Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Старий вождь, схопившись за облук сідла, весь перетворився на увагу. Він стежив за кожним рухом Артема, він навіть посміхнувся, коли юнак вибив киркою меч з рук віщуна. Тепер він прислухався до вигуків віщуна й дивився на юнака. Ось він перевів погляд на того молодого чоловіка, який виходив наперед зустрічати його. Молодий кривобокий скіф ховав обличчя в долонях, здригаючись від шалених вигуків віщуна. Мабуть, вони здавалися йому дуже страшними.
Старий вождь презирливо посміхнувся. Один з воїнів запитав у нього щось, показуючи списом на Артема. Вождь заперечливо похитав головою, і воїн знов нерухомо застиг на місці.
Нарешті, віщун вирішив, що самими прокляттями Артема не візьмеш. Він верескливим голосом вигукнув помічникам наказ, пояснюючи його жестами.
— Наказує схопити Артема, — стурбовано сказав Дмитро Борисович. — Я побіжу до нього. Треба допомогти!
— Заждіть, — відповів Іван Семенович.
— Але вони кинуться на нього!..
— Заждіть, кажу! — повторив геолог.
Справді, помічники не наважувалися вийти з-за жертовника. Віщун повторив наказ. Помічники не рухалися. Тоді розлютований віщун грізно підвів руки, готуючись, очевидно, проклинати й своїх помічників. Цього вони витримати не могли. Боязко, тримаючи поперед себе кинджали, вони вийшли з-за жертовника.
— Ану, спробуйте! — загрозливо ступив крок назустріч їм Артем. — Лише спробуйте напасти!
Але голос його був уже не такий певний. Він бачив і сам: як він міг боронитися від цих дужих скіфів, озброєних кинджалами?..
— Діано, біжи! — тихо сказав Іван Семенович, випускаючи нашийник з рук.
Як звільнена пружина, Діана стрибнула до Артема і, спинившись біля нього, вишкірила зуби на скіфів. Її загрозливе ричання свідчило про рішучі наміри!
— От нас і двоє, — вже веселіше сказав Артем. — Спасибі, Іване Семеновичу! Ну, як, і тепер полізете? Стережіться, ми з Діаною не жартуємо!
Не чекаючи відповіді, він сам рушив до жертовника, до скіфів. Ті відступили назад: самий вигляд бульдога лякав їх. Артем знов почув:
— Поскіна!.. Поскіна!..
— Ото ж і я кажу, що поскіна, — засміявся Артем. — Поскіна!..
Він вигукнув це дивне слово повним голосом, як кричать «пожежа!».
— Що означає це слово? — запитав Іван Семенович у археолога. Той знизав плечима:
— Трудно сказати. По-грецьки слово «кіно» означає собака. Може, і це зв’язане з собакою. А можливо — щось на зразок «табу». Знаєте, таке слово, що означає заборону торкатись до чогось…
Тим часом помічники віщуна вже одійшли вбік. Ніякі закляття старого віщуна не могли, очевидно, тепер вплинути на них. Бульдог був страшнішим. Артем, зовні зовсім спокійно, погладив Діану:
— Ну, поскіночка, що буде далі? Старий, здається, відступає…
До юнака потроху поверталася певність. Тепер він майже нічого не боявся. Адже було цілком ясно, що бульдог завдає скіфам страху. Артем невимушено й лагідно погладжував Діану рукою, і глухий гомін з-за жертовника відповідав на це. Мабуть, з погляду помічників віщуна, це теж був страшний вчинок — гладити жахливу поскіну! Таким самим невимушеним жестом Артем вийняв цигарку, покрутив її між пальцями:
— За цими забобонами та боротьбою з ними навіть немає часу покурити. Правда, Діано?
Іван Семенович усміхнувся: мабуть, згадав щось смішне.
Артем вклав цигарку в рот, запалив її. З насолодою затягнувся, випустив хмарку диму:
— Приємно покурити після роботи!
