Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗

— Я згодна бути твоєю смиренною послідовницею, о невдатний фокуснику! Навчи й мене думати як слід.

Юрине обличчя зробилося відчуженим. Він дивився у вікно. Там, за каламутною слізливою шибкою, пружні струмені дощу дочиста вишмагували брук. На Юриному лобі з’явилися якісь лінії, наче там зараз мали от-от прорізатися зморшки, але так і не прорізалися до кінця. Він похитав головою:

— Та й загадку ти мені задала, послідовнице. Адже для того, щоб виконати твоє прохання, мені спочатку треба усвідомити, як я думаю і чому тільки на перший погляд видаюся ідіотом. А справді, чому?

— Так, чому? — підхопила Аля.

— Один чоловік вважав, що я думаю за законами геометрії Лобачевського. Інший вважав, ніби вся справа в тому, що я оперую з цілими, нерозділеними полями інформації…

Аля запідозрила, що він хоче ухилитися од відповіді, і суворо запитала:

— А насправді?

Він підійшов до неї, ласкаво розкуйовдив м’яке пухнасте волосся, зітхнув:

— Треба розібратися в алгоритмах, проаналізувати їх…

— Ну то що ж? Адже мозок у нас однаковий?

Його пальці перестали куйовдити її волосся, завмерли, наче злякалися. Вона вивільнила голову і заглянула йому в очі. Вони були непорушні, осклілі…

Чутка про чудесного лікаря-зцілителя пройшла містом, і до Алі юрбами посунули хворі. Вона опинилася у вельми скрутному становищі. Вислухавши її нарікання, Юра несподівано запропонував:

— Влаштуй мене до вас на роботу. Я допоможу тобі на прийомі.

— Але ж ти не лікар, а фізіолог.

— Не має значення. Хіба ти не переконалась?

Вона поквапно відвела очі.

— Але диплом…

— Диплом? — Він намагався щось пригадати. Затим повторив так, неначе не знав значення самого слова:

— Диплом…

— О недійшлий фокуснику! Це далеко не кращий твій жарт. Ну звичайний диплом, що його має кожен спеціаліст…

— А ти маєш?

— Певна річ. Хто б допустив мене до лікування хворих без диплома?

— Покажи.

Аня слухняно дістала диплом і тицьнула його Юрі. Він розкрив, уважно прочитав і засміявся:

— А тебе, виявляється, здорово можна розіграти!

“Значить, розігрував? І так правдоподібно?” Вона ладна була повірити йому, але тривога не зникала.

Юрій якимсь чином відчув Алин стан.

— Гаразд, мала, відкрию тобі ще одну таємницю. Не дери носа, у мене є такий самий диплом.

— Диплом лікаря? У тебе два дипломи — лікаря і фізіолога?

— Здогадлива…

— Диплом тут, із тобою?

— Звичайно.

Аля не наважилася попросити його показати свій диплом, хоча їй дуже кортіло. Вона знайшла інший хід.

— У такому разі я завтра ж переговорю з директором, а післязавтра ми разом підемо в лікарню, і тебе оформлять.

— У помічники до тебе.

— Нічого собі помічник-чарівник.

Інакше я не згоден.

Він сказав це серйозно і твердо, не залишаючи місця для суперечок. Аля не знала, що й гадати. А потім розчулилася: “Та що ж це я? Адже він хоче зробити так, щоб уся слава мені дісталась. Я захоплюватися мушу, дякувати…”

Аля прийшла разом з Юрою до директора лікарні.

— Придивилися до помічника, Аліно Іванівно? А то намучитеся потім, — заохотливо підморгнув їй директор, щиросердний товстун з модними пшеничними вусами, що звисали за підборіддя. До нього вже, звичайно, дійшли чутки про нового “нареченого” лікарки.

— Та вже придивилася, — відповіла Аля, зашарівшись.

Директор вдав, що не помітив її стану. Він поспішливо повернувся до Юрія:

— Давайте ваш диплом, колего.

Юра дістав з новенького портфеля новенький, як лялечка, диплом.

— Так ви, виявляється, старі однокашники з нашою Аліною Іванівною! — вигукнув директор і насварився пальцем. — Ну й конспіратори!

Аля підвела нерозуміючий погляд.

— Добре, добре, ось напишу я вас обох у наш драмгурток, там і розігруйте водевілі! — білозуба директорська усмішка на весь рот була рекламно-сліпучою. — В дипломі ясно сказано: інститут, факультет, рік випуску. Все збігається. Оце так Аліна Іванівна, оце конспіратор!

