У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗
— Ну от, маємо! — зітхнув Сем Меттісон. — Самі тобі клопоти! І це майже перед пенсією! — Його аж ніяк не втішала перспектива, що вище начальство, цілком можливо, забере в нього цю справу. Бо тоді анулюється його угода з директором банку. В такому разі він неодмінно має спробувати хоча б потрапити до команди, чиє завдання буде обробляти факти. Коли за подібних обставин він і досі не дуже ловив гав, то тепер, коли йдеться навіть не про людину, а скоріш за все про робота, гріх було б випустити з рук невеличкий “лівий” заробіток! “Тільки робот міг викинути гроші!” — думав він і водночас був якось внутрішньо вдоволений, що справа виявилась такою зрозумілою і йому не треба вже непокоїтися моральним боком справи, а тільки практичним. Телефон перебив його філософські міркування. Біля апарата був директор Флетчер, як завжди занепокоєний своїми проблемами.
— Містере Меттісон, як ви не забули, ми мали у зв’язку з пограбуванням банку розмову про різні молодіжні проблеми, пам’ятаєте?
— Авжеж, пам’ятаю, — відповів лейтенант. — Я тримаю справу в центрі уваги!
— Це добре, — сказав директор, — передусім тому, що для мене, як і досі, все це дуже важливе. Я виявив би до справи подвійну увагу, розумієте, подвійну увагу.
— Цілком розумію, — сказав лейтенант.
— Якщо це можливо, бажано було б уже протягом тижня прояснити щось. Я зрозуміло кажу?
— Так, сер, ви висловилися цілком зрозуміло. Наявність паперів не гарантована. Все пов’язано з відомою особою. Я зроблю все можливе!
“Отже, 20 000! — подумав зраділий лейтенант. — Дідько б його вхопив, тремтить, певне, за свою шкуру! А може, за цим стоїть щось більше? Може, цим уже зацікавилися десь вище? Що не кажи — робот! Комедія, — міркував лейтенант, — яку силу має преса. Коли б кілька днів тому мені хтось розповів таке про робота, я вважав би його за бовдура або принаймні за підозрілого. Але після того, як про це написано в газетах, мені самому все це здається цілком природним. А що найкраще: завдяки цьому мені не довелось нічого пояснювати сержантові, а то ще, чого доброго, й ділитися з ним. Він згодом матиме ще досить таких нагод”.
Лейтенант Сем Меттісон забув, що сам він досить довго мусив чекати такої нагоди. Він, певно, й сам зауважив би цю суперечність, коли б і далі спокійно розмірковував, але враз на дверях з’явився сержант.
— Хелло! — гукнув він. — Відділки одержали вже тисячу шістсот сорок сім сигналів про місця, де, можливо, перебуває робот!
— Чортівня якась! — лайнувся лейтенант. — Скажи сам, чи той чоловік у барі скидався на робота? Адже ти тоді, перед хлібною крамницею, не сплутав би його з іншим!
— В “Муншайн-барі” відтоді його теж не бачили.
— Ще б пак. Він не дурний. Але стривай-по, чи можуть роботи взагалі бути дурними чи розумними? Хоча це, зрештою, однаково. Ми будь-що повинні придумати, як його схопити.
— І по можливості ще до того, як ним зацікавляться нагорі, — відповів сержант.
— В тебе теж якесь передчуття, чи ти чув щось певне? — недовірливо запитав лейтенант.
— Ні, я вмію читати думки, — відповів сержант. — Це спадкова здатність — мій батько тільки й умів читати, що думки.
— Ну, ну, без жартів! — перебив лейтенант.
— Вілкінс, репортер, підказав мені одну ідею. Адже наш робот пограбував банк, керуючись якимось детективчиком. Але ж він напевне читав і інші. Вибір непоганий: шантаж, наркотики, діаманти і ще багато дечого. То, може, ми схопимо його на одній з таких справ?
Лейтенант нічим не виказав хвилювання.
— Шантаж відпадає, здебільшого на таке не скаржаться. До наркотиків він теж навряд чи добереться, там не підпускають новачків так швидко. Але діаманти — це непогана ідея. Зателефонуй зараз же тому головатому, як там його звуть? Так, Гарднерові. Скажи, що нам потрібен журнал, де пишуть про діаманти! — І, поки сержант набирав номер, він провадив: — Я вважаю, що ми повинні відразу знешкодити робота, тільки-но матимемо його в руках. Він являє собою небезпеку. Але кілька влучних черг з автомата, певне, порішать і робота. Ну, що там?
