День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич (читать хорошую книгу .txt) 📗
“А може, вони прийняли наркотики? — промайнула думка в біолога. — Те бісове зілля найчастіше спричиняє божевілля. Ні, це малоймовірно, адже весь екіпаж, мов один чоловік… Тоді що це? Невідома науці психічна епідемія?”
Зіниці очей грецького радиста не розширені, не мають того скляного, наркотичного блиску. Не помітно жодних ознак вживання наркотиків. Та слід обов’язково висловити свої міркування Хоменкові.
Передчуття якоїсь страшної небезпеки знову найшло на Усольцева. Перед його внутрішнім зором вимальовувалася невиразна картина лиха. Швидше на біостанцію! Без автодіагноста він не зможе перевірити свої припущення. А поки треба виконати наказ Хоменка.
Він узяв радиста за руку і вивів з радіорубки. Той не опирався, йшов покірно за біологом, ледь-ледь похитуючись. Усольцев хутко знайшов салон на другій палубі і посадовив грека на канапі. Хотів уже йти, але відчув, що пальці хворого не відпускають його руку. Біолог шарпнувся — затиск не слабішав. Довелося розривати той цупкий “браслет”…
У кубрику біолог знайшов ще трьох моряків. Вони вовтузилися на підлозі і щось мурмотіли під ніс. Сивобородий кремезний чолов’яга саме підняв свою руку на рівень очей і заходився її розглядати. Коричневі пальці ворушилися, і враз на обличчі моряка з’явилася посмішка.
“Мов дитина, — подумав Усольцев. — Так, ці люди навдивовижу схожі на восьми—дев’ятимісячних немовлят. Хапальний рефлекс, довге розглядання частин свого тіла. Правда, хворі досить добре тримаються на ногах, але ходити без поводиря, очевидно, не здатні. Цікаво, чи реагують вони на їжу?”
Як тільки біолог простягнув галету сивобородому морякові, той одразу ж стрепенувся. Затремтіли ніздрі широкого носа, рука схопила коржик і понесла до рота. Залунав гучний хрумкіт, міцні зуби перетирали галету, а на обличчі проступав вираз тваринного задоволення.
Усольцев обвів поглядом начиння кубрика. Вісім вузеньких ліжок, три пластикові шафи, стіл, кілька стільців, вмонтований у стіну телевізор. Сонцезахисні жалюзі закривали ілюмінатори. Що ж, речі не могли розповісти про причини нещастя, яке спіткало цих людей.
“Отже, спробуємо визначити діагноз. Чому кільканадцять дорослих людей були раптом відкинуті на рівень розвитку восьми—дев’ятимісячних дітей? Що у них збереглося? Так, хапальний рефлекс, харчовий рефлекс, дуже слабка здатність орієнтуватись у просторі. Ознак мислення не помічено. Можливо, воно й б, але… А що ж втрачено? О, дуже й дуже багато! Втрачена пам’ять! Якщо у дорослої людини забрати пам’ять, весь її багаторічний життєвий досвід, нагромаджений у нервових клітинах головного мозку, то вона має стати такою, як ці греки. Діагноз цілком вірогідний”.
— Ба-ба-ба-а-а-а!
Гучне мурмотіння одного з хворих вивело його із задуми. “Чого ж їм треба? А, сивобородий з’їв галету і тепер мружиться від задоволення. А двоє інших моряків надумали звестися з підлоги”.
Біолог по черзі відвів усіх трьох у салон. Треба було про всяк випадок залишитися з пацієнтами, але Усольцев не витримав, зачинив двері салону на защіпку і вийшов на палубу. Але хоч трішечки відпочити й заспокоїтися йому не вдалося. Хоменко саме виводив із машинного залу ще одного моряка, довелося прийти йому на поміч…
Так врешті-решт у салоні був зібраний весь екіпаж судна — одинадцять моряків. Хоменко та Усольцев падали з ніг, доглядаючи цих здитинілих людей…
— Я вже не можу, — сказав біолог. — Нерви не витримують. На них страшно дивитися.
— Заспокойся! — мовив твердо Хоменко. — Думай про те, що нам доведеться ще всіх їх забирати па біостанцію і кудись відвезти.
— І як же це судно не затонуло?
— А я оглядав машинний зал. Коли скінчилось паливо у баках, електронний регулятор зупинив двигуни. Течія пронесла судно більше ста кілометрів. Добре, що погода стоїть напрочуд гарна, інакше ця коробка пішла б на дно.
