Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗

— Я обходив ліс у всіх напрямках від своєї халупи, і скрізь через кожні п’ятдесят—шістдесят метрів у мене зроблені на деревах позначки, які показують шлях.

Фесор завів своїх супутників у такі нетрі, що вони насилу продиралися.

— Он там, угорі, бачите — виткі рослини з білими квітками. Це і є мої риболовні снасті.

Навіть Джон, спритний, як мавпа, ледве виліз на верхівку дерева, обплутаного ліанами.

Він кинув кілька гілок з білими квітками, такими пахучими, що аж у голові паморочилось. Злазячи, він побачив на кошлатому стовбурі дерева розкішну білу орхідею і зірвав її.

— Я не знав, що ви так любите квіти! — сказав Сабатьє, поглядаючи на Джона. Та Джон замість відповіді одчайдушно скрикнув, клубком скотився з дерева і, не перестаючи зойкати, почав стрибати по траві, хапаючись то за обличчя, то за руки.

Сабатьє подумав, що його вкусила гадюка. Але Фесор підбіг до Джона й почав скидати з його рук і обличчя маленьких білих мурашок. Сабатьє теж приєднався до Фесора, і вони втрьох швидко змели з Джона мурашок. Кілька цих отруйних комах упало на руку Сабатьє, і він зрозумів, чому Джон так несамовито кричав. Біль від укусів мурашок був такий нестерпний, наче тіло кололи розпеченими голками. Коли нарешті з Джона струсили комах, Сабатьє підійшов до орхідеї і побачив, що всередині вся квітка всіяна білими мурашками.

— Ці злі інсекти, [19] — сказав Фесор, — можуть з’їсти живу людину. Раз вони напали на мене. Я врятувався тільки тому, що кинувся в воду. У воді вони ще довго кусали мене, доки їх не змило.

Все тіло Джона пекло, мовби він прийняв ванну з червоним кайєнським перцем. Та він ще поривався ловити рибу.

— Мені треба скупатись у річці, інакше я згорю у власній шкірі! — запевняв бідолаха.

Улов був щедрий. Рослина Фесора діяла чудово. Незважаючи на те, що вода була проточна, хоча й з повільною течією, наркотичний сік рослини так одурманив рибу, що нею вкрилася вся поверхня річки. Але мало цього — Джонові пощастило спіймати в річці тварину з породи алігаторів — водяну ящірку, на вигляд безневинну, проте таку кровожерливу, як справжній кайман.

— Що ви робитимете з цією ящіркою? — запитав Сабатьє.

Але Джон тільки загадково моргнув.

Цього дня обід вийшов на славу. Наварили й насмажили риби.

На закуску Джон вирізав найсмачнішу частину — хвіст чудовиська, потім вийняв з тіла яйця, якими воно було наповнене. Печені яйця ящірки дуже припали до смаку Фесорові, він признався, що не знав про цю смачну страву. Для Джона, очевидно, була дуже приємна така похвала.

Наприкінці обіду трапилась невеличка неприємність: виявилося, що в цукорниці майже немає цукру.

Фесор відразу ж запропонував повести гостей до столітнього дерева, де водилися медоносні мухи.

— Це недалеко, — сказав він, — і ви побачите, що там легко можна зробити запас цукру. Я вивчав життя цих мух і знаю, як зібрати мед, не зачепивши їх: засувку я завжди залишаю зверху дупла, а мед вигрібаю з-під мух. Мед цих мух смачніший, ніж бджолиний, а віск — білий-білий. Мухи довше, ніж бджоли, виготовляють віск; тому я завжди повертаю віск після того, як саморобною центрифугою викачаю з нього мед.

Через півгодини маленьке товариство вже сиділо за чаєм, ласуючи надзвичайно смачним і ароматним мушиним медом.

XI. НЕВІДОМІ БАГАТСТВА

Звичайно Фесор ішов у ліс на цілий день, і тільки ввечері всі збиралися біля вогнища за котелком чаю, розповідаючи один одному події дня. За цей час Фесор уже повністю оволодів мовою.

Проте останнім часом з ним діялось щось негаразд. Фесор повертався в невизначені години, забирався в свого лабораторію і то сидів нерухомо біля столу, обхопивши голову руками і глибоко замислившись, то раптом зривався з місця, щось збуджено бурмотів і так швидко спускався по драбині, що Сабатьє щоразу непокоївся за нього. Старий був страшенно неуважливий, на запитання відповідав невлад, інколи навіть не чув їх чи уривав розмову на півслові.

