Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Ну, що?
— Заждіть, заждіть! Я не можу. В мене забруднились окуляри.
Як дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на свою сумку, що лежала коло нього. Потім він зняв окуляри, протер їх хусткою, не зводячи очей з стріли. Потім знов надів окуляри й глянув крізь них на стрілу, боязко схиливши голову, недовірливо.
— Так що воно таке? — знов запитав Іван Семенович.
— Ні, це неможливо! Це щось надто… надто. Проте…
Археолог не знаходив, видно, слів. Він знов схопив стрілу:
— Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники знаходили під час розкопок. Тільки вони були пошкоджені, вкриті окисом, трохи деформовані. А це — свіжа стародавня стріла!
— Як так — свіжа стародавня?
— Я не знаю! Я бачу тільки те, що бачу!
Артем здивовано глянув на Ліду, Ліда на нього: з слів Дмитра Борисовича, справді, нічого не можна було зрозуміти!
І знов до них долинули радісні, переможні звуки. Це була теж пісня, але вже інша. В ній не було суворості, похмурості. Ні, тепер це була пісня перемоги й радості.
— Ніколи не чув такого… — задумливо сказав Іван Семенович, поглядаючи на Ліду й Артема.
Дмитро Борисович тимчасом невтомно розглядав стрілу.
— Подивись на Діану, — тихо сказав Артем Ліді.
Діана стояла, широко розставивши лапи. Вона трохи нахилила голову в той бік, звідки чути було пісню. Загрозливі зморшки на шиї свідчили про те, що вона схвилювалася. Це помітив Іван Семенович. З півхвилини він стояв, обмірковуючи становище. Потім пролунав його підкреслено спокійний, рішучий голос:
— Товариші, треба з’ясувати справу! Прошу всіх зібрати речі. Дмитре Борисовичу, ви ще встигнете роздивитися вашу стрілу!
Археолог незадоволено глянув на начальника. Але розпорядження виконав, обережно поклав стрілу в сумку й надів ремені на плечі.
— Діано, тихше! Сюди! Товариші, ми мусимо з’ясувати, де ми і що діється круг нас. Прошу йти за мною, тихо, без зайвих балачок.
І Іван Семенович перший рушив уперед від нерівної й високої кам’яної стіни, вибираючи шлях між деревами в тому напрямі, звідки чулася пісня.
Ліс був великий і густий. Щось у ньому було таке, що відрізняло його від звичайних, знайомих лісів. Можливо, то були розміри велетенських дерев, між якими, здавалось, ніколи не ступала нога людини. Можливо, це враження залежало від дивного забарвлення листя й трави. Але товариші відчували себе, мов у якійсь незнаній країні, де все загадкове, нове й складне. А ще та таємнича стріла… і пісня…
Раптом Іван Семенович підвів руку, наче застерігав: «Увага!»
Вони наближалися до узлісся. Ось уже між велетенськими стовбурами видно стало хмарне, сіре небо, ось уже узлісся зовсім близько… Іван Семенович хутко пригнувся і сховався за найближчий стовбур. Діана, схоплена за ошийник, лягла поруч із ним. Її тіло тремтіло від напруження. Товариші виглядали з-за стовбурів, украй вражені. Артем відчував, що в нього перехопило дихання, він стискав руку Ліді, боячись поворухнутися. Може, все це сниться? Напевне, сниться. Бо насправді не може бути такого, все це надто нагадувало сон…
За узліссям починалося широке поле — теж такого самого дивного жовтувато-рожевого кольору, як і листя та трава в лісі. Поле було вкрите, скільки око сягало, своєрідними наметами, округлими й високими. Вони нагадували своїм конічним виглядом юрти. Та й зроблені вони були нібито з повсті. Намети йшли рівними рядами, один біля одного. Коло, них стояли великі вози на високих колесах; у деяких з тих возів було не по чотири, а по шестеро коліс.