ГОНИТВА ЗА ЗМІЄМ
Кілька ніг несли підводний апарат на північ. Десь там зазнало катастрофи судно. Акустичні вуха прослуховували товщу океанських вод. Зв’язок із біостанцією все ще не налагоджувався. Хоменко та Усольцев, очевидно, не встигли відшукати корабель, який спіткало несподіване лихо.
Керувати підводним домом міг би навіть і Олег. Апарат навдивовижу легко слухався людину. Пальці Воронцова лежали на кількох клавішах: дотик до тієї чи іншої пластинки змушував дім прискорювати ходу, повертати ліворуч чи праворуч чи, підібгавши ноги, сідати на океанське дно.
Глибина океану в цьому районі не перевершувала двохсот метрів. Такі мілини не часто зустрінеш в центральній частині Тихого океану. Очевидно, зовсім недавно тут була суша, яку потім поглинули океанські води…
— А ви не знаєте випадково, що за люди живуть на острові Пата-Нуї? — запитав Олег, згадавши свою недавню пригоду.
— Там, здається, побудували недавно лепрозорій, — відповів Воронцов. — Принаймні це зазначено у лоції екваторіальної частини Тихого океану. Якась міжнародна благодійницька організація утримує його за свій кошт. Кидати якір біля атола без особливої потреби заборонено. А чого тебе зацікавили прокажені?
— Просто так запитую, — відповів хлопець, а сам подумав: “Ні, не варто розповідати Володиму Івановичу про ту таємничу гідроакустограму. Зараз не до маячінь якогось прокаженого. До того ж ті незрозумілі слова могли мені просто примаритись”.
Апарат тим часом крокував повз низку невисоких потрісканих скель, припорошених діатомовим намулом. Його ноги, переступаючи через каміння, здіймали у воді хмари всіляких органічних решток. Обриси навколишньої місцевості на телеекрані були якимись розмазаними, нечіткими. Воронцов натиснув на одну із кнопок на пульті управління — з “маківки” підводного дому випорснув телеоб’єктив на високій штанзі. І враз на телеекрані ніби розвиднілось. Перед очима акванавтів постало в усьому своєму бентежному різноманітті життя підводного світу.
Воронцов був вельми досвідченим спостерігачем. Краєм ока він помітив, як верхню частину телеекрана ніби перекреслила трикутна тінь, і зупинив ходу підводного дому. Олег схитнувся у кріслі, схопився за поручні.
— Що сталося!? — вигукнув він. — Чому зупинився апарат?
— Зараз ти побачиш одну сценку, — сказав Воронцов. — Біля нас рятується велетенський кальмар, на якого напав кашалот. Бідоласі вдалося вирватися з його зубів. Дивись, хлопче, і мотай собі на вус: під водою не можна ловити гав.
Бортінженер увімкнув пошукову систему телеочей. Екран трохи помиготів, а потім передав зображення якоїсь живої істоти, схожої на подраний лантух.
— Оце і є кальмар, — сказав Воронцов. — Він поки що маскується, розпластавшись на грунті. Все ще пам’ятає про кашалота.
— А він хіба що — розумний? — запитав Олег. — Я читав, що кальмари не надто розумні. Правда, здатні виробляти умовні рефлекси. Але небагато, якусь дещицю…
— То вже застарілі уявлення. Кальмар має досить розвинений головний мозок. Деякі вчені вважають, що ці тварини після дресирування можуть навіть стати помічниками людини. Втім, письменники-фантасти подарували їм надто злостивий характер. Подекуди, до речі, кальмари будують собі хатинки…
— Хатинки? Та не може бути!
— Саме так, — розповідав Воронцов. — На два поперечні камінці вони кладуть третій, плаский. Виходять стіни й дах. Потім кальмари затискуються всередину і загороджують вхід меншим камінчиком. Звичайно, на таке здатні не всі ці тварини — лише кілька невеличких за розмірами видів. А взагалі кальмари, як кажуть, “тигри” й “вовки” океанських глибин. Найбільші з них досягають двадцяти—двадцяти п’яти метрів у довжину. Рухаються із швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Хто здатний врятуватися від них втечею?! У цих гігантів є лише один ворог — кашалот.
— А чому люди ще й досі не використовують принцип руху кальмара? Уявіть собі машину, що засмоктує в себе воду, а потім виштовхує через сопло. Запозичити б “патент” у цих тварин!..