Аля сиділа ні жива ні мертва. Одна думка пульсувала в мозку: “Хто ж він? Хто він?”

Недобре передчуття проймало її, не даючи дихати. Слід було негайно з’ясувати бодай частку істини. Вона не відповідала на директорові жарти і насилу діждалася, поки вони з Юрою вийшли з кабінету. Потягла Юру на сходову площадку між поверхами. Тут їм ніхто не заважав. Алі здавалося, що вона кричить, хоч насправді вона шепотіла:

— Заради всього святого скажи мені, хто ти є? Він мовчав.

— За що ти мене так мучиш? Чим я заслужила? Щоб талі не було, я хочу знати. Ти не віриш мені, скажи, не віриш?

— Я просто не знаю, що сказати, — мовив Юра. Як це не дивно, голос його лунав так щиро, що її підозри похитнулися. Але диплом? Звідки він його взяв? Звідки він його взяв?

— Ти підробив диплом?

— Чарівникові присвоєно ще й титул фальшиводипломника? Чи не забагато для одного?

— Ну так, звичайно, ти був моїм однокурсником, і ми разом бігали в студентську їдальню. Шкода тільки, що я тоді тебе зовсім не помічала.

— Добре, що ми нарешті зустрілися і все з’ясували, — він підтримає гру.

“Все” буде тоді, коли ти відповіси, де взяв диплом. — Аля розуміла: краще не торкатися цього питання, подумки лаяла себе впертою ослицею, якій поталанило, а вона тікає від сього щастя. Аля ніби й справді вперта ослиця мчала в тому ж напрямку, закусивши вудила.

— Там узяв, де й ти.

— В інституті? Значить, там зробили підробку.

— Я не знав, що це називається підробкою, — сказав він так, ніби нічого негожого не сталося.

— Але ти закінчував наш інститут? Може, виписуючи диплом, просто переплутали рік закінчення?

— Врешті-решт здогадалася, несумлінна ученице, — кумедно зітхнув він. — Ставлю вам за кмітливість трійку.

— А в якому році ти насправді закінчив інститут?

Його очі примружилися, звузилися до щілин, сховалися під могутнім навислим лобом. У них спалахнули блискавки.

— Яке це має значення? Ти переконалася, що я можу лікувати людей? Чи папірець дорожчий за вміння?

— Навіщо ж у такому разі…

— Навіщо, навіщо? Мені набрид допит. Хтось щось наплутав у папірці. Чи варто задля цього марнувати стільки слів?

Аля помітила блискавки в його очах. “Догралася, ослице? — подумала вона. — Втратила якогось лахмітника і зустріла принца. Так, принца! Він покохав тебе і хотів допомогти. Допомогти! Ні, не хотів — допоміг! І тобі, і твоїм хворим. Та ти звикла до лахмітників, до їх способу життя, звикла копирсатися у звалищі. Ото й маєш! Ти набридла принцу. Так, набридла. Чи ти сподівалася, що він разом із тобою перебиратиме покидьки? Ні, він піде і знайде тисячі таких, як ти. Мільйони кращих за тебе. І ніхто з них не ставитиме йому дурних запитань. Не буде, не буде!”

В її очах заблищали сльози, зірвалися й потекли по щоках…

Він узяв її за руку, пригорнув до себе:

— Дурненька…

І все-таки Аля була щасливою. Нарешті в її житті з’явилася людина, про котру вона мріяла ще в юності — розумна, сильна, непересічна, з якою не доводиться нудьгувати. Ніколи не знаєш наперед, що скаже Юрій, що зробить, і день на день не схожий. Його думки, слова, вчинки несподівані, оригінальні, хоча не завжди зрозумілі для неї. Можливо, саме через це нерозуміння виникає тривога. Але радість од спілкування з ним, схиляння перед ним — дужчі. Аля шепоче:

— Ти залишишся зі мною? Назавжди?

Його очі тьмяніють. Він запитує, дивлячись убік:

— Чому людям обов’язково хочеться зберегти, та ще й “назавжди”, те, що зберегти неможливо?

У неї з’явилося попереднє відчуття: зосталася сама на безконечному пероні. її голос здригнувся:

— Ти збираєшся виїхати?

— Я ж мовив узагалі…

— А я — про нас.

— Що з тобою, маленька?

— Ти не відповів…

— А ти хочеш, аби я був з тобою назавжди?

— Хіба про це треба питати?

— Коли хтось хоче зберегти людину, почуття, мить, він завжди це може зробити.