День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
— Ви мене дивуєте, мій Президент.
— Чим саме, Джім?
— Своєю пам’яттю. У вас неперевершена пам’ять.
— Натякаєте на мій вік?
— Я молив би усіх святих, якби мені пощастило дожити до вашого віку й утримувати в ясному розумі не тільки свою суперечливу країну з калейдоскопом подій малих і великих, не тільки назви держав, їхніх президентів і королів, не тільки те, за що гризуться між собою держави на планеті, а навіть імена звичайних смертних та ще їхніх коханок і чоловіків тих коханок.
— Браво, Джім! Я давно не чув такого солодкого тосту!
— Даруйте, але на вас чимось невловимо схожа Мері Френк, мій Президент, — у щирому одкровенні признався Френк.
— Дуже добре, Джім: ви завжди будете пам’ятати, що за операцію по освоєнню ефекту гравіталу ви підзвітні лише мені особисто. І там, на острові, моїми устами з вами говоритиме Мері Френк. Ще не забудьте пригостити там печеною картоплею Острожних. Вони, напевне, люблять цей осінній делікатес уже холодної землі. Дуже холодної і вічної землі, - додав Президент і задумався, мерзлякувато поводячи плечима. Важко зітхнув і мовив, дивлячись на Джіма так, мов благав не вкорочувати йому віку: — Холодної і важкої землі, Френк.
XLVII
Джіму відчинив довготелесий негр і запросив його до просторого холу. Здалеку поблискував вогонь у каміні.
— Хто дома? — коротко запитав Джім.
— Містер Гленд на фермі, місіс Мері пішла з ним прощатися, містер Острожний і містер Тонако на полігоні покійного Макларена.
— З’єднайте мене з Мері Френк і приготуйте гарячої кави.
— Тут є автоматичний зв’язок, — пояснив негр і підвів Френка до відеотелефону. На екрані з’явилося обличчя Гленда. Він був чимось схвильований і тому не дуже ґречно привітався з гостем.
— Мері у вас? — запитав Френк.
— Так. Мені дуже приємно, що вона не погордувала і зайшла попрощатися.
— Мері чує нашу розмову?
— Я тут, Джім! — обізвалася Мері й виринула на екрані відеотелефону. — Нам треба дещо вияснити з містером Глендом.
— Я не проти, — кивнув Джім. — Я тим часом перевірю машини. Треба завантажити імпульсні установки Острожного. Ми сьогодні виїздимо в Атланту. На нас чекатиме яхта «Гілея».
— А-а, блакитна яхта містера Роджерса, — зраділа Мері, ніби не знала, що саме на цій яхті вони вирушать на острів Білих черепах. — За годину буду. Разом поснідаємо. Сьогодні містер Гленд пригостить нас білими грибами в сметані.
— Ви поснідаєте без мене, джентльмени, — холодно зауважив Гленд і вимкнув апарат відеозв’язку. Потім запитав: — Мері, ви любите Джіма?
— Кожен по-своєму розуміє це почуття, містер Гленд. Я знаю, ви, як і містер Острожний, закохані в розум Хілди Брайнт. В розум звироднілої істоти, яку не прийме жодна цивілізація, коли дізнається, що всі ці фотографії — правда про експеримент нейрофізика з атомного віку.
— Ви вже казали мені про це, але хто повірить, що ці фотографії не з божевільні?
— А ви пригляньтеся уважніше, містер Гленд, — Мері вибрала групову фотографію, де в центрі стояв панічно переляканий Гленд з перекошеним обличчям. Здавалося, він побачив не тільки власну смерть, а загибель планети. — Невже ви й тут не впізнаєте себе?
— Це, здається, справді я… — аж розгубився Гленд і тремтячою рукою потягнувся до фотографії. — Де ви її добули?
— З архіву Хілди Брайнт. Фото зроблені тут, у вашому підземеллі, містер Гленд. Вас ошукали, а ви не хочете збагнути, що поряд з вами готується зброя значно страшніша за атомну бомбу. Радіоімпульси Хілди Брайнт перетворять нас на кретинів з єдиним правом служити реальному дияволові роду людського — самій Хілді Брайнт, — з жорстоким спокоєм розповідала Мері Френк, не зводячи очей з спантеличеного Гленда.
— Але ж… Як це могло статися, що я не пам’ятаю себе таким? Може, це підробка, місіс? — доскіпувався Гленд. — Щоб так кричати, треба справді дуже злякатися…
— Це було як сон, містер Гленд. І цей сон міг вам приснитися, бо ви хворієте на манію атомної війни. Ви не пригадуєте подібних снів? Можливо, ви бачили цих людей вві сні?
— Боже… — пополотнілими устами прошепотів Гленд. — Невже Хілда не зважила навіть на мою старість? А якби моє серце не витримало?
