Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Але, здається, більше нічого й не залишається… Зачекайте, що це таке?
Один з вершників, мабуть, зацікавившись дивним з його погляду головним убором Дмитра Борисовича, підчепив гостряком списа тюбетейку й підняв її в повітря, показуючи іншим. Вершники жваво загомоніли. Але це тривало лише мить. Діана, ображена такою грубою поведінкою вершника, зробила свої висновки. З загрозливим ричанням бульдог стрибнув уперед. Він блискавкою майнув у повітрі в напрямі першого вершника. Почулося глухе хрумтіння. Бульдог схопив своїми міцними іклами дерев’яний держак списа, на якому висіла тюбетейка археолога, і зламав його, мов соломинку. Тюбетейка впала на землю. Вершник ледве стримав зляканого коня, що звився дибки. Та й сам він був переляканий несподіваним нападом.
А бульдог уже відстрибнув назад, трохи присів на задні лапи, вишкірив зуби й приготувався захищати своїх друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі тюбетейку, надів її, бурмочучи:
— Така неввічливість… добре, що Діана допомогла!..
— Як би з цього не вийшло неприємності, — мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.
— Навряд. Гляньте на них уважніше. Вони дуже бояться собаки, — озвався Артем.
Справді, вершники боязко поглядали на собаку. Той з них, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний спис. Він озирнувся на собаку і від’їхав убік, повторюючи одне слово:
— Поскіна!.. Поскіна!
Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові списи й мечі. Загадкове слово «поскіна» лунало між ними.
— Що це може означати — «поскіна»? — тихо спитала Ліда.
Їй не відповів ніхто. Було ясно одне, що собаку ніхто з вершників не насмілюється зачепити. Відчула це й сама Діана. Вона загарчала ще раз, мов востаннє загрожуючи, і відійшла до Івана Семеновича, презирливо відвернувшись од вершників. Тим часом скіфи знов заходилися підштовхувати вчених. Проте робили вони це вже значно обережніше, і підштовхування скидалось на запрошення.
— Ходім, товариші! — сказав Іван Семенович.
Незнайомці з лісу привертали на себе загальну увагу. Забувши про пісні, забувши про зустріч процесії, скіфи дивилися на них, тільки на них. Гомін здивовання пробіг у юрбі. Навіть байдужі до того, сповнені власним горем полонені повернулися до незнайомців, що наближались до них під конвоєм вершників. І навіть сам старий вождь, що досі не звертав ні на що уваги, з помітною цікавістю оглядав чужинців.
А вони йшли під усіма цими поглядами й почували себе недобре, але намагалися зберегти невимушений, пристойний вигляд. Що залишалося їм ще робити?..
І знову почулося це дивне слово, яке вони вже чули від вершників:
— Поскіна!.. Поскіна!..
Слово це котилося в юрбі від передніх аж до задніх. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вони вказували на великого білого бульдога, з страхом дивилися на нього й збуджено гомоніли:
— Поскіна!.. Поскіна!..
Єдиною істотою, яка не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього.
— Поскіна!.. Поскіна!.. — лунало серед скіфів.
Учені наблизились до вождя, що нерухомо сидів на своєму коні і придивлявся до них. Тепер Артем ніг добре бачити його обличчя. Спокійні напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою. Сиві вуса й борода, що опадала хвилею на блискучий панцир з золотими прикрасами. Ось вуха поворухнулися. Старий вождь сказав кілька незрозумілих слів. Здавалося, він чекав відповіді.
Іван Семенович і Дмитро Борисович обмінялися поглядами: як розуміти, чого саме хоче від них цей чоловік? Що відповідати і що він зрозуміє?
У юрбі скіфів знов знявся гомін. Вкрай зацікавлені, вони підступали ближче й ближче. Тільки до Діани ніхто не насмілювався наблизитись, бо бульдог і без того вже вороже дивився на скіфів, які, на його думку, підійшли надто близько до його хазяїв. Про всяк випадок Іван Семенович розпорядився:
— Тихо, Діано! Тихо!
Не діждавшись відповіді, старий вождь сказав ще щось. Але відповіді також не дістав. Тоді він знизав плечима і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Мабуть, вождь був незадоволений поведінкою натовпу скіфів, бо зразу кілька воїнів виїхали наперед і відтіснили піших.
