Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович (лучшие книги онлайн TXT) 📗
Дівчина замовкла на півслові. У глибині зали із грюкотом розлетілися навстіж дві половинки дверей. На порозі виникла скуйовджена постать. Молодий чоловік з борідкою, у розстебнутій сорочці, як здалося Галею, вкритій плямами кіптяви чи сажі, безладно замахав руками.
Кадіус весь подався наперед, очі тривожно заблищали.
— Що з вами, Яне? Щось сталося?
— Четвертий конденсатор… Оболонка не витримує, метал як віск. Скажена температура! Неможливо підступитися, пекельний жар…
Професор кинувся до розхристаної постаті. Дівчина схопила Галея за руку, мовчки, майже силоміць потягла за собою із зали. Оглянувшись, Галей в останню мить помітив угорі, над гарматою-циліндром, рій вогненних танцюючих крапок; вуха вколов наростаючий тріск, що зливався в низьке вібруюче гудіння.
Жермен з докором похитала головою. Галей зрозумів: їй не сподобалося, як він розмовляв із професором.
— Добре. Не треба сваритися, — сказав Галей і запитливо глянув їй у вічі.
Вона відчинила дверцята шафи, вийняла автомат.
— Патрони на полиці, їх удосталь. Він виважив зброю в руці. То був невеликий чорний “стен-ган”.
— Що ж далі?
— Про це вже можна було б і здогадатися. Вам доручено подбати про безпеку професора Кадіуса.
Галей пильніше оглянув кімнату, що служила за вітальню. Підійшов до вікна, злегка відхилив штору. Синювате проміння місяця заливало кущі та дерева саду.
— Чи багато мешканців у цьому домі? Жермен повела плечем.
— Крім нас із вами — професор Кадіус, Ян Тронковський та ще садівник. Його кімната внизу.
— Хто він, цей Тронковський?
— Чи не забагато допитливості, мосьє, для початку?
— Послухайте, мадемуазель, — неголосно мовив Галей, — мені не хотілось би бути сліпим щеням, яке навмання тичеться носом туди й сюди. Якщо я правильно зрозумів, то йдеться не про сторожування біля професорової вілли, для цього досить придбати вівчарку. Я догадуюсь також, що коли професора охороняємо ми, то напевно не від нічних злодіїв. Тож зрозумійте й мене, і допоможіть мені в цьому ділі.
Хвилину подумавши, дівчина зітхнула.
— Ви маєте рапію. З кого почнемо?
— Можна почати з вас.
— Будь ласка. До війни працювала репортером у газеті. Рік тому мене, як оце вас, послала сюди організація. З Кадіусом я була трохи знайома, колись надрукувала статтю про його погляди на роль жіноцтва в науці. Моє перше нікчемненьке інтерв’ю…
— Ви часто виходите з дому?
— Доводиться. Я ж веду тут усе хатнє господарство.
— Гм, вам не позаздриш… Тепер про Тронковського. Хто він?
— Уперта ви людина, — посміхнулася Жермен. — Можете бути спокійні, з цього боку домові також ніщо не загрожує.
— Здається, мені треба дбати не про дім, а про його господаря. Це не одне й те ж.
— Ян Тронковський — молодий учений, асистент професора і його помічник. Він із Польщі. Ви задоволені такою характеристикою?
— Ще одне запитання. Професор Кадіус… вірніше, його робота… Це не підлягало розголосу і раніше, до війни, чи лише тепер він змушений критися із своєю працею?
Обличчя Жермен замкнулося, вона дивилася на Галея насторожено.
— Вам що-небудь казав Дап’ю з цього приводу?
— Казав, що мені варто питати якомога менше. І я не горю бажанням втручатися не в своє діло. Однак мені потрібно знати, чи була робота професора таємницею для інших напередодні окупації. Це важливо, щоб розкумекати, з якого боку чекати несподіванок.
— Коли я скажу, що перед війною професор Кадіус вирощував шампіньйони, вас така відповідь влаштовує?
— Цілком. Це полегшить справу. Тільки якщо проблема шампіньйонів не містила в собі чогось такого, що з самого початку могло зацікавити німецьких агентів, — буркнув Галей.
Жермен підвелася.
— Допит закінчено, мосьє?
Не відгукнувшись, Галей знову підійшов до вікна. В саду, на освітленій місяцем доріжці, маячила невиразна постать. Галей підізвав Жермен.
— Садівник?
— Так, це Буардьє.
— Давно він тут мешкає?
— Близько п’яти років. Кадіус каже, що добряк Буардьє давно став приналежністю дому, як оцей гобелен чи люстра.
— Дякую. Поки що запитань немає.
— Слава богу.
Звичним рухом Жермен відкинула чорне волосся, пройшлася по кімнаті і раптом рвучко повернулася до Галея. Ще мить тому її трохи насмішкувате обличчя тепер було стурбоване. Вона промовила, ніби роздумуючи:
— Здається, ви таки досягли свого. Ваша прискіпливість хоч кого похитне. Я подумала… Але ні, просто ви умієте досить швидко натиснути на чужу психіку.
— І все ж, що саме вам спало на думку?
— Скажу, тільки попереджаю: у мене немає жодних підстав підозрювати в чомусь Буардьє. Садівник чесно виконує свою роботу, весь час перебуває на віллі, ні з ким не зустрічається. Єдина деталь, яка, можливо, вас зацікавить: Буардьє влаштувався на роботу до професора саме тоді, коли Кадіус розпочав дослідження над… шампіньйонами. Як бачите, я набралася від вас недові-
ри до людей, хоч і певна, що тут не більше ніж звичайний збіг подій, якщо появу садівника в домі можна назвати подією. Бідний Буардьє! Він і не здогадується, скільки уваги зараз приділено його особі.
— Тим краще, якщо не здогадується, — кинув Галей.
Малиновий звук зненацька порушив тишу, срібне дзюрчання переривалося короткими паузами і знову настирливо повторювалося десь близько.
“Телефон”, — стрепенувся Галей і встав. Він прокинувся, як тільки засіріло. Сидів одягнений біля столу, барабанив твердими пальцями по гладенькій полірованій поверхні, приводив у лад думки, щоб зосередитись, перед тим як починати день на віллі Кадіуса.
Минулої ночі Жермен провела його вниз, показала відведену йому кімнату. І ось тепер, почувши дзвінок телефону, Галей смикнувся був до дверей, та стримав себе. Дзвінок його не обходив, той, кому треба, сам відізветься на нього, як відзивався й раніше. Галей лише злегка прочинив двері. Його очам відкрився розкішний хол: дубові панелі, картини у позолочених рамах, товстий килим на підлозі, широкий камін.
До каміна, де стояв телефонний апарат, поспіхом наближався високий чоловік у робочому комбінезоні та береті. Взявши трубку, він схилив голову й заговорив:
— Алло! Так, так… Ви не помилилися, мосьє. З вашого дозволу, якщо можна, — трохи голосніше. Дякую, тепер я чую добре. — Він помовчав, слухаючи, потім вибачливим тоном сказав: — Цим у нас займається економка, я їй усе перекажу. Не сумнівайтеся, мосьє, я вас зрозумів. На все добре, мосьє!
Пригладжуючи волосся, Галей вийшов у хол. Телефонна трубка лягла на важіль. Чоловік у комбінезоні оглянувся, на обличчі майнула німа цікавість, він зміряв Галея поглядом сірих очей з ніг до голови. Як видно, добре-таки поношений костюм Галея і черевики, що давно втратили глянець, справили своє. На грубуватому засмаглому обличчі не лишилося й сліду поштивості, якою воно повнилося, під час розмови по телефону. Пальці пірнули у глибоку кишеню комбінезона, висмикнули звідти пачку цигарок. Спалахнув вогник запальнички.
Галей зненацька зупинився.
— Ви — Буардьє?
— Так, я Буардьє. До ваших послуг, мосьє. — Садівник все ж про всяк випадок злегка вклонився. — Чим можу бути корисний, мосьє?
— Нічим. Я хотів переконатися, що ви — садівник, а не хтось інший, — мовив Галей, прямуючи до сходів.
І доки він підіймався нагору, запах сигаретного диму дражливо лоскотав ніздрі.
У вітальні з гобеленом нікого не було. Трохи збентежений, Галей озирнувся. “А Жермен?..” Упіймавши себе на думці, що сподівався побачити дівчину і, не зустрівши її тут, відчув досаду, Галей внутрішньо знітився. Кинувши погляд на оздоблені інкрустацією двері, Галей спустився назад у хол. Він вирішив оглянути сад, що з трьох боків упритул підступав до будинку.
Доріжки в саду були охайно посилані піском і ретельно розрівняні. Пахли квіти. Ще не нагріте, з ночі напоєне вологою повітря легко проникало в легені, бадьорило. Поминувши зелену галявину з тенісним кортом, Галей заглибився в гущавину і скоро наштовхнувся на високий паркан. Дубові, щільно припасовані дошки ряботіли плямами моху; вгорі їжачилися колючки іржавого дроту. Напевно, паркан звели водночас із віллою, він здіймався над землею міцним щитом, що надійно прикривав з тилу професорове обійстя.
