День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
— Цей нахабний товстун досі тут?
— Ви маєте на увазі містера Вундстона? — перепитала Аніта й показала на закуток холу, де стояв низенький столик між двома сплетеними з лози кріслами: — Ходімте, Едді, я напою вас чаєм. За вами погано доглядають, а ви багато працюєте. І, між нами кажучи, місіс Єва, чарівна жінка і знаменитий анестезіолог, навряд чи втішить вас. Майте на увазі: якщо ви напташите капітал, вона просто забальзамує вас, а потім ще й зароблятиме на опудалі з містера Едді Мітчела. — Аніта підсунула своє крісло ближче до столу.
— Ви, напевне, як і всі тут, окрім мене, геніальна жінка, міс, — Мітчел не відчув у собі хоробрості глянути медсестрі в очі.
— Для вас, Едді, наступає небезпечний вік, і тут вам доведеться скористатися з моєї поради, — жартівливо зауважила Аніта й поставила перед Мітчелом широку, кулясту чашку з бурштиновим чаєм. — Ось тістечка з горіхами.
— Гм, ніколи б не подумав, що з вами так приємно чаювати, — подобрішав Мітчел і кивнув на палату Острожного. — Треба сказати містеру Х’ю, що ви врятували його від неприємної зі мною розмови.
— От і гаразд. Ви дуже добре зробили, що сіли пити чай, а не послухали свого дратунчика.
— Якого ще дратунчика?
— У кожної дитини, сер, живе в душі метелик або ласкаве кошенятко, а коли дитина виростає, то від метелика залишається черв’як сумніву або хробак невситимих заздрощів. Кошенятко ж часто потім гарчить тигром. У вас, Едді, була чиста душа, і тому в ній поселився сум. Його може вигнати тільки ваша молода дружина, сер.
— Ви переконані? — здивувався Мітчел: «Ця Аніта не тільки гарне, а ще й достобіса розумне дівча».
— Я просто знаю наперед, що й коли вам треба робити, дорогий Едді.
— Ну, якщо так, то не в цій же пустелі шукати мені суджену?
— Сватайте міс Аніту, містер Мітчел. Кращої дружини вам не знайти. Вона вам наречена богом.
— Ви… пропонуєте руку? Але ж це, якщо вже на те пішло, повинен був зробити я. Це порушення всякої моралі, міс Аніта. А чи відомі вам мої почуття до міс Аніти? — знайшовся нарешті Мітчел і водночас злякався, що трохи дивне й несподіване сватання на цьому й скінчиться. — Я, певна річ, був іноді несправедливим з міс Анітою, і тільки її терпляча вдача допомагала налагодити добрі стосунки. Колись мені навіть приснилося, що я саме цій дівчині освідчився в коханні, і то був найпрекрасніший сон у моєму житті. Але, повірте, у снах люди розуміють одне одного без зайвих слів і керуються почуттями й емоціями своєї душі. У житті ж, на жаль, ми багато чого пам’ятаємо, ми завжди наштовхуємося на придумані кимось правила етикету, заковуємо себе в кайдани звичок, над нами тяжіє липуча павутина родинних заповітів, ми ходимо по тоненькій ниточці бізнесу без найменшої надії на те, що в критичну мить хтось подасть тобі незрадливу руку. Доки не станеш на ноги, боїшся всього, міс Аніта. А найбільше — за свою сім’ю: ми всі під богом ходимо, мила Аніто.
— Я наллю гарячішого чаю, Едді, - тихо говорила Аніта, а Мітчел водив очима за її руками й не вірив, що ці прекрасні руки стали дорогі йому, що саме вони підхоплять і утримають його, якщо зрадлива ниточка його бізнесу обірветься над проваллям злиденної самотини.
— Може, нам покликати містера Вундстона й пригостити його чаєм? — запропонував Мітчел, якому здалося тепер, що цей геніальний товстун був не тільки причиною гніву, а й передвісником несподіваного свята його душі. — Можливо, колись історики згадають, що нам пощастило пити чай у товаристві містера Х’ю? Що ви на це скажете, міс Аніта?
— Ви чудово придумали, Едді. Вам треба неодмінно потоваришувати з містером Вундстоном. Я зараз піду і запрошу його. А щоб вам не заважали, я в цей час пригощатиму містера Острожного: росіяни, кажуть, дуже люблять чай.
— Особливо з вашими горіховими тістечками.
— О, ви надто люб’язні, Едді. Я поважаю таких гострих розумом чоловіків, як ви, сер. І тому не заздрю Едді Мітчелу: міс Аніта дуже ревнива особа, сер.
Мітчел дивився на дівчину, з якою працював майже рік і ніколи серйозно не думав про те, що у цієї медсестри такий одухотворений світ, від якого і він, Едді Мітчел, стане іншим і знатиме бодай одну святу радість — жити в ім’я своїх дітей і любові до тендітної Аніти. Дивився й розумів: уся попередня розмова-лише гра, приємна своєю умовністю.
Але ця гра має завершитись…
Едді підвівся, зняв перстень зі свого мізинця:
— Виходьте за мене заміж, міс Аніта. Я люблю вас давно і не зраджу вас, доки не стану на суд перед богом.
— Ви перемогли, Едді, - тихо мовила Аніта й простягнула свою руку Мітчелу. — Я пішла за вами у цю пустелю тому, що завжди боялася за вас, Едді. Ви надто довірливий і не маєте справжніх друзів, — говорила Аніта й ловила себе на тому, що її серце не відчуває радощів, про які вона мріяла, як тільки вперше побачила Мітчела в клініці. «Невже я його не люблю? Що сталося? Можливо, я готувалася до чогось більшого, а все відбулося просто й буденно».
Аніта підвела голову, глянула на свого нареченого просвітленими надією очима:
— Ви перемогли себе, Едді, і цим врятували нашу любов, — Аніта вивільнила свої руки з долонь Мітчела і тихо пішла до палати Острожного.
«Так, я таки справді її люблю, — переконувався Мітчел. — Але б ніколи не подумав, що я купував перстень саме для Аніти. І як це сталося, що я відважився одружитися із звичайнісінькою дівчиною, у якої за душею ні грошей, ні титулів? Чому ти це зробив, Едді? — запитав себе голосом стороннього й несподівано згадав Х’ю Вундстона. — Коли прилітає цей джентльмен, на Ранчо Доута завжди творяться незрозумілі речі. Кукудзі назвав Ранчо міражем Бермудів. Японець, напевне, має рацію. Ні, я, мабуть, підсвідомо збагнув, що в цих пісках, де я заробляю великі гроші, мене врятує лише справжня любов Аніти».
Мітчел зупинився перед кам’яним вазоном з маленькою квіточкою між блідо-зелених листочків. Вони нагадували воскові пелюстки штучних квітів, які так майстерно ліпила Тійока й прикрашала ними свою кімнату. «Чому ви не вирощуєте живих квітів?» — запитав Тійоку Мітчел, коли побував у гостях у пана Кукудзі. «Я не зможу їх забрати з собою, — пояснила Тійока. — А залишити квіти комусь однаково, що зрадити своїх дітей». Мітчела вразила така відповідь, і він довго розмірковував над словами Тійоки, а потім сам почав поливати квіти не тільки вдома, й у клініці.
— Сьогодні у ваших руках честь Америки, містер Мітчел, — почувся голос Вундстона. — Як вважаєте, скільки ще нездужатиме ваш перший пацієнт на Ранчо Доута?
Мітчела неприємно вразило те, що Вундеґон не назвав Павла по імені, і тому з підкресленою ввічливістю сказав своєму співрозмовнику, пригощаючи його гарячим чаєм:
— Честь Америки не може залежати від рядового пацієнта, сер, але якщо ви маєте на увазі містера Острожного, то він не тільки росіянин, а и великий учений світу, сер. Тут нам справді треба показати росіянам, що ми не гірші від них ескулапи.
— Облиште церемонії, Едді, - замахав руками Х’ю. — З вашого дозволу я дещо поясню вам, як людині, утаємниченій у справи Роджерса Оулта. Ви досі не знаєте, на чиї гроші будувався цей оазис? — поцікавився Х’ю й затримав погляд на обличчі Мітчела, якого справді здивувало таке одкровення. — Тепер вам стане відомо, що ми натоптуємо свої кишені саме завдяки містеру Роджерсу.
— Мені однаково, хто платить, — зауважив Мітчел. — Справжній лікар завжди матиме свій капітал, сер, бо легше віддати гроші, ніж віддати богові душу. І якщо до мене звернеться містер Оулт, то я його лікуватиму, як і вас, хіба що візьму з Оулта більший гонорар: чим більше мільйонер платить, тим дужче вірить, що я пропоную йому недоступний для інших еліксир життя. А насправді, сер, усе залежить. від особистих симпатій і навіть любові. Якщо ви уболіваєте за здоров’я містера Острожного, то можете не хвилюватися: цього чоловіка я лікуватиму так, як самого себе.
— Саме це я хотів від вас почути, Едді, - похвалив Х’ю і вкинув до рота тістечко. Пожував, запив чаєм. — Мені здається, ви ще не виборсалися з тенет умовностей і зважаєте на примхи містера Острожного чи пана Кукудзі, які вперто тримаються за своє національне пуповиння. Містеру Острожному час збагнути, що він належить планеті, і не йому вирішувати, кому належатиме відкритий ним закон гравіталу. Природа постійно дбає про всепланетний розум, і тому ховати всепланетних геніїв за чиїмись кордонами — найбільший злочин проти людства. Ви згодні зі мною, Едді?