— Так і справді буде спокійніше, — задоволено сказав Артем.
Старий вождь повернув до юнака своє суворе обличчя, але не сказав нічого. Знов почувся лемент полоненої жінки. Помічники віщуна вважали за потрібне закінчити своє діло. Вони співали вже якоїсь пісні, тримаючи напоготові піднесені кинджали.
— Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! — скрикнула Ліда.
І знов Артем відчув напад люті. Не можна, не можна припустити, щоб перед його очима вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось говорив йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою:
— Облиште! Киньте, я вам кажу! Не смійте!
Помічники віщуна спинилися. Пісня увірвалась. Натовп загомонів. Артем з киркою в руці був біля жертовника:
— Залиште цих людей, я вам кажу!
Помічники трохи відступили. Справді, Артем був страшний. Його очі виблискували, він загрожував киркою і кричав щосили:
— Що вони вам зробили? За що! Геть від них!
Назустріч йому виступив сам старший віщун. Урочисто підвівши руки своїм улюбленим жестом, віщун підступав до Артема і щось бурмотів. Скіфи загомоніли… Жорстоке неприємне обличчя старого віщуна було загрозливе. Він швидко говорив, мов випльовував слова. Очі його не відривалися від юнака.
— Я твого гіпнозу не боюсь! — гукнув Артем. — Ти мене не лякай! Я не з таких. Ану, не заважай!
І з цими словами він кинувся до полонених, яких було знов схопили помічники. Віщун заступив ще раз дорогу Артемові. Але юнак недбало відштовхнув його і стрибнув далі. Віщун хитнувся і мало не впав. Лютий і ображений, він вихопив меч і звів його над Артемом.
— Он ти який! — спинився Артем. — Гаразд, стережися, старий!
Він раптом відстрибнув убік і звідти вдарив киркою по зведеному мечу. Брязнув метал. Старий віщун ніяк не сподівався такого опору. Меч вилетів з його руки й впав на землю за кілька кроків.
— Ага? Спіймав?.. Гей, ви, киньте цих людей!
Ще за мить Артем був біля помічників віщуна. Він вимахував киркою, вигукував загрози. Можливо, це й не вплинуло б на дужих, озброєних скіфів, але подія з старим віщуном, очевидно, налякала їх. Вони відступили за жертовник, залишивши полонених. Лише звідти вони безпорадно поглядали то на Артема, то на старого віщуна, який, піднявши свій меч, швидко наближався до юнака.
— Тобі мало, старий? — сказав крізь зціплені зуби Артем. — Стережися, бо можу вдарити!..
Але старий віщун цього разу не звів меча. За п’ять кроків він спинився і, піднісши руки вгору, щось забурмотів. Юрба скіфів загомоніла стривожено й злякано. Навіть полонені трохи відсунулись від юнака. Віщун щось рисував у повітрі, нахилявся, випростувався, його голос ставав дедалі загрозливішим. Артем зрозумів:
— Ти, старий, проклинаєш мене? Будь ласка, скільки завгодно! Тільки не наближайся, а проклинати можеш. Бачили такого, га? Та ви не бійтеся, це все дурниці, самі забобони, — звернувся він до полонених, бо помітив, з яким жахом вони прислухаються до заклять віщуна. Тепер, коли Артем трохи охолов, він збагнув, що довго триматися проти віщуна і його помічників він не зможе. Треба було щось вигадувати, якось полагоджувати справу. Але як саме?..
Старий віщун, здавалося, розривався від люті. Піна виступила на його губах, він вигукував закляття, проте наближався до Артема.
Ліда з повагою дивилася на Артема, Дмитро Борисович міцно держав свою кирку, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись на допомогу. Його затримував лише Іван Семенович, який стиха говорив:
— Заждіть, заждіть. Ще є час. Поки що Артем тримається добре…
— Може бути пізно, Іване Семеновичу!..
— Ні, повірте мені! Я знаю, що кажу. Тихо, Діано! — Він тримав собаку за нашийник. Діана весь час поривалася побігти до Артема. І ще одне явище з цікавістю спостерігав геолог.
