День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
Павло довго мовчав, і тільки його пальці все дужче стискали вузьку долоньку Катиної руки.
— Едді Мітчел теж сказав, що тобі не можна хвилюватися. — Катя озирнулася на двері. — Ти поспи, а я посиджу тихенько біля тебе. Я буду тепер днювати й ночувати у твоїй палаті.
— Ні, Катю, ти підеш додому. Будеш приходити й розповідати мені про все, що почуєш і побачиш. А ще краще, коли поїдеш звідси назавжди. Поки я не встану. Ранчо Доута приречене.
— Павлику, це все не так, — швидко заговорила Катя. — Ми всі тут живемо й працюємо. І містер Кукудзі щодня ходить у своє підземелля. Ти просто втомився.
— Можливо, — зітхнув Павло і несподівано широко відкрив очі. Він устиг побачити Катине обличчя, а потім усе заступило пекуче світло пульсуючої блискавки, що летіла попереду хвилі. Павло різко замружився й закрив очі долонею.
Катя теж помітила у глибинах Павлових очей огненну спіраль яскравої комети. «Той вогонь залишився в його очах», — подумала Катя й згадала маленьку бабу Секлету, яка вміла лікувати більма. Маленька, суха й легенька, наче те зілля, що стриміло сухими пучечками зі всіх шпарин її хати, вона здавалася вічною і нереальною. Не брала плати за своє лікування й завжди казала врятованому від сліпоти: «Не бачать мертві, а ти живий. А за життя грішми не платять». Катя не знала, де й поховали бабу Секлету, яка б і досі жила, якби не вчаділа в перетопленій хаті. «Вона хотіла навчити мене своєму знахарству. — Катя каралася власною безпорадністю перед Павловою хворобою. — Баба Секлета, напевне, і вогні зігнала б з його очей».
— Як ти страждаєш… — з тихим жалем мовила Катя і погладила Павлове обличчя. Він перехопив губами її пальці, обцілував і заговорив так, ніби спокутував перед дружиною свою провину:
— Людство уже не раз проклинало фізиків, як і фізики своїх колег, котрі шукали енергію руйнувань. Уже не раз було порушено основне правило самозахисту: перш ніж натиснути на невидимі досі двері у новий світ, треба знайти вікно й глянути, чи нема по той бік дверей самостріла. Я не встиг нічого бодай передбачити: мене здивувало те нечуване відкриття й випалило мені очі. У теперішній науці навіть цього забагато для одного фізика. Тепер я не можу твердо сказати, чи нема по той бік дверей самостріла. А мені треба це знати або хоч знайти проти нього надійний щит… — Павло частіше заморгав і впав обличчям у подушку, щоб хоч так урятувати очі від зливи вогню.
— Тобі не можна хвилюватися. Ти поспи, — умовляла Катя й відчула, як її за плечі бере холод невідомого страху. — Давай помовчимо, Павлику, інакше Едді Мітчел виведе мене з палати.
— Я належу не Едді Мітчелу, не тобі, Катю, і навіть не собі, - заговорив Павло. — Я належу природі, перед якою завинив. Я мушу виправити похибку, і навчитися користуватися тим, що відкрив, як колись люди — вогнем. Інакше це може бути останнім відкриттям, яке ще встигла побачити людина. Його вогонь стоїть у моїх очах не тому, що його сяйво має магічну принадність страшної краси, а через те, що я не знаю, як протидіяти законові космічних перевтілень. Мені треба поговорити з Малькольном. Це надто серйозно, Катю. Я кажу тільки тобі, хоча про це вже, напевне, здогадалися всі на Ранчо Доута. Ти давно бачила Фреда?
— Гаррелсона відвезли в госпіталь.
— Що з ним? Може, він заходив у штольню полігона? — швидко перепитав Павло.
— Не знаю. Востаннє я бачила Гаррелсона живим і здоровим. Кажуть, уночі прилітав Х’ю Вундстон. Після того Гаррелсона ніхто не бачив.
— Звідки ти знаєш, що він у госпіталі?
— Мені сказала Тійока. У Фреда не витримали нерви.
— Бідний хлопчина, — зітхнув Павло й ліг горілиць. — У Гаррелсона дуже мало було власного вогню, і тому він не вистояв перед страхом смерті. Бідолашний пройдисвіт. Попри все, він має аналітичний розум. Якби я вірив у бога, я б помолився за спасіння душі нещасного Фреда. Він хотів зробити свій бізнес, як Малькольн і Х’ю, але не зумів. Він не вчений і не шпигун, бо народився з долею капрала.
Катя почула за дверима збуджені голоси.
