу. Але я це зроблю, коли ви будете далеко. Добре, що ви прийшли сьогодні, бо завтра Хілда збиралася в місто.
Мері стало моторошно на душі.
XLVIII
Кукудзі Тонако стояв босоніж на гарячому піску острова Білих черепах і незмигно дивився на море. Чорні кучері на його великій голові ледь ворушилися під легким повівом вітру.
— Павел! — різко вигукнув Кукудзі, відлякуючи чайок, що дрімали на березі. — Павел, ви нічого не чуєте?
Острожний не встиг відповісти, як Кукудзі сів поруч, нагортаючи пісок на цупкі шорти.
— Страшно повертатися в майстерню, де тебе виліпили й вдихнули життя. Але це повернення неминуче. І ми повернемося в океан голодні й беззбройні. Тоді природа сама визначить, кому залишатись на землі й в океані: нам чи отим комахам, яких ми зараз спалюємо соплами своїх ракет. — Кукудзі уткнув обличчя в долоні.
— Ви мало бували на свіжому повітрі, - сказав Павло. — Ви вчаділи в своїй лабораторії від самоаналізу, сер.
— Так само, як і ви, — відповів Кукудзі.
— Ученому не можна залишатися довго самотнім: він забуває, чим живуть люди, — мовив про обох Павло.
— Вам легко дорікати. Ви не знаєте, як живеться вченому після того, коли його викидають з лабораторії разом з недоїденим бутербродом…
— Цього ви можете не боятися хоча б тому, що бачили хвилю Малькольна.
— Так, це справді щось неймовірне. І воно існувало завжди, а ми побачили тільки тепер! Я називаю природу ледачим генієм: їй нікуди поспішати — у неї попереду вічність. А що я встигну за свої роки? Та й то я не знаю, скільки їх залишилося попереду. Хіба не жахливо — розуміти свою приреченість і страждати, шукати, битися, щоб твій розум — цяточка світла — вихопив із мли невідомого ще одну дрібку правди про наш світ.
— Я не відчуваю трагізму в своїй роботі, сер, — сказав Павло й повів очима на оранжевий і зелений намети в бухточці острова. — Ходімте, пора снідати.
— Їсти треба вчасно, — іронізував Кукудзі. — Апетит постійно нагадує про небезпеку залишитися без шматка хліба.
Павло дивився на синюватий дим, що тонкою цівкою коливався межи наметів.
— Ви спокійні на цьому острові? — запитав Павло. — Великі розкоші нагадують мені великий сміх, після якого обов’язково комусь доводиться плакати.
— Ні, ми заслужили на цей відпочинок, Павел, — не погодився Кукудзі. — Ми в гостях у Мері, яка ніжно любить вас і Кет. Мені легко на серці, поки я не думаю про Ранчо Доута. Давайте хоч тут спочинемо.
— Тут океан, містер Кукудзі, а на яхті стоять наші установки. Чи не краще їх відправити на велику землю?
— Я спокійний, коли знаю, що установки поруч з нами, Павел. Людині спокійніше дивитися на дитину, коли вона грається вогнем перед твоїми очима. Тим більше, тут надійна охорона, Павел.
— Можливо, ви маєте рацію. Просто з моєї душі ще не вивіявся страх перед хвилею Малькольна.
…Кукудзі, Тійока, Джім і Катя сиділи в легких плетених крісельцях під високою парасолькою, а Мері й Павло стояли з склянками соку манго в руках і дивилися, як з-під сонця наближається гелікоптер. Ще не можна було визначити, чи то гелікоптер інспекції по охороні коралових атолів, чи військовий, що теж досить часто пролітав у напрямку океану, де був невеличкий острів з полігоном.
— Цей гелікоптер схожий на пуголовка, — сказала Мері і озирнулася на Павла, чекаючи, що він на це скаже.
— Якщо дивитися здалеку… — уточнив Павло. — А ближче він скидатиметься на акулу-молот.
— Якщо не помиляюся, прибуває наш улюблений містер Х’ю, — обізвався Джім Френк.
— Містер Вундстон прибуває тоді, коли ще ніхто не прокинувся, щоб зустріти сонце, — втрутився в розмову завжди ввічливий Кукудзі.