Нечувана досі тиша лягла на жовтувато-рожеве поле. Натовп завмер. Жодного слова, жодного руху. Навіть сам старий вождь трохи відкрив рот і дивився, як Артем затягувався й випускав з рота дим. Жертовник майже згас, з нього підіймався ледве помітний прозорий димок. І поруч з ним Артем димів, як паровозна труба, наче забрав у себе весь дим, що до того підіймався з жертовника. Ось юнак ще раз пустив дим.
— Чого це вони так притихли всі, Діано? Не бачили, як курять?
Скіфи загомоніли. Вони вказували на юнака біля жертовника, на дим, що його він випускав з рота, схвильовано жестикулювали. Мабуть, це видовище було найстрашніше з усього, що їм довелося сьогодні побачити. Помічники віщуна вже змішалися з юрбою. Сам старий віщун одійшов убік і спинився там: навіть йому, видно, не доводилося бачити такого дивного чуда!..
Нарешті Артем кинув докурену цигарку і наказав полоненим:
— Та йдіть ви вже до своїх! Вистава закінчилась!
Він підштовхнув полонених до їхнього гурту. Боязко відступаючи, не насмілюючись повернутися до юнака спиною, врятовані люди задкували до своїх. Артем повернувся й пішов назад до товаришів.
Діана бігла поруч з ним. І там, де проходив юнак, стихало гудіння натовпу, люди з повагою і страхом дивилися на нього, заглядаючи в рот — чи не з’явиться ще дим?..
— От яка історія! — сказав Артем, наблизившись до товаришів. Він намагався приховати своє збентеження. Адже він не виконав наказу Івана Семеновича, кинувся до жертовника. — Ну, не міг же я витримати…
— Гаразд, гаразд, Артеме. Побачимо, що далі буде, — відповів геолог.
Що таке? Очі Ліди були вогкі, вона мало не плакала…
— Я так хвилювалася за тебе, Артеме, — проговорила вона.
Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і стиснув її. А його другу руку взяв Дмитро Борисович. Археолог поправляв окуляри, його очі часто кліпали.
— Юначе, — сказав він, тиснучи руку Артемові, — юначе! Ви — справжня людина. Я… я вітаю вас! — Його борідка тремтіла.
Артем остаточно зніяковів. Що він зробив такого, щоб говорити про це? Іван Семенович не сердиться — і це вже добре…
— Товариші, увага! — почувся голос геолога. — Старий вождь говорить щось про нас.
Справді, старий вождь віддавав наказ, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той наблизився незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно й суворо говорив, віщун слухав його все з більшим незадоволенням. Але ось він спробував заперечити вождеві.
І той враз підвищив голос, у якому забриніли металічні нотки. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали по сторонах та пальці стискалися й розтискалися в безсилій люті.
— Який же він противний! — сказала тихо Ліда.
Артем дивився не на віщуна. Той самий кривобокий чоловік, що виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив очей з Ліди. Мов відчувши підозрілий погляд Артема, він глянув на юнака і відвернувся. Артем бачив його погляд лише одну мить і це було дуже неприємно, бо він помітив, що кривобокий глянув на нього вороже.
«Хто він такий? — подумав Артем. — Не проста людина, бо одягнений дуже багато. Он скільки на його одязі блискучих бляшок… І тримається впевнено… звісно, коли на нього не дивиться старий вождь…»
Тим часом розмова вождя й віщуна закінчилась. Віщун уклонився й одійшов. Проходячи мимо кривобокого чоловіка, він ледве помітно хитнув головою. Кривобокий відповів йому швидким поглядом і знов опустив очі.
— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — Треба запам’ятати.
Проте він зараз же й забув про це. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шкіряному шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — чорнявий і безбородий. Тримався він спокійно й невимушено. Старий вождь звернувся до скіфа з золотим значком на шоломі. Тепер його голос пом’якшав, він говорив дружньо. Вислухавши вождя, скіф сказав кілька слів безбородому, і вони обидва одійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими — як старший, але зовсім не як чужий начальник. Він мов заспокоював їх.
— Товариші, я… я, здається мені, дещо розумію… — схвильовано мовив Дмитро Борисович. Всі здивовано озирнулися на нього. — Так, так, розумію! Не все, але… це та сама мішана стародавня грецька мова, якою був написаний пергамент…