Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
— Як?
Юра встав, підійшов до вікна. Його силует чітко вирізнявся на тлі хмар. Здавалося, він летить, легко розштовхуючи хмари. Затим він повернувся до неї, зручно вмостився в кріслі — улюбленому кріслі її чоловіка. З його обличчя Аля вгадувала: він не з нею, він — далеко.
— У людини є дивовижна властивість, — промовив Юра. — Вона дозволяє знову пережити минуле.
— Пережити? Ти не помилився? Повернути минуле?
Його очі миттю змінюють колір.
— Більше, ніж просто повернути. Ця властивість дозволяє поліпшити минуле, повернути його таким, яким забажаєш…
Він простягнув до неї руку. Алі здалося: щоб приголубити, і вона потягнулася назустріч. Юра ледь відхилився і здивовано глянув на неї. Аля зрозуміла: він лише зараз повернувся із своїх далеких думок і помітив її. Але одразу ж забув про неї і далі розмірковував уголос:
— Либонь, це не подарунок людині від природи. Вона сама виховала в собі цю властивість…
— Знову заговорив загадками? — докорила вона.
— Я говорю про людську пам’ять. Про її здатність видавати й комбінувати те, що людина хоче.
І те, чого вона не хоче.
— Пам’яттю можна керувати.
— Не знаю, як це тобі вдається. Мені — далеко не завжди. І, крім того, пам’ять — це мало.
— Це більше, ніж дійсність, — упевнено каже він. — Бо для людини це і є “назавжди”. Єдино можливе.
Тінь пробігає його обличчям, і він додає:
— Якщо, певна річ, під словом “назавжди” розуміти одне життя.
І мало, і неповторно, — уперто відказує Аля.
— Неповторно — це вже не мало, — відповідає він і раптом дивиться на неї, тільки на неї, повертаючись із мандрівок думки, поспішаючи до неї.
Присмеркові тіні ковзають на стінах, обступають їх звідусіль і відгороджують од світу. Аля забуває, про що вони говорили, всі слова відступають, стають неістотними. Їх заміняють відчуття, кожне з них існує і в окремішності, і в нерозривному ланцюзі з іншими.
Через верхній правий кут вікна в кімнату злодійкувато зазирає жовте око місяця. Хмари то закривають його, то відкривають, і Алі видається, ніби воно підморгує їй. З пітьми випливають різні предмети. Стіл ніби великий фрегат стає на рейді…
Зненацька Юра виразно каже:
— Може, неповторність більше ніж вічність?
“Господи, значить, він увесь час міркував про те й саме, — з відчаєм подумала Аля. — Його ніщо не може відвернути… Ніщо… Сухар!.. Та, можливо, дуже розумна і сильна людина повинна бути сухарем? Повинна? Розум у ньому завжди керує почуттям, і внаслідок… Завжди? Тоді це нудно…”
Місяць більше не підморгує Алі. Він надокучливо висить у вікні — не романтичний, неживий. Супутник, на який суворо за розкладом відходять вантажні і вантажно-пасажирські ракети.
Аля піднімається на лікті і зверху вниз дивиться на Юру.
— Дивна ти все-таки людина, — з досадою мовить вона.
Він незворушно мовчить, зайнятий своїми думками. Алі здається, що він не розчув її слів. Однак по кількох секундах Юра несподівано відгукується:
— Хотілося б знати, чого варті недивні люди?
…На роботу вони йшли разом, супроводжувані схвальними поглядами сусідів. їх зустрічали дорогою знайомі люди, шанобливо віталися. Декілька вилікуваних ними хворих, що вважалися раніше “безнадійними”, швидко створили їм славу, яка явно обтяжувала Юру. Скрізь, де їх ушановували, він старанно висував Алю на передній план, а сам волів залишатися в тіні.
— Я тільки асистент, — говорив він. — Дякуйте лікарю.
Аля отримувала премії та дипломи, її призначили завідувачкою відділом. Кілька разів вона збиралася щиросердно поговорити з Юрою про його надмірну скромність і про своє непевне становище, але він відбувався жартами.
Втім, йому не завжди вдавалося триматися “в тіні”. Хтось із лікарів якось звернувся до нього за порадою. Порада виявилась корисною. Лікар розповів колегам про те, як Допоміг асистент Аліни Іванівни. Юрі стали дошкуляти проханнями. Загомоніли про блискучого діагноста.
— Що мені робити? — запитав Юра в Алі. — Вони напосідають на мене з проханнями.
— Теж проблема, — засміялась Аля, знизуючи круглими плечима. — Ну й допомагай їм.