— Вас би похоронили й повідомили в пресі діагноз хвороби, що призвела до раптової смерті. Ваша смерть нікого б не здивувала.
— Жорстоко… Жорстоко й страшно… Чому так сталося, Мері? Для чого обманювали мене, звичайнісінького фермера, який, кажуть, з’їхав з глузду? Я сховався від вас усіх, бо ви, а не я, вигадали атомну смерть. І якщо я справді несповна розуму, то тільки через вас.
— У вас було все гаразд, містер Гленд, поки тут не почали вештатися Х’ю Вундстон і Хілда Брайнт.
— Так-так, — швидко погодився Гленд. — Я був веселим і часто кепкував над тими, хто залишився нагорі. Тепер я вже не сміюся. А якщо й пробую сміятися, мене тіпає, і сміх тоді істеричний. Ніби хтось обірвав у моїй душі веселі струни й виплів з них товсті ґрати для мого вічно ображеного й зболеного серця.
— На вас випробували чистий імпульс людського страху, — повідомила Мері, вловивши момент, коли з Глендом можна заговорити відверто.
— Але чому ніхто не запитав моєї згоди? В нашій країні не повинно так робитися, Мері. Я буду скаржитися Президенту. Ви самі передасте моє обурення…
Президент не знає про роботи Хілди Брайнт. І його руки не дістануть Хілду у вашому підземеллі. А Хілда нікого не питає й не попереджає про свої експерименти, бо тоді не буде того ефекту, на який вона розраховує. Якщо ж ви надумаєте скаржитись, то що напишете в своєму протесті? Як уві сні злякалися вмерти від вибуху атомної бомби? Вам і повинен снитися такий сон, бо тільки й думаєте про атомну війну. Вас ще й оштрафують за наклеп на нашу миролюбну країну, яку хочете звинуватити у випробуванні на людях нейрозброї, що працює на енергії людського розуму. Ви не подумали про це, містер Гленд. До того ж ті, хто вас судитиме…
— Мене ніхто не судитиме, бо позов подаватиму я, а не Хілда Брайнт.
— …ті, хто вас судитиме, знатимуть, що вам — з вашим скаліченим розумом — залишилося жити лічені місяці. Вас можуть одразу ж відправити в жовтий дім, тобто в лабораторію Хілди Брайнт, — її цікавлять наслідки застосування нейроімпульсів, що вражають людський розум. Зброя, містер Гленд, — це винахід, про який треба знати абсолютно все, інакше ніхто не навчиться захищатися від неї. Зброю готують на чужі голови, і тому тут не може бути приблизних параметрів.
— Розтлумачте мені, Мері, я забув, що означає останнє слово.
— Ви полювали коли-небудь?
— Так. На куріпок, бекасів і диких гусей.
— І стріляли по цій дичині різним шротом?
— Безперечно. Інакше б куріпку розбило на шмаття. А якби я йшов полювати гусей дрібним шротом, то завжди повертався б упорожні.
— От бачите, рушниця була одна, а заряди — різні. Дивлячись, кого ви надумали вбивати…
— Для чого так жорстоко, Мері? — аж підхопився з крісла обурений Гленд. — Я не вбивця, а мисливець. І полюю на заради здобичі, а займаюсь спортом.
— Марне виправдання, містер Гленд, бо для куріпки ви — вбивця. І не заважайте, інакше я не поясню, що Хілді Брайнт треба знати, який заряд використовувати для одного вже літнього фермера, для групи туристів чи тисячного товписька демонстрантів і чим їй полювати на цілий континент, заселений жінками, дітьми, літніми людьми… Тут треба розрахувати так, щоб одаково подіяло на всіх, нікого не вбивало, але й не залишало неушкодженим.
— Все, що ви говорите, — реальна загроза?
— Запитайте у Хілди Брайнт. Або у Джоя Блеклі. І скажіть їм, що про це дізналися від мене. Опісля ні ви, ні я, містер Гленд, не побачимо вже ніякого світу. Незважаючи на те, що я радник Президента і на моєму рахунку мільйони доларів. Держава стоїть вище наших інтересів і нашого становища в суспільстві, сер, — пояснила Мері.
— Я уб’ю її, - рішуче сказав Гленд і викинув останній клаптик розірваної фотографії. — Смерть її буде страшна. Про те не залишиться ні фотографії, ні живого свідка. Я дуже довго вирощував редьку на замовлення Хілди Брайнт, і мені ніколи було подумати, чим вона займається. І чому сховалася тут, а не поїхала працювати на Ранчо Доута, як ті, з ким працюють японець і росіянин. Я здогадувався, що на мене дивляться, як на блазня, але сподівався на великодушність тих, хто вирішив знайти в мене прихисток… Страшно подумати, що на землі з’явилися потвори, які вирішили одібрати розум у живих людей. І ці потвори прилетіли не з інших світів, а вилупилися на нашій планеті й вигодувалися нашим хлібом.
