Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Певно, він вимовив ці слова, бо йому відповів знайомий лагідний голос:
— Авжеж, любий Едгаре, зміни — атрибут життя.
Юдіф стояла в затінку під великою тополею біля огорожі у своєму звичайному ветулійському вбранні й тримала в руці той самий меч.
— Але ж ти не змінюєшся, — тихо промовив Едгар, силкуючись роздивитись у сутінках вираз її очей.
Очі в Юдіф були сумні.
— Зміни — атрибут буття, любий Едгаре, — з притиском промовила вона знову.
Й Едгар зрозумів.
— Тобі не холодно? — спитав він дуже обережно, так, наче слова були створені з найтоншого кришталю й могли з дзенькотом розбиватись об чавунні грати огорожі, розсипатись по тротуару.
Юдіф хитнула головою.
— І не треба мене жаліти, любий Едгаре. Я справді нічого не можу вдіяти, і ти нічого не можеш змінити, і повір: так краще. Набагато краще. Адже бувають явища і речі, котрі не можна змінити. А хто тобі сказав, що мені погано? Хіба мені може бути погано?
— А мені? — прошепотів Едгар.
Юдіф підійшла зовсім близько, підвела до нього обличчя, і в її очах відбилося вечірнє небо. Вона легенько провела пальцями по його бровах й одразу ж відхилилась від нього і сперлася на меч.
— Лю-у-бий Едгаре, — проспівала Юдіф. — Та ж я завжди з тобою. І погодься, що для цього не конче потрібно бути весь час поруч, перед очима. Адже правда?
— Правда, Юдіф…
— І не треба мене жаліти, любий Едгаре.
Вона ніжно дивилась йому в очі, а тоді перевела погляд на щось поза його спиною, і Едгар зрозумів, що час вичерпано.
— Доконечно потрібне вже чекає, — карбуючи слова, промовив ззаду знайомий уже трохи хрипкий голос.
Едгарові страшенно хотілось озирнутися й побачити нарешті того, кому належав цей голос, та він знав, що то марна річ. Він усе ж обернувся, просто через упертість — і, звісно, нікого не побачив.
Подумайте самі: ну як можна побачити Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос? Так само, певне, як можна почути асиметричне, та не позбавлене приємності обличчя або відчути запах фіалкового, не позбавленого приємності кольору. І таке інше.
— Ну от, — мовила Юдіф. — Прогулянка наближається до кінця. Я піду через подвір’я, а то незручно якось походжати вулицями з таким озброєнням. І кинути не можна, розумієш, любий?
— Я розумію, — відповів Едгар. — Я все-все розумію. І я дуже щасливий, що все-все розумію.
Юдіф знову підійшла до нього, легенько доторкнулася своїми губами його уст, і зникла, щезла в темряві за чорною чавунною хвірткою. Востаннє брязнув об чавун її меч — і все затихло.
Ні, звичайно, не все затихло. Провулком так само йшли перехожі, інколи проїжджали таксі й особистий автотранспорт, з вікна другого поверху на протилежному боці провулка стишено линула на тротуар електронна музика, а до Едгара підходили двоє, з яких один ішов твердо, підтримуючи другого під лікоть, а другий ішов трохи похитуючись, зашпортуючись на вибоїнах у тротуарі й розслабленим голосом, інколи затинаючись, декламував римовані слова.
— Пестливий холод шле височина, — декламував розхристаний. — Прозора даль… Врочи… Врочиста, тиха і ясна моя печаль. Печаль холодна і спокійна — навіки, — нем… немов безодня неба мрійна і чиста, мов сніги. Завжди зі мною, як той ві… той вітер, як шерхіт, не вщухає ні на мить, як день з прозорістю ясною, як шум дощу, небес б-блакить. Зі мною, зі мною…
Едгар передбачливо зостався в затінку, і двоє пройшли повз нього, й Едгар чув, як перший неголосно втовкмачував другому:
— Ну, досить. Чуєш, ти, поете-самоуку? В носі вже свербить від рядків твоїх римованих. В-версифікатор! — останнє слово пролунало, як лайка. — Кинь це ганебне діло і роби краще щось корисне. Посади город. Знову ж таки упорядкуй свою квартиру. Кафель, мийні шпалери і таке інше. Або книжки колекціонуй. Повні зібрання. Позгрібай усе своє базграння і здай на макулатуру — навзамін щось путяще одержиш.
Едгар стояв, аж поки їхні голоси змовкли віддалік, і пішов слідом. Він, звісно, впізнав у цій парочці Двійника і Похмільну Особу — Сірого Чоловіка, і не мав особливого бажання спілкуватися з ними. Він і так надто часто спілкувався з ними.
Провулкові не було кінця, і Едгар усе йшов повз освітлені вікна й під’їзди, повз паркани й куточки відