Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
— О Господи! Ні-і-і!!! — закрив обличчя Тимур.
— От чорт! Чорт! Чорт! — слідом за українцем заторочив Алан Ґрінлон.
Стефан верескнув щось нечленороздільне і виблював рештки вечері на крісло Тимура.
— Назад! — зриваючи голос, загорлав американець. — Повертай назад, йолопе!
Хедхантер натиснув на гальма і викрутив кермо ліворуч. Джип занесло. Він майже спинився, коли в зад йому в’їхав другий позашляховик — Френкі не встиг зреагувати. Сталевий бампер, вибухнувши снопами іскор, зірвав заднє крило. Машина з чорношкірими найманцями відлетіла кудись убік, проїхала трохи на двох колесах, ледве не перекинувшись.
«Туарег» Хедхантера напоровся на пригірок і заглух.
Джип Ріно огорнула темрява, але машина Френкі (яка тепер вискочила наперед) не заглухнула. Її фари продовжували освітлювати чималий сегмент простору. Вони заїхали на перевал, з обох боків якого шкірились сторчові скелі. Дно тіснини вкривав пісок, через що складалося враження, наче загін знову опинився у пустелі.
За сотню метрів попереду стриміли чотири кучугури з безладно накиданих людських тіл. Моторошні горби розташувались вигнутим півмісяцем (крайній правий найближче до позашляховиків), цілком перекриваючи ущелину. Чоловіки, жінки, діти… Між сусідніми купами пролягло не більше двадцяти кроків вільного простору.
Сім пар очей невідривно споглядали чотири гори з мерців.
Тимур сапав, немов риба, яку витягли з води. До переляку та напруження додалася ще одна проблема — кисневий голод. Розріджене повітря не насичувало киснем кров.
— Що за хріновина? — прошепотів Тимур.
Ріно подумав, що перед ними запаси м’яса, але не хотів, щоб його машину обригали ще більше, тому вголос проказав:
— Поняття не маю.
— А раптом серед них є живі?
— Давай без геройства, фелла. Не думай вилазити з машини.
Кожна кучугура нараховувала 30—40 змарнілих, висушених тіл. Видовище викликало шок. Щоправда, головний «сюрприз» ще чекав на чоловіків попереду.
Хедхантер крутонув ключ запалення. Мотор чвиркнув і заглух. Ріно спробував удруге. Цього разу інформаційна панель ожила, а двигун відізвався розміреним харчанням.
— Ріно, ти певен, що хочеш їхати туди?
Ґевал не відповів. Порившись рукою під кріслом, він дістав циліндричний ліхтар і всунув його в руки Тимуру.
— Лізь нагору, — Ріно тицьнув на люк, — але не виставляйся. Світи, куди не луплять фари. І будь уважним.
Над дахом другого авто вигулькнула голова Джеро. Він також тримав у руках лампу.
Прожектори спалахнули одночасно. Промені прошили простір ущелини, вирвавши з темряви обриси покручених скель, що виступами пнулися до неба.
Машини рушили. Повзучи корпус у корпус, позашляховики наближались до мерців. Тримаючись подалі від урвистих стін долини, Френкі спрямував свій «Туарег» у проміжок між першою та другою купами (якщо рахувати справа наліво). Відповідно, «бронемашина» Ріно протиснулася у просвіт між другою та третьою.
Коли джипи проминали тіла, Тимур не втримався і обвів променем кучугури. В голові спливли чорно-білі картинки з документального фільму про німецькі концтабори. Хлопець пригадав слова зеленоокого Джеффрі: «Чуваки, ви не повірите, що я бачу. Це якийсь сраний Освенцим, чесне слово…» І Тимур відчув, що вони тут. Навіть якщо це не лігво, боти десь поруч. Він готовий був заприсягтися, що «малюки» спостерігають за машинами.
Раптом йому здалося, що в купі мертвяків щось ворухнулося. Кучугура здригнулась і почала розпадатися. Заворушились руки й ноги, мерці сповзали на пісок. Тимур ледь не закричав, але вчасно усвідомив, що це лиш гра його уяви. Рука з ліхтарем трусилася, через що короткі тіні мигтіли, створюючи ілюзію руху.
Автомобілі без пригод залишили нагромадження мерців і попрямували далі.
На відстані двохсот кроків за лінією тіл бовваніла трикутна скеля, розщеплюючи ущелину на два рукави. Гора даленіла, нагадуючи скелястий острів, що стоїть посеред гирла річки. Рівні піщані розтоки, звужуючись, огинали «острів» з обох боків, далі якийсь відрізок шляху тягнулись паралельно і зрештою губились у темряві.
— Давайте краще зупинимось і обстежимо кучугури, — почав був Тимур, але його урвав несподіваний вигук.
— Там! — голосно дзявкнув Джеро, показуючи пальцем уперед. — Там хтось стоїть!
Викрик, посилившись відлунням, ляснув по вухах. Програміст ледь не впустив ліхтар: у відгалуженні, що огинало трикутну скелю зліва, він побачив людей. Цього разу живих людей. Вони стояли в шерензі, перекриваючи прохід між «островом» і стіною ущелини. Дюжина чи, може, півтора десятка худих, мов скелети, селян. Рахувати не було коли. Один з них підняв угору руку, прохаючи про допомогу.
Ріно і Френкі разом налягли на гальма.
Тим часом Тимуру ситуація здалася до болю знайомою. Колись він програмував схожу схему колективної атаки ігрових ботів. Алгоритм називався «Полювання за ціллю на відкритій території». Якось так. Суть зводилась до того, щоб загнати гравця у пастку. Для цього боти створювали кілька видимих, але фіктивних засад, в одній з яких ховались «загонщики». Фальшиві засади перекривали всі виходи з території, окрім одного, де й знаходилась основна залога. Під час атаки застуканий зненацька гравець, не маючи часу усвідомити, що засади липові, кидався до єдиного вільного виходу і таким чином…
— Ріно, це пастка, — Тимур сам вразився з того, як спокійно звучить його голос.
Хедхантер не відповів. «Зараз виступлять “загонщики”», — мелькнуло в голові у програміста. Він розвернув тулуб на 180° і пройшовся променем прожектора по навалених купах мерців. Якраз вчасно. Трупи з крайньої кучугури (тепер вона була крайньою лівою для Тимура) розліталися врізнобіч. З-поміж тіл один за один виборсувалися «малюки».
— Позаду боти, — без паніки, але достатньо голосно сповістив Тимур. Трійка в салоні озирнулась. Українець лупив променем прямо на потвор.
Вибух адреналіну заткнув горлянку страхові, а втіха, спричинена усвідомленням того, що він спрогнозував атаку, додала сил. Тимур хотів чітко скомандувати: «Готуйте зоман!» — але… слова застрягли у горлянці.
— Fu-u-u-u-ck! — в один голос закричали Ріно, Стефан та Алан. Ліхтар, брязнувши об дах машини, випав у Тимура з рук.
Всі боти були в протигазах.
Такого не очікував ніхто. Френкі рвонув уперед. Гереро завернув свій джип праворуч від трикутної скелі — у вільний прохід, де не стояли люди. Ріно на автопілоті рушив за ним.
— Стій! — зісковзнувши в салон, крикнув Тимур. — Тільки не праворуч, — і силою вивернув кермо в інший бік.
Френкі віддалявся.
— Ти геть здурів? Пусти кермо!
— Довго пояснювати. Боти заганяють нас туди, куди їм треба.
Потвори наближалися.
Південноафриканець міг би ще довго пручатися, якби не автомобіль Френкі, що, від’їхавши на кількадесят метрів, втрапив правим переднім колесом у замасковану яму. Задні колеса машини задерлись угору і закрутились, не дістаючи землі.
Ріно пополотнів і зняв ногу з педалі газу.
Наступної миті в кількох місцях довкола перехнябленої, спійманої у пастку машини Френкі завирувала земля. Із земляних схованок, присипаних піском кольору червоної цегли, постали жилаві фігурки. Двоє вискочили на похилений борт і розкрили дверцята. За ними з піску виникли ще двоє ботів з «Моссбергами» в руках. Усі мали на головах протигази.
— Куди… куди мені їхати? — ледве видушив із себе Ріно.
(Нещасний Ті-Джей, який збагнув, що зараз помре, попри відчай, зламану ключицю та вивих плеча, з останніх сил намагався дотягнутися до контейнера із зоманом. Він дотягся закривавленими пальцями до спускного клапану, коли його руку перехопив Френкі. Ті-Джей спробував випручатися, але Френкі наліг на нього всім тілом, по-звірячому вишкірився і ще сильніше здушив передпліччя… Чотири чи п’ять пострілів злилися в один… Ті-Джей так і помер — з рукою, простягнутою до жовтого балона, і подивом, що швидко згасав у очах.)