— Так, але…
— Боїшся виявити справжній стан речей? — пожартувала вона. — А я не боюсь.
Ще через кілька днів він сказав їй збентежено:
— Здається, у мене з’явилися вороги.
— Хто ж вони? Ті, кому ти відмовився допомогти?
Його довгі вії злетіли, випустивши, наче птаха, здивований погляд.
— Ні, ті, кому я допомагав… Лікар Назаров помилився в діагнозі, я вказав йому на помилку. І от…
Вона поблажливо й лагідно посміхнулася, думаючи: “Все-таки він — велика дитина”. Сказала, трохи кокетуючи, продовжуючи перервану з дитинства гру в “дочки-матері”:
— Заздрісники зустрічаються не так уже й рідко. Нікому не хочеться бути гіршим за інших.
— Таж вони самі просять мене допомогти.
Вона погладила його по плечу.
— Будь вибачливий до слабостей. Пам’ятай, кожен мав право на помилку.
— Ти впевнена, що справа лише в цьому? — занепокоєно запитав Юра. Він згадав книгу, в котрій розповідалося, як люди через заздрість згубили великого вченого. Читаючи її, він внутрішньо здригався від гидливості й ненависті і давав собі слово помститися злісним своєкорисливим людцям. Однак у іншій книжці він прочитав про людей, які прищеплювали собі хвороби, аби навчитися рятувати інших людей, про добровольців, котрі віддавали кров і шкіру, про голодуючого, що поділився останнім шматком хліба з товаришем…
— Упевнена, — твердо відказала Аля.
Він зазирнув їй у вічі холодним пильним поглядом, про щось зосереджено думаючи. Мовив:
— Колись я читав у книжці, та не все зрозумів. А тепер, здається, надумав, як замиритися з колегами.
— От і добре, — втішилася Аля.
Другого дня її викликав головлікар. Його обличчя було начальницьки-стривоженим, суворо блискали скельця окулярів.
— Біда, Аліно Іванівно, — сказав він. — Надійшла скарга на вашого помічника. Він поставив неправильний діагноз і ледве не упокоїв хворого. А коли лікар Назаров указав на помилку, він ще й затявся. Втім, це часто трапляється з надто самовпевненими людьми. Колеги обурені. Хочуть влаштувати з цього приводу збори.
Аля ледве розшукала Юру. Він забився в куток порожнього кабінету і робив вигляд, що захопився журналом. Аля рішуче забрала журнал.
— Навіщо ти це зробив?
— Нінащо. Просто помилився. Кожен може помилятися…
— Це їм розповідай, а не мені. Так у чому ж справа?
Не піднімаючи очей, він зізнався:
— Хотів замиритися з ними.
— Кращого способу не вигадав?
Юра мовчав.
Аля вела далі:
— А про хворого ти не подумав?
— Подумав, — неквапно відповів Юра. — Помилка була такою грубою, що навіть лікар Назаров помітив її. Йому це полестило. Чим довше я вперто тримався її, тим більше задоволення дістав лікар Назаров. Тепер ми з ним будемо друзями.
— Ой навряд, — заперечила Аля, силкуючись приховати посмішку, насупивши брови. Вперше за весь час знайомства вона отримала можливість “відігратися”. — Ти хоча б зі мною спочатку порадився.
— Але ж ти сама говорила: “Нікому не хочеться бути гіршим за інших”. І ще: “Кожний має право на помилку”. Я хотів бути таким, як усі.
Аля зітхнула:
— Либонь, у тебе нічого не вийде.
Юра відвів погляд і пробурмотів:
— Одна людина стверджувала, що для мене немає місця на Землі. Може, вона має рацію?
— Дурниці! — труснула головою Аля, і гнівні іскорки замиготіли в її очах. — Не звертай на них уваги, бідолашний гіганте. Я зумію захистити тебе.
Він підвів голову, співчутливо подивився на Алю.
— Значить, тобі теж дістається відтоді, як з’явився я. Пробач. Я не думав…
— Це входить у “тягар слави”, — повчально відказала Аля, піднявши вказівний палець. — Його треба нести терпляче.
У лікарню прибув кореспондент місцевої газети. Він довго і нудно розпитував Алю про “методи зцілення”, потім терзав її, як модель для фотографування: водив з одної палати в іншу, садовив то так, то сяк, повертав її голову з боку на бік, шукаючи найкращий кут освітлення, примушував усміхатися та бути поважною. При цьому він ще мав нахабство жартувати на тему “мук популярності”. Кореспондент хотів сфотографувати і Юру, але той найкатегоричнішим чином уникав потрапляти в об’єктив. Алі здалося, що він занепокоєний і засмучений.