— Ай справді! — вигукнув Френк. — Ви природжений розвідник, пане Кукудзі.
— Ученим бути важче, сер, — заперечив Тонако. — Учений повинен навіть у нереальному бачити струнку систему й приховану від інших закономірність. Через те я можу навіть сказати, ш. о містер Х’ю походить з німців.
— Ви вгадали, — з легким здивуванням підтвердив Френк. — Містер Х’ю з родини Віннерів. Уже пізніше він став Вундстоном. Таке прізвище більше пасує справжньому американцю.
Тійока заплескала в долоньки:
— Як тільки ми повернемося додому, я зроблю все, щоб мій Кукудзі став розвідником. І тоді мені житиметься набагато безпечніше, ніж тепер.
Кукудзі удав, шо його цікавить лише гелікоптер, який заходив на посадку. До майданчика побіг хтось із обслуги вілли, підказав раднику Президента, де шукати гостей і господарів острова. Невдовзі до відпочиваючих підійшов Марк Баррет.
— Ви непогано влаштувалися, — надміру бадьорим голосом заговорив Марк, тиснучи всім руки. — Прекрасний острів. Я уявляв його саме таким зі слів Президента. З неба острова майже не видно: його закриває пара з черепахової юшки.
— Ви вгадали, Марк, — сказала Мері. — На сніданок у нас справді черепахова юшка.
Мері відчувала незбагненну тривогу з тієї хвилини, коли в небі з’явилася чорна цятка гелікоптера. Вона подивилася на веселого Баррета й пригадала, як точнісінько з такою ж усмішкою Президент сказав їй у «камінній кімнаті»: «Американці не люблять надміру вихованих співвітчизників, а тим більше — президентів. Американцю завжди приємно чути, коли про його Президента говорить увесь світ — то перша ознака могутності нашої великої держави і великого розуму господаря Білого дому. Я дотримуюсь думки, що людство час від часу треба розважати бешкетом, війнами і масовими гуляннями на честь національного героя або найбрутальнішого блазня якоїсь церкви». Мері не сподобалося, що в неї з’явилася відраза до Баррета і Президента, з якими завжди знаходила спільну мову. Вона спробувала усміхнутися до Баррета, беручи його під руку:
— Гадаю, ви залишитесь у нас до завтра: ми плануємо прогулянку на яхті.
— То це я бачив вашу яхту на рейді? З задоволенням приймаю запросини. Аби тільки не зіпсувалася погода, — застеріг Баррет і озирнувся на товариство, що знову всілося за столики. Потім тихо сповістив Мері про мету свого приїзду. — Гелікоптер залишиться на острові. Він має потужну рацію й триматиме постійний зв’язок з яхтою: погода може змінитися кожної хвилини, і ми не зможемо передбачити всі ситуації.
Після сніданку, коли вже добряче припекло сонце, всі порозходилися по своїх «фортецях», як тут називали кімнати вілли, де зупинилися подружжя Тонако, Острожних і Френків.
— Якщо ви не проти, я залишуся з вами, — сказав до Мері й Джіма трохи обважнілий і вдоволений Марк. — Що не кажіть, а завжди манить поріг співвітчизника.
— Ми інакше й не уявляли, — відповіла Мері. — Ваші кімнати поряд.
Марк Баррет не чекав інших пояснень і зразу ж всівся біля каміна, з якого ще ледь одгонило бронзовою окалиною, взяв для чогось важку, з чорного заліза кочергу й повертів її в руках, збираючись з думкою. Потім кинув кочергу у мідні ясельця, подивився на трохи знічену Мері й розмореного сніданком Френка, заговорив до них, спираючись долонями на своє трохи підняте коліно:
— На вас, мої любі стратеги, вся надія. Після того, що було сказано в отелі «Шаратон» на зустрічі вчених п’яти континентів, а потім у сенаті США містером Урбаном, Президент починає розуміти, що атомний конфлікт більше схожий на харакірі, хоча й не погоджується на заборону атомних випробувань. Бо в арсеналах Пентагону має бути ідентична зброя. Ми думали про нейроімпульс Хілди Брайнт, але вона надто багато взяла на себе і тому вибула з гри.
