Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗

Сабатьє подивився на господаря й розвів руками:

— Не розуміємо!

Старий засмутився. Він намагався щось сказати, та, крім мугикання, у нього нічого не виходило.

— Зрозуміло, він німий, — сказав Джон.

— Схоже на те, що він розучився говорити, — зауважив Сабатьє.

— Що ж, спробуємо навчити його. Цікаво, якою мовою він говорив, перш ніж його язик заіржавів, — сказав Джон.

І вони заходилися “чистити” від “іржі” мову старого. По черзі називали по-французькому, по-англійському і по-португальському різні предмети, показуючи на них: стіл, рука, голова, ніж, дерево.

Господар зрозумів їх намір і, здавалося, дуже зацікавився. Англійські й португальські слова, мабуть, не доходили до свідомості старика. Він і не чув їх. Але коли Сабатьє вимовляв французьке слово, воно, як іскрою, запалювало якусь клітину в мозкові старого, пробуджуючи заснулу пам’ять. У діда з’являвся на обличчі більш свідомий вираз, очі його спалахували, і він енергійно кивав головою.

Та як тільки справа торкалась вимови, майже страдницькі зморшки вкривали його лоб, язик і губи не слухались, і з рота вилітало незрозуміле мурмотіння, дуже схоже на ті звуки, що їх видавали папуги, повторюючи його лекції.

— Безперечно, французька мова — його рідна мова, — сказав Сабатье. — Дідусь — старанний учень, з нього буде людина. Мені здасться, він уже згадав усі слова, які я називав, але не може повторити їх, тому що його язик, і губи, й горло зовсім відвикли від потрібної артикуляції. Спробуємо спочатку потренувати їх.

І Сабатьє почав навчати старого за новим методом. Він примушував свого учня виразно вимовляти окремі голосні: а, о, у, є, і. Це старому далося легше. Потім перейшли до приголосних. Джон насилу стримувався, щоб не сміятися, дивлячись, як кривиться господар, намагаючись вимовити якусь приголосну. Він випинав губи, крутив язиком на всі боки, наслідуючи вчителя, свистів, тріщав, шипів.

Успіх цього методу перевершив сподівання вчителя. Наприкінці уроку старий досить виразно, так що можна було зрозуміти, вимовив кілька слів.

— Йому треба поставити голос, він надто кричить, — сказав Сабатьє. — Але на сьогодні досить. Він од напруження обливається потом. До того ж стемніло. Тут дуже тісно, щоб розміститися втрьох. Ми будемо ночувати внизу.

Гості ще не могли вільно розмовляти з господарем. Довелось вдатися до міміки й жестів, щоб пояснити, що вони не залишать його назовсім. Попрощавшись із старим, Сабатьє й Джон спустились по хисткій драбині.

— Ну, що ви скажете? Вирушили по ібісів, а натрапили на дикобраза! Дивовижна знахідка! Без сумніву, дідусь — учений. Але як він потрапив у цей ліс? Хоч би він скоріше навчився говорити!

— Ви чудовий вчитель, — зауважив Джон, вкладаючись на нічліг, — але все-таки на навчання потрібні тижні.

— Ради цього варто пожертвувати кількома тижнями.

Побажавши один одному на добраніч, вони поклали біля себе рушниці й полягали спати.

X. ФЕСОР

Перетворення старого в “словесну” істоту пішло досить швидко. Наприкінці тижня з ним уже можна було вести тривалі розмови, хоч він ще плутав слова. Але Сабатьє чекало деяке розчарування. Якщо старий оволодів мовою настільки, що його можна було зрозуміти, то його пам’ять, за висловом Джона, заіржавіла серйозніше, ніж мова, і ніякі методи тут не допомагали. Старий міг розповісти багато цікавого про своє життя в лісі, але все, що стосувалось минулого, забув. Він не міг згадати навіть свого імені.

— Скільки ж років пробули ви в лісі? — спитав його Сабатьє.

Старий подивився па палички з зарубками й знизав плечима.

— Не знаю, мабуть, не менше п’ятнадцяти років. — Старий зморщив лоба і, силкуючись згадати, додав: — Приблизно в тисяча дев’ятсот дванадцятому році я вирушив у наукову експедицію…

— Отже, ви нічого не знаєте про велику європейську війну?

Так, він нічого цього не знав. Він недовірливо слухав розповідь Сабатьє і, очевидно, не дуже цікавився нею.

— Так, не менше п’ятнадцяти років. Я заблудився в лісі, ганяючись за рідкісним метеликом. Зовсім невідомий вид “мертвої голови”.