Далеко за наметами видно було великий табун коней. А ще далі, замикаючи краєвид, виднілися високі гори, круті урвища яких, подібні до знайомої вже товаришам кам’яної стіни, підносилися вгору майже вертикально, зникаючи серед низьких сірих і важких хмар. Це нагадувало міжгір’я — тільки воно було дуже широке. І гори оточували його з усіх боків.
Але ніхто з товаришів не звернув зразу на це уваги, бо перед ними були інші, значно ближчі речі.
Кілька сот людей стояло недалеко від узлісся навколо невеликої дивної споруди, кілька сот чоловіків і жінок в небаченому одязі. Відразу кидалася в очі незвичайність їхнього вигляду.
Високі повстяні шапки, гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі кафтани — подібні до армяків, з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. Дивна зброя — так, саме зброя, а не щось, інше! — була в руках у чоловіків. Довгі списи, де в кого сокири, де в кого луки. В інших було по дві-три сокири за поясом. Люди розмахували зброєю в такт пісні.
Недалеко від чоловіків окремо стояли жінки. В довгому верхньому одязі, у високих шапках, що нагадували стародавні кокошники, вони стояли осторонь, співаючи тієї ж пісні, але значно стриманіше за чоловіків. І всі, й чоловіки й жінки, дивилися кудись убік, звідки в куряві наближалась велика процесія. Через куряву не можна було розібрати все як слід у тій процесії, але вже видно було, що наближається великий загін вершників, за якими йшли піші.
Артем відчув, як Ліда міцно стиснула його руку. Він подивився в її бік. Ліда хотіла щось запитати, але почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:
— Скіфи! Якесь скіфське плем’я! Становимще стародавніх скіфів-кочівників!
— Тсс!.. — спинив його Іван Семенович.
На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до археолога, намагаючись зрозуміти почуті слова. Скіфи? Плем’я стародавніх скіфів?.. Та що він, Дмитро Борисович, глузує? Проте одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому. Дмитро Борисович важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерева, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію. Лише час від часу він поправляв окуляри, що сповзали йому на ніс.
Артем обернувся до Ліди.
— Ти чула? — ледве чутно спитав він.
Ліда кивнула головою.
— Скіфи? Ти розумієш?..
Ліда знизала плечима — ясно, вона не розуміє.
Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, що стояли коло лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовите вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в сторону лісу: мабуть, саме так до вчених потрапила одна сліпа стріла…
Процесія наближалася. З юрби наперед, назустріч процесії, вийшло кілька чоловіків. Очевидно, це були знатні люди, їхній одяг був оздоблений золотими бляшками, у них не було ніякої зброї, крім великих мечів. Один з них, старий сивий чоловік з довгою бородою, підняв урочисто руки вгору й щось вигукнув. Одразу по тому такі самі вигуки залунали по всьому полю. Потім сивий чоловік повернувся назад і знов підняв руки. З невеличкої, зробленої з хмизу споруди біля нього звівся димок.
— Мабуть, жертовник! — прошепотів збуджено Артем.
Процесія наближалася. Ось уже ясно видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні і мали, крім того, шкіряні щити — круглі, довгасті, чотирикутні. Проте Артем не розглядав їх. Увагу всіх звернув на себе вершник, що їхав поперед усіх на багато вбраному коні.
Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою їхав поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на держак меча. На вершнику був високий бронзовий шолом; блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була знатна особа. Про це свідчив і широкий золотий обруч на його шиї, і золотий браслет на руці, якою він тримав поводи. Кілька вершників, що їхали позад нього, схиляли над його головою блискотливі зображення драконів і птахів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено сидів він на коні, не звертаючи ні на що уваги.
— Головний вождь племені… головний вождь… — почув Артем приглушений голос Дмитра Борисовича. — Він повертається з військом-дружиною з походу… Неймовірно!
— Тс!.. — знов спинив його Іван Семенович. — Тихше!
