Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович (лучшие книги онлайн TXT) 📗

— У мене два класи церковноприходської школи, — обізвався Данило Різниченко. — Вашої мудрості не збагну, але знаю одне: як війна скінчиться, тобі, Юрію, живому пам’ятник поставлять у нашім селі на вигоні. А зараз треба до своїх якнайскоріше пробиватися. Кажуть, у плавнях партизани з’явилися. До них, звичайно, ближче, ніж до фронту…

— Чутки ширяться, але може статися, що у партизанів немає зв’язку з нашими за лінією фронту. Тоді як? — промовив Федір Іванович.

— Тоді знову до фронту… Чи дійду — ось заковика. Я не про себе думаю. Тільки б донести до наших і передати те, що зроблено, — Юрко заходив по кімнаті.

— Еге ж, — сказав пасічник. — Якщо по совісті, то тебе в таку далеку дорогу і посилати б не слід, берегти тебе треба. Та тільки компанія підібралася в тебе, Юрію, не стройова. Один костури тягає, — він кивнув у бік учителя, — другий хіба що біля бджіл дибати здатний, а третій — дитина ще…

— Хто, я — дитина? — Мене підкинуло, як пружиною. — Та я куди завгодно…

Гостре, як спалах блискавки, світло вдарило у вікна хатини й залило кімнату, комин печі, стіни, поглинуло в себе жовтуватий язичок каганця, вихопивши з мороку обличчя старого пасічника, Федора Івановича, Юрка-лекінградця.

— Німці! — скрикнув Федір Іванович і вхопився за милиці.

Різниченко відіпхнув Юрка від вікна, хрипло гукнув:

— Тікай, Юрію, це за тобою вони… Рознюхала-таки, сволота!

У мене почали цокотіти зуби. Наче крізь туман бачив: ставши на коліна, Юрко вихопив з-під припічка автомат і три гранати — ті три гранати, що лишилися на дні повозки в очеретах. І автомат був той самий, тільки вже з диском.

У двері загупали. Почулися голоси. Гримнув під вікном постріл, другий… На подвір’ї у світлі фар снували, метушилися постаті.

— Ось зошит… Чуєш? Візьми! — Чиїсь руки штовхнули мене в комірчину, до вікна, що виходило на городи. Голос Юрка-ле-нінградця, невидимого в темряві, заглушував стукіт прикладів у двері. — У цьому зошиті все, що треба… пульсатор… розрахунки. До фронту йди, передай… Там і моя адреса. І прізвище… Ну, стрибай! Скоріше!

Під хатою гримнув вибух, я присів, притискаючи зошит до грудей. Юрко підхопив мене, підняв, і крізь постріли, що краяли ніч, я почув брязкіт скла, щось боляче ударило в спину, і я зрозумів, що падаю надвір разом з віконною рамою. Відразу ж мою шию стиснули так, що перед очима попливли зелені кола. Чиїсь пальці, наче закостенілі від напруги, вгрузли у моє горло.

— Ферфлюхт… Русіше швайн!

Задихаючись, я рвонувся усім тілом і вп’явся зубами в ці пальці — вони на мить розм’якли. Ламаючи колючу дерезу, я покотився з кручі вниз до очеретів, не випускаючи зошита з рук. Все пішло обертом: і небо, і вода, в якій видно було відблиски кривавої заграви. Вже коли плив, почув скажений стукіт автоматів. Крізь очерети виднілося палахкотливе багаття над урвищем — то горіла хата старого пасічника. Хвилі котилися назустріч, ударяли в обличчя. Я плив, тримаючи зошит у зубах, загрібаючи лівою. Щось важке звалилося раптом на плече, права рука миттю отерпла. Темна стіна насунулась на мене і закрила грозове небо. Я відчув, що хвилі змикаються над головою, хотів ковтнути повітря, і тисячі голок укололи мої легені.

* * *

Рвучкий вітер напинає сорочку, приємно холодить щоки, шию, груди. Палуба пароплава злегка здригається, пінястий слід кипить позаду і розбивається об хвилі. Вітер несе дрібні, як пил, краплини. Юрко міцно вхопився за свого брилика, не відриваючись, дивиться на далеку лінію берега.

— Тату! Тату! — Юрко показує на оповиту імлою смужку землі. — Ти там жив, коли був маленький?

— Я був більший від тебе.

— А де ж річка?

— Річки вже немає. Бачиш — тепер тут море.

— А твоє село?

— І села вже немає. Тільки море. І кручі. І кручі…

Ми з Юрком стоїмо на палубі і дивимось туди, де видніється берег, І не віриться… Не віриться, що все те було: непорушні німецькі машини, “рама”, що хилиться на крило, падає у плавні, хатина над урвищем, охоплена полум’ям, ніч, постріли і… зошит у коленкоровій палітурці. Може, мені примарилось тоді? Може, то був сон?

Ми прислухаємось до плескоту хвиль за бортом. Там, де море зливається з небом, підіймається густа хмара. Буде дощ. Я знаю — буде, бо кляте плече, в якому й досі сидить куля, завжди ниє на негоду.

Сині кручі віддаляються від нас. А низько над водою летять і кигичуть чайки.

ВУЛИЦЯ ЧЕРВОНИХ ТРОЯНД

З чверть години він топтався біля собору святого Антонія, присідав, клацав затвором фотокамери. Потім запалив сигару, неквапно перейшов на протилежний бік вулиці і попрямував униз, до набережної, де плюскотіли на гранітних приступках каламутні хвилі з райдужними плямами нафти.

Галей ішов за ним.

Капелюх із пером та синій плащ виднілися весь час попереду. Перехожих було небагато, Галей не боявся загубити з поля зору його приземкувату постать.

Біля кафе “Мідна підкова” він зупинився. Постояв, наче роздумуючи, а може, пригадуючи щось, — і рішуче штовхнув двері. Галей чекав на нього під каштаном на тротуарі. За склом широкого вікна видно було його обличчя: ніс із горбинкою, товсті губи, коротке сиве волосся.

Нічого, крім нетерпіння, Галей не відчував — ні злості, ні ненависті, почуття притупилися, пригасли. Одне нестримне бажання штовхало Галея: йти за ним слідом, йти, доки він, нарешті, прийде кудись. Про те, як буде діяти далі, Галей просто не думав.

Годину тому, проходячи повз колонаду оперного театру, Галей мимохідь поглянув на автобус якоїсь туристської фірми. Величезна, як вагон, машина щойно зупинилася. І Галей побачив його. Він виходив з автобуса. Чому виходив лише він, а більш ніхто з пасажирів, крім нього, не вийшов, Галею було байдуже. Вгледів його і одразу ж упізнав. Усе інше не мало значення. Упізнавши, рушив слідом за ним.

Біля готелю “Атлантик” Галей наздогнав його і майже порівнявся з ним. Прозорі двері закрутилися, розкидаючи снопи сонця. Доки Галей, мружачись, проходив через вестибюль, синій плащ уже замаячив біля ліфта. Хлопчик у піджачку з позументом відступив убік, пропустив Галея і на льоту вхопив чайові — за те, що затримав на кілька секунд кабіну.

Тепер вони стояли поряд. Він ковзнув по обличчю Галея байдужим поглядом. Його очі неначе вицвіли, він постарів, дуже змінився на виду за двадцять п’ять років. Дивуючись із власного спокою, Галей нібито збоку, як непричетна до всього людина, спостерігав за чоловіком у тірольськім капелюсі. І за собою також.

Ліфт зупинився на вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому поверсі. Портьє подав ключа. Коли він відімкнув двері, Галей йому не дав зачинитися зсередини.

Побачивши Галея на порозі, він поблажливо усміхнувся, видно, чекав вибачення за помилкове вторгнення в чужий номер.

— Вас іст дас? [1]

Галей ступив крок уперед і сказав:

— От ми й зустрілися.

— Тут якась помилка, мосьє. Не маю приємності знати вас, — мовив він стримано.

Голос у нього залишився той самий, цей баритон запам’ятався Галею на все життя…

— Помилка? — Галей причинив двері. — Ні, не помилка. Просто випадковий збіг обставин та й тільки.

— Мосьє, ви заблукали. В цьому номері мешкаю я, я один і більш ніхто. — Він підвищив тон.

Галей кивнув.

— Тим краще. Ми поговоримо спокійно.

— Ага… Розумію. Але, мосьє, мушу вас запевнити, що ви даремно витрачаєте час. Я — іноземець, перебуваю у вашому місті як турист. Мої папери в порядку. Якщо ви із поліції, то можу додати: контрабандою не займаюся, вашому відомству немає підстав тривожитися…

— Заткни пельку, Штуленце! — сказав Галей і побачив, як він сполотнів.