Сержант назвав себе у трубку і сказав, що хотів би поговорити з містером Гарднером. Несподівано він зблід. Затуливши рукою трубку, він сказав:
— Оце-то чортзна-що! Містера Гарднера забрали нібито наші люди для розмови з вами. Автомашиною. Ви давали таке розпорядження?
Лейтенант похитав головою.
— Скажи, що ми цю ж мить їдемо!
Чарлз Гарднер дуже швидко зауважив, що їдуть вони не до поліційного управління, хоча ті, що сиділи в машині, одягнені були як полісмени. Коли він спитав про це, йому замість відповіді тицьнули в спину дулом пістолета. І він не став більше допитуватись. Але тим глибше замислився. На який же дурний гачок він попався! Адже цей полісмен запросив його в машину, де сиділо аж троє! Безперечно, він потрапив до рук якоїсь банди, а може, навіть синдикату злочинців. Куди ж вони їдуть? Тільки-но виїхали з Мідлтона, віконця зразу зашторили, і Гарднер нічого не міг побачити. Але для нього, як фізика, це не становило якихось неймовірних труднощів. З того, як їх підкидало в машині, він визначив, що їдуть вони поки що путівцем. Тоді повернули ліворуч і їхали деякий час угору — отже, повернули на автостраду, а саме — в напрямку Чікаго. “От як!” — подумав він, задоволений логічністю своїх міркувань, і це, либонь, було єдине, що могло його тепер утішати. Принаймні міркування допомогли йому погамувати страх.
Але враз йому перебили думки. Машина знову звернула, і її зразу почало жахливо трусити — путівець чи лісова дорога? Надумали його тут порішити? Дурниця, навіщо їм це? Ні, фальшиві полісмени тільки повилазили один за одним і помінялися місцями, але так, що один з них весь час був позад Гарднера, і професор невідступно відчував на спині неприємний доторк металу.
Далі подорож минула без пригод. Чарлз Гарднер зауважив, що вони проїхали через Чікаго чи через його частину, проте оскільки навколо знову стало тихіше, то, хоч машина часто змінювала напрямок, він міг усе ж таки сказати — вони були поблизу якогось великого міста.
Потім йому зав’язали очі, завели в якийсь будинок і посадили біля стола, а коли він знову дістав змогу дивитися, то побачив перед собою досить щедро заставлений наїдками стіл з усім відповідним начинням для вечері.
— Шеф наказав спершу нагодувати вас, — сказав, як лишень міг, приязно один із тих, що їхали з ним у машині, і вийшов.
Спершу Гарднер вирішив не зважати на спокусу, та потім скорився обставинами і етап їсти, й навіть з апетитом. Після вечері його відвели до якогось недбало одягненого добродія.
— Сподобалася вам італійська кухня? — запобігливо поцікавився той. — Я завжди дотримувався думки, що на переговорах легше досягти компромісних угод, задовольнивши спершу тілесні потреби. А ви як вважаєте?
Гарднер відповів, що не мав багато нагод нагромадити такого роду досвід.
Співрозмовник кивнув головою:
— Я вірю вам. Ви справляєте враження людини, що любить правду, і тому нам багато легше буде порозумітися. Ми трохи знайомі з вашою біографією. Так ось, щоб не витрачати зайвих слів: нам потрібен ваш робот. Або той, Що вже існує, або сконструйований наново. Серійне виробництво ми взяли б цілком на себе. Пропонуємо вам або одноразову винагороду, або участь у прибутках — як ренту. Я знаю, що ви хочете сказати: ви цього всього не можете, це був винахід вашого друга, а він помер. Краще не кажіть такого, обміркуйте все як слід. Щоправда, ви могли б і одразу висловити свою згоду. Ні? Ну, гаразд, тоді до завтра! — Він натиснув на кнопку, і Чарлза Гарднера провели до кімнати, досить комфортабельної, як не зважати на заґратовані вікна.
Генрі Вілкінс з винуватим виглядом стояв перед Джейн Гарднер.
— Ви не виженете мене? — боязко спитав він.
Джейн утомлено похитала головою.
— Бо це я своїм дурним репортажем дав усьому цьому хід, — картав себе репортер.
Джейн дивилася на нього, нічого не розуміючи.
— Це ж абсолютно ясно! — пояснив він. — Якийсь синдикат, велика організація злочинців, захопив вашого чоловіка, бо хоче мати таких роботів, — от для якої тільки мети? І не знаю, чого вони з цього сподіваються.