— Мені, Павлику, пора, — сказала якомога бадьоріше й поцілувала Павла в уста. — Я триматиму зв’язок з Мітчелом. Увечері прийду. Що тобі смачненького приготувати?
Павло не встиг відповісти, як різко розчинилися двері і до палати майже вбіг Х’ю Вундстон.
— А-а, голубоньки, воркуєте? — весело запитав, тримаючи кришталеву вазу з трояндами. — Поховалися, що навіть старому Вундстону до вас не пробитися. Місіс Кет, це — вам, — показав на квіти. — Місіс Тійока надоумила мене шукати вас, Кет, під крильцем містера Острожного. — Х’ю поставив вазу на низенький столик, покритий грубою плиткою кристалічного гіпсу, схопив за спинку просторе крісло, підкотив його ближче до Павлового ліжка й майже впав на м’які пружини. — Від Малькольна вам низенький уклін. Хоча вклонитися він якраз і не зміг, бо ви з ним, як сіамські близнюки, вилежуєтесь в обіймах слави, а ваші химери товчуться лобами в клітках і позбавляють розуму деяких крикунів.
— Ви бачили Малькольна? — запитав Павло. — Що з ним?
— Макларена потовкло дужче, — знітився Х’ю. — Але з очима у Малькольна все гаразд. Правда, побоюється трохи за наслідки того шарварку, що здіймає хвиля в підземному полігоні, і сподівається, що містер Острожний знає, як накинути ласо на ту сатанюку. Мабуть, доля світової науки вирішила пожартувати, і два найбільших фізики сучасності в один день, в одну мить відкривають те, до чого обоє були готові. Я вірю, тут обійшлося без сенсаційних крадіжок і перекручень фактів. Ви раді за Малькольна, містер Павел?
— Я зараз думаю лише про те, щоб він вижив, — глухо мовив Павло й попросив Катю: — Залиш нас удвох. Гадаю, тобі нуднувато буде слухати наші теревені. Чекатиму тебе увечері.
— Я не прощаюся, — сказала Катя. Х’ю мовчки кивнув їй на знак взаєморозуміння.
За дверима палати Катю зустрів Едді Мітчел. Він ще не охолонув від сварки з Вундстоном, який порушив неписані закони єдиної на Ранчо Доута лікарні.
— Спасибі вам, містер Едді, - мовила Катя. — Тепер я ваша боржниця.
— Я працюю не тільки за спасибі, місіс, — відповів Мітчел. — За вашого чоловіка платять золотом. — Мовчки провів Катю до дверей і вже на ґанку запитав: — Ви давно знаєте містера Х’ю? Він нагадує мені бегемота, що прибіг шукати власну ковбаню. Невже цей чоловік має звання професора?
— Вундстон — великий учений, містер Едді, - підтвердила Катя й попрощалася з Мітчелом.
Едді постояв на високому ґанку лікарні, більше схожої на затишний двоповерховий будинок для таємних зустрічей багатих коханців, ніж на клініку з найсучаснішим обладнанням, роззирнувся, щоб перепинити когось балачкою й поскаржитися на самоту в пустелі, де жовте небо і жовте сонце, гарячий вітер і сухий шерхіт пісків мають магічну силу невидимого вбивці, що повільно, але неухильно призводить до божевілля. Навкруги — ні душі. Всюди чисто заметено, пульсують сині фонтани, незрушно стоять пальми з важким листом. Лиш тонко шеретується пісок та пульсують напрочуд сині фонтани. «Усе як вимерло. Колись воно так і станеться. У всякому разі, в пам’яті моїй залишиться лише мить агонії найменшого міста в пустелі, що прихистило найкращих людей світу. Або найстрашніших убивць. І можливо, після того, як цивілізація вигорить у своїх мегаполісах, світ відродиться ось на такому ранчо, куди не долетять ракети і де стрибатимуть піщані зайчики та вціліє хоч одна пальма з горіхом». Мітчел швидко повернувся до передпокою: йому кортіло ще раз глянути на Вундстона, зробити йому якусь прикрість.
У холі Мітчела зустріла медсестра Аніта. Тоненька, в білому халатику й темному декорі, як тут називали надмірну засмагу, вона справляла враження жриці з храму краси, а не медичної сестри лікарні, де її рукам доводиться виконувати чи не найбруднішу роботу. Великі чорні очі Аніти і червоний, ніби вогник, хрестик на білій косинці знімали з душі Мітчела напругу від очікування неминучої катастрофи.
— Містер Едді, ви єдині, над ким пустеля не має влади, — несподівано сказала Аніта, і це панібратство не розлютило, а приємно здивувало Мітчела. Та він ще не погамував свого невдоволення:
