День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич (читать хорошую книгу .txt) 📗
Зображення кальмара стало чіткішим. Олег навіть розгледів довжелезні мацаки потвори, що витягувалися, скорочувалися, спліталися в сірі вузли. Конвульсивно миготіли схожі на блюдця присоски. Тварина не могла відірватися від поверхні скелі, хоч і викидала раз у раз потужний струмінь води. Зрештою, кальмар випустив із мацаків пазурі і закивав дзьобом. Та порвані м’язи вже не тулили докупи ці бридкі вузли. Страховисько навіть втратило здатність повзти. Раптом із щілини в скелі вислизнула мурена. Круглі чорні очі миттю вп’ялися в тіло безпомічної жертви. Перед ніздрями хижака заворушилися дві тонесенькі трубочки. Схожа на змію риба враз кинулася на жертву. Довгі нерівні зуби впилися в мантію сірого кальмара. Якось дуже повільно, розхристано він випростав мацаки і спробував схопити ними тіло мурени. Та рухи його були занадто повільними. Мурена легко вислизнула з тих обіймів…
Олег затулив очі руками. Воронцов позирнув на нього і відвів телеочі від цієї сцени. Відтепер на екрані з’явилася колонія морських їжачків. Червоні м’ячики, нашорошивши гострі колючки, повагом переселялися на нову місцину. Під ними вібрували прозорі ніжки, присмоктувалися до грунту і перетягували круглі тільця на лічені сантиметри вперед.
Акванавти гомоніли поміж собою, а підводний дім все ще крокував на північ. Хоменко та Усольцев так і не подали звістки. Воронцов уже почав непокоїтись. Майже дві години промайнуло відтоді, як біостанція рушила на місце катастрофи. Пора б уже одержати по гідроакустичному каналу якесь повідомлення. За розрахунками бортінженера підводний дім подолав майже третину шляху до того квадрату, звідки надійшла радіограма СОС.
Бортінженер відрахував координати за допомогою електронного калькулятора, а Олег думав про щось своє. Підводний дім вів по курсу автоматичний керманич. Раптом випадковий поштовх розбурхав хлопця. Він зітхнув і поглянув на телеекран. Що за проява!? Посередині матового овала витанцьовувала дивна істота. Змій! А хто ж іще? Округлий тулуб, схожий на довгий огірок, в’юнкий хвіст, дві пари плавників, плеската голова…
— Змій! — дзвінко вигукнув хлопець. — Оце так зустріч!
Воронцов отямився і позирнув на телеекран. Зображення тварини стало ще виразнішим. Хоча страховисько пливло убік, телевізійні камери не випускали його з поля зору. Але за мить тло екрана затьмарилось. Телеочі виплеснули цілий потік нових зображень. Ось, мов спущена з тятиви стріла, промайнула велика риба із зубатою головою. Вона вочевидь переслідувала здобич. Трусився ніби в лихоманці невеличкий кальмар, вимахуючи гроном мацаків. Потім на екран начебто висипали жменю срібних монет — налетіла на перископ зграя анчоусів і сполохано розсипалася навсібіч. Над скелями заколихались якісь кулясті істоти…
— Ми його застукаємо як стій! — вигукнув Воронцов і поклав пальці на клавіші управління телеочима. Зображення підводного світу злилося в суцільну каламуть. На сіро-коричневому тлі миготіли круглі та довгасті плями.
— А був же тут, голубе! Невже не з’явишся знову?
Олег відчував, як його також охоплює нетерпіння. Втупився в екран, намагаючись що-не-будь розглянути в сірій імлі. А там все ще обертався якийсь чудернацький калейдоскоп. І хлопцеві раптом страшенно захотілося побачити те страховисько. У цей момент для нього існував лише стрімкий танець круглих та довгастих плям. А поруч важко дихав Воронцов.
— Де ж ти, голубе?
— То, може, він і не з’явиться?
— Помовч… Зараз я його спіймаю…
Телеочі пронизували двокілометрову товщу води.
— Прогавив! Встиг-таки зникнути…
Воронцов одсмикнув пальці від клавішів керування телеочима і похнюпив голову. Олег доторкнувся до його плеча, хотів розрадити, але так нічого і не зміг сказати.
Хлопець випростався в кріслі. Збудження поступово зникало. Натомість наставала втома. Захотілося спати.
— Я вийду на дно, — сказав рішуче Воронцов. — Ми не повинні проґавити цю нагоду. Морський змій не встиг далеко втекти від нас. Зараз або ніколи…
Олег слухняно рушив слідом за Воронцовим. У пітьмі тісного відсіку бортінженер намацав вмикач. Плафон зі стелі виплеснув їм під ноги жовте світло.
Олег позирнув на чорне руків’я, яке стриміло у прорізі в стіні. Під ним виблискували скельця кількох циферблатів. Хлопець добре пам’ятав відповідні параграфи інструкції про користування акватроном. А ось і апарат стоїть у ніші, схожий на збільшені вдвічі обладунки казкового рицаря. Армоване скло акватрона ніби оповивав хиткий синюватий серпанок.
За допомогою Олега бортінженер прослизнув всередину акватрона. Сегмент на спині надміцних обладунків закрив широку щілину. Акватрон зрушив з місця і закрокував до шлюзу. Чорний отвір поглинув його, слідом упала важка броньована плита.
Хлопець підступив до важеля, доторкнувся холодної поверхні руків’я. Чому ж не засвічується індикатор? Серце в грудях гупало так гучно, що за його пульсацією можна було рахувати секунди. Нарешті зажеврів вогник. Пора! Олег натиснув на важіль. Руків’я напрочуд легко зайшло у стіну. Одна секунда, дві, важіль потроху виходив із стіни. Червоний індикатор згас. Отже, Воронцов полинув на побачення із морським змієм.
Хлопець повернувся в кабіну підводного дому, поглянув на хронометр: на табло блимали цифри, показуючи точний час. Втім, тут завжди горіло однаково яскраве електричне світло. У вічній пітьмі глибин бачили лише єдині очі — окуляри інфрачервоних приладів.
Хлопець завмер, притулившись спиною до одвірків броньованих дверей. На пульті все ще спалахували десятки кольорових індикаторів; чутливі прилади повідомляли про найменші зміни, які відбувалися у воді за бортом підводного дому. Згасла лише нижня низка вогників, оскільки Воронцов перед виходом під вод’у вимкнув двигун і зупинив апарат.
І зненацька на телеекрані з’явився змій. Олег придивився пильніше до фантастичної тварини. Ні, вона не була потворною. Гордий вигин шиї, плавна лінія тулуба, що переходить у довгий гнучкий хвіст… Напрочуд красиво. Біля довгого звивистого тіла вигулькнула одна цятка — людина в акватроні. Змій, очевидно, відчув, що його переслідують. Тулуб його зібгався в пружину, замиготіли плавники, шия витягнулася майже в горизонтальну лінію. Дистанція між твариною та акванавтом одразу?к збільшилась. Змій плив тепер серед фейєричного калейдоскопа кольорових плям.
— Та він же втікає! — мимоволі вигукнув Олег.
Дійсно, тварина раптом дугою вигнула хвіст і, виписавши коло на брунатній площині телеекрана, перетворилася на мерехтливу цятку.
Олег заплющив очі і сперся підборіддям на бильце крісла. Він знав, що людина в акватроні невразлива, але не міг відкараскатись від тривожних думок. Зрадів, коли пролунала сирена. Тоді вийшов у відсік і знову натиснув на важіль. Крізь зубасту пащу шлюзу в підводний дім прослизнув акванавт…
Потім Воронцов та Олег зайшли у кабіну. Бортінженер про щось розмірковував, а хлопець не поспішав сполохати його запитаннями. Не обзивався і гідроакустичний апарат зв’язку. Тож їхня короткочасна відпустка продовжувалася.
Воронцов заговорив:
— Я зняв його на кінострічку. Тепер уже вченим-педантам не відкрутитись. Ми з тобою, хлопче, відкрили абсолютно невідомий вид підводних тварин. Що й казати, світова сенсація. І ти до неї також причетний. Хочеш знати мою думку? Довжина змія метрів з двадцять. Діаметр тулуба — близько двох метрів. Розміри, ясна річ, вражаючі. Хто ж він? Як на мене, плезіозавр. Його сухопутні колеги — динозаври, тиранозаври, бронтозаври — вимерли 60 мільйонів років тому. А безодня океану зберегла останнього ящера-гіганта.
Воронцов ще довго розповідав би про морського змія, на побаченні з яким він щойно побував, та заклацав апарат гідроакустичного зв’язку. Воронцов, уважно вислухавши повідомлення, мовив хлопцеві:
— Хоменко вказав точні координати. Рушаємо на допомогу!