— Зовсім збожеволів старий, — казав Джон, поглядаючи на Фесора.

Фесор і справді був схожий на божевільного.

Якось він сидів недалеко від дому, пильно роздивляючись у траві якусь комаху; потім раптом зірвався на ноги й побіг так, наче за ним гнався ягуар. Він гасав по галявині, мов навіжений, щосили репетуючи:

— Чому вона не хоче брати мою ефіпігеру?

Потім він піймав якусь комаху, квапливо повернувся на своє місце і, кинувши комаху, урочисто вигукнув:

— Взяла, каналія!

Сабатьє підійшов до вченого і обережно запитав його:

— У вас, пане Фесор, здається, якісь неприємності з вашими комахами?

— Неприємності? — відповів повеселілий Фесор. — Я мало не збожеволів, ось які неприємності! Але тепер усе гаразд. Ще одну складну загадку природи розгадано!

І, влаштувавшись зручніше, він з запалом почав пояснювати:

— Оси — це вчені вбивці. Своїх жертв — турунів, ефіпігер та інших комах — вони вражають отруєним кинджалом жала в нервові центри, після чого комах розбиває параліч. Ці живі трупи оса тягне до себе і складає в комірці,— таким чином, напохваті завжди с свіжі продукти. Ось ця сама оса, лангедокський сфекс, мало не довела мене до божевілля! Вона вразила свою жертву, ефіпігеру, на моїх очах і, схопивши за вусики, не поспішаючи потягла в свою нірку. Я непомітно підкрався, ножицями обрізав вусики, взяв паралізовану ефіпігеру й поклав на її місце іншу, яку щойно спіймав. Оса, що тягнула свою здобич, відчула, коли я перерізав вусики, що ноша стала легшою, і оглянулась. Звичайно, вона дуже здивувалась, побачивши, що замість паралізованої лежить інша, жива ефіпігера. Моя оса не вірила своїм очам і, змочивши передні лапки в роті, почала ними протирати оченята. Пересвідчившись, що це не обман зору, оса почала шукати першу ефіпігеру, а до моєї навіть не доторкнулась, хоча я сам підсовував їй здобич. Чому вона не брала мою ефіпігеру?

— Вам це здалося образливим? — спитав Сабатьє.

— Не образливим, а незрозумілим, хай йому чорт! — вигукнув Фесор. — Це суперечило інстинкту. Я був сам не свій, поки не розгадав загадку, яку мені задала оса.

— І в чому ж тут річ?

— В тому, що я підклав їй самця. А оса, як тепер я пересвідчився, полює на самок, тому що в їхньому здутому черевці міститься багато соковитих яєчок — чудовий харч для личинок сфекса. Мені треба було за всяку ціну знайти ефіпігеру-самку, поки оса не потягла свою здобич. Ось чому я так бігав по галявині.

Сабатьє зрозумів настрій Фесора. Нез’ясований відступ від інстинкту, цього закону природи, для Фесора був таким же нестерпним, як для астронома незрозумілі збурення в русі небесних світил. Тепер гармонія космосу й душі Фесора була відновлена. Немов важкий тягар упав з його плечей. Фесор став компанійським і навіть запропонував показати, як він ловить комах.

— Я підтинаю стебла одного чагарника, з якого крапля за краплею витікає своєрідний клей, він і є принадою для різних комах. Та ось ви самі побачите.

Фесор “злітав” у своє гніздо й приніс звідти горщечки та палички, які роздав Сабатьє й Джону. Потім учений показав, як змазувати його клеєм листя, віти і навіть мох, старанно прикриваючи ті місця, де розставлено пастки.

Коли перед вечірнім чаєм усі втрьох прийшли до пасток, Сабатьє відзначив, що вони діють чудово, — змазані листки були густо вкриті найрізноманітнішими комахами.

— Це набагато легше, ніж бігати, як лоша, по галявинах. Та мені це вже й важкувато стає.

Фесор нахилився, витяг з клею якесь сонечко й розчавив його між пальцями. Пальці його вмить забарвилися в яскраво-синій колір.

— Ця фарба яскравістю кольору й стійкістю перевершує анілінові фарби і має одну чудову властивість… А втім, дозвольте поки що не відкривати вам секрету, — сказав він, поміркувавши.

Цього дня Фесор був товариським, як ніколи. Після чаю з медом він запросив гостей до своєї лабораторії на дереві. У лабораторії витяг з невеликого ящика зразки тканин — клаптики завбільшки двадцять на тридцять сантиметрів кожен.