Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
Увечері вдома Юра заявив їй, що йому треба виїхати на кілька днів. У нього було чуже холодне обличчя, схоже на застиглу гіпсову маску.
— Коли ти приїдеш? — спитала Аля.
— Точно не скажу. Можу й затриматись.
Вона втягла голову в плечі, стала ніби менша на зріст. Несамовито хотілося пестощів і в той же час була якоюсь відсутньою, до чогось прислухалася.
— Що з тобою, маленька? Ти поводишся так, наче я від’їжджаю назавжди, — сказав він.
А в пам’яті Алі невідступно бриніли слова з якоїсь пісні: “От і закінчилася казка, от і закінчилася пісня…”
…Вона прокинулася вдосвіта, аби зібрати й скласти в саквояж його речі. Рухалася тихо, безшумно, намагаючись не розбудити його. Та помітила, як здригнулися його густі вії, і зрозуміла, що він давно не спить.
— Ти полетиш на своєму роботі? — запитала.
— На роботі, — відповів він.
Вона побачила в його очах виразний спалах гніву.
— В чому справа? Я щось не так сказала?
Він посміхнувся поблажливо-глузливо.
— Ти пробувала коли-небудь випустити метелика або птаха, що залетіли в кімнату?
— Бувало, — з подивом відказала Аля.
— Операція порятунку вдавалася зразу? “Гість” з подякою відлітав?
— Не зразу… Він же не розумів, що його рятують, і намагався втекти від мене… Але чому ти заговорив про це?
— Дії людей часто нагадують дії отакого “гостя”. Алі схотілося негайно зіщулитися в клубок, щезнути.
— Це стосується мене?
— Не тільки тебе.
Він помітив її переляк і додав:
І вже зовсім не стосується даного випадку.
…Прийшовши додому після роботи, Аля намагалася не дивитися на спорожнілу вішалку. Вмовляла себе, що самій залишатися недовго: коли обіцяв, то обов’язково повернеться, та мимоволі їй пригадувалися дивності в його поведінці: і те, що він майже нічого не їсть, і те, що не дозволяє проводжати, його небажання пояснити свої вчинки, розповідати про себе….
Сон не йшов до неї, вона довго лежала з розплющеними очима, слухала кроки на вулиці. І раптом подумала, що, мабуть, не вирізнила б з-поміж інших його кроки. Вона б узнала його дотик, його голос, усмішку, дихання, але не впізнала б кроків. З однієї простої причини — вона їх ніколи виразно не чула…
ПОЛКОВНИК ТАРНОВ ВИХОДИТЬ НА СЛІД
У ці дні стіл полковника Тарнова був схожий на стіл курортного фотографа. На ньому громадилися пачки фотокарток і художніх листівок з краєвидами курортного узбережжя. Полковник одібрав з них кілька десятків, акуратно посортував, перев’язав, позначив кожну і вручив їх своїм помічникам. Усі вони того ж дня вилетіли на узбережжя. А полковник ще цілий тиждень бачив кольорові сни з краєвидами, і дія в них постійно відбувалася на березі моря.
Відомості від помічників надходили скупі й невтішні. На курортному узбережжі була сила-силенна місць, схожих на те, про яке розказував робот. Не допомагала й згадка про те, що найближча гора знаходилась од парку на відстані в чотири кілометри сто шістдесят метрів.
У полковника не було підстав нарікати на помічників. Вони виявляли і кмітливість, і наполегливість у пошуках, вони враховували різні допуски, котрі могли бути у визначенні відстані. Майор Сьомій, наділений особливо розвинутою уявою, визначив понад десяток варіантів, у котрих фраза робота про відстань могла виявитися вірною, в тому числі й варіант, який передбачав, що робот знав про відстань зі слів людини. Майор на вертольоті пролетів над усім узбережжям. Він по приладах визначив різні точки, які могли б співпасти з шуканою. Він робив заміри, повисаючи на розгойданій драбинці над морем, досліджував скелі, навіть віддалено схожі на вершини гір, ризикуючи “познайомитися” з ними надто близько, приземлявся в селищах, накопичив сотні мислимих і немислимих запитань і відповідей, і все — марно.
Серед помічників полковника Тарнова, посланих на узбережжя, був ветеран міліції, який у п’ятдесят років дослухався до капітана. Всі дивувалися, чому Тарнов його включив у пошукову групу. Капітана Улобова називали позаочі “параграфом”, і це прізвисько цілковито відповідало його вдачі. Він був геть-чисто позбавлений уяви. У відношенні До нього в Тарнова був особливий розрахунок, і він майже не здивувався, коли саме від капітана Улобова надійшло повідомлення, на яке він так чекав.
Капітан, котрий шукав лише місць, од яких “найближча гора була віддалена на 4 кілометри 160 метрів округлено”, став перевіряти й селища поза курортною зоною. І він виявив, що в селищі Кам’янка віддаль од вершини гори до центральної алеї парку по прямій дорівнює 4 кілометри 160 і 4 десятих метра. Та оскільки це було 4, а не 6 десятих, і оскільки в інструкції було слово “округлено”, капітан Улобов зацікавився, чи немає там здравниць. Він установив, що в селищі цього року відкрився заводський будинок відпочинку, ще не занесений у довідники.
— Вісь “робот-капітан Улобов” спрацювала, — сказав Тарнов, цілуючи на прощання дружину, Він негайно вилетів у Кам’янку.
Одначе найретельніший опит усіх, хто міг би бачити людину, чиї прикмети відповідали б прикметам Великого Хазяїна, нічого не дав.
Через те, що селище було невелике і присутність у ньому людини з роботом-слугою не могла лишитися непоміченою, доводилося робити висновок: сталася помилка.
Тим часом словесний портрет розшукуваного було розіслано в усі відділення міліції узбережжя.
Відповідь прийшла з Ялти. Рятувальна служба якось помітила в морі плавця. Його окликали по радіо, та він не побажав завернути до берега. Довелося висилати катер. Суденце круто розвернулося перед самим носом упертюха, хлюпнувши на нього валом води і перетнувши дорогу в море. Рятувальники не дуже чемно запропонували йому зійти па борт. У відповідь плавець різко повернув і зник. Пошуки його були марними, і він попав у розряд утоплеників, через що, природно, в начальника служби та у двох рятувальників, які перебували тоді на катері, були поважні неприємності. Остання обставина допомогла їм згадати, що прикмети упертюха збігалися із словесним портретом.
В Ялті полковника Тарнова зустріли працівники міськвідділу міліції і доповіли про те, що встигли зробити. Опит у будинках відпочинку, санаторіях і готелях нічого не дав.
— Де б він не мешкав, хоч просто неба, він має харчуватися, — сказав полковник. — Опитайте офіціантів, роздавальників, слюсарів кухонь-автоматів.
Та офіціанти в один голос відповіли: такої людини не бачили. Нічого не дав і опит продавців продовольчих магазинів і всіх численних працівників курортної служби харчування. І лише тоді, коли полковник уже було зібрався їхати з Ялти, до нього привели офіціанта з маленького приморського ресторану. Він повідомив, що нібито бачив чоловіка, котрим цікавиться міліція. Той приходив одного разу в ресторан разом із жінкою.
— Вони взяли два наших фірмових біфштекси, — мовив офіціант і багатозначно стулив губи. — Так от, — він витримав невелику паузу, — по тому, як вони пішли, я виявив, що один фірмовий біфштекс, акуратно розрізаний на шматочки, валявся під столом.
— Звідки ви знаєте, що там був увесь біфштекс, коли ви бачили тільки шматочки? — поцікавився полковник.
— Двадцять років працюю на одній посаді, товаришу начальник. Я склав би його з тих шматків докупи, як із кубиків карту.
— Хто ж із двох, по-вашому, не їв?
— Він.
— Упевнені?
Губи стулилися ще дужче, затим випнулися, наче чоловік зібрався пити чай із блюдечка.
— Упевнений. Я, звичайно, не міг спостерігати їх увесь час. Уже потім, коли я знайшов це під столом, — офіціантові очі гнівно блиснули, — я згадав, що мужчина, як тільки жінка відвернулася, зробив отакий рух.
Він повів рукою, наче змахуючи щось зі столу. Маленькі колючі очі так і вп’ялися в полковника.
— Спочатку я подумав, що мені привиділося. Фірмові страви у нас завжди приготовані чудово. (Полковник згадав, що в ресторані кухарює офіціантова жінка, і обурення його стало зрозумілим). Можливо, подумав я, він хворий і приховує це. А як ви гадаєте, товаришу начальник?