І вчений до найменших подробиць описав усі особливості комахи.

— За всі ці роки мені так і не пощастило знайти другого екземпляра, — сказав він щиросердо.

Для нього цей метелик був важливіший, ніж усі події, що сколихнули світ за останні п’ятнадцять років. Він забув своє ім’я, але не забув, якого кольору була передньокрайня жилка на зовнішньому крилі метелика.

— Я довго шукав своїх супутників; звичайно, і вони мене шукали. Вони, певно, вирішили, що мене з’їли звірі або проковтнула гадюка. Та я вцілів, як бачите. Ви — перші люди, яких я бачу.

— Від такого страховиська, як він, мабуть, усі звірі повтікали! — сказав по-англійському Джон. — Йому треба надати більш людського вигляду.

— Ви були одружені? — розпитував Сабатьє.

— Не пам’ятаю… Здається, що так, — зітхнув він після довгої паузи. — Я згадую в своєму житті жінку, яку любив. Так, жінка… Але я не знаю, була це моя дружина чи мати. Наука й робота настільки мене з’їли…

— Поглинули, — виправив Сабатьє.

— Так, поглинули, що я вже не можу згадати, як жив на світі.

— Але міста ви уявляєте собі?

Старий, непевно розвівши руками, коротко відповів:

— Шум.

— Невже ваші вуха довше зберігають почуте, ніж очі бачене? — здивувався Джон і, підійшовши до старого, спитав: — Ви мені дозволите вас підстригти?

— Стригти?

Джон узяв пасмо його волосся і показав пальцями, як стриже перукар.

— Зрізати ваше волосся, — пояснив і Сабатьє по-французькому.

Старий здвигнув плечима. Йому було байдуже.

— Мовчите — виходить, згодні.

Джон узяв невеличкі ножиці з робочого столу і, посадовивши старого на саморобну табуретку, заходився стригти бороду й волосся на голові. Скінчивши, Джон був надзвичайно задоволений своєю роботою, хоча йому довелося немало поморочитись: густе, зваляне, мов повсть, брудне волосся старого важко було різати невеличкими ножицями.

— Чудово! Я піду до табору, візьму запасний намет і пошию нашому дідусеві костюм. Та й треба ж його якось охрестити. Адже він людина, вчений, професор. Коротко це буде “Фесор”. Фесор — хороше ім’я.

Коли Сабатьє переклав старому пропозицію Джона, той охоче погодився.

— Фесор — це добре. Я буду Фесор.

З того часу за ним закріпилось це ім’я.

Вбрання незабаром пошили. Правда, воно скидалося на похоронний саван, але зате було просторе, бо Фесор звик до зручної, легкої звіриної шкури.

— Ну, що ви ще хочете з ним зробити? — усміхаючись спитав Сабатьє, бачачи, що Джон критично оглядає свого помолоділого клієнта.

— Підгодувати, — відповів Джон. — Дуже вже він худий.

— Чим ви харчувалися? — спитав Сабатьє Фесора.

— Зерна, ягоди, пташині яйця, комахи, — відповів Фесор.

— Ну, зрозуміло, — сказав Джон, почувши відповідь. — Не дивно, що він худий, мов комар у посуху.

І вони почали годувати старого чим могли з своїх запасів і тим, що добували полюванням.

Якось Джон, завзятий рибалка, вирішив наловити Фесорові риби, глушачи її. Він узяв пляшку з-під віскі, влив у неї чверть вуглецю, який був у нього в запасі, і кинув у воду. Пляшка вибухнула, оглушивши рибу навкруги. Всі, в тому числі й Фесор, почали мерщій виловлювати рибу, що спливала на поверхню, і старанно промивати її, щоб отрута не просочилась усередину.

— Я знаю простіший спосіб ловити рибу, не боячись отруїтися нею, — сказав Фесор. — Он у тій частині лісу росте паразитична рослина, якою можна п’янити рибу.

— Отже, ви й рибою харчувались? — спитав Сабатьс.

— Давно, — відповів Фесор. — Рослина — дуже високо, а в мене нема часу лазити по деревах, якщо можна харчуватись ягодами на ходу.

Джон дуже зацікавився цією рослиною, про яку ніколи й не чув, і вирішив зараз же піти по неї.

Фесор показував їм шлях. Він ішов по лісу, мов по музею, в якому добре знав кожен експонат. Час від часу він звертався до якихось зарубок, зроблених на деревах. На запитальний погляд Джона відповів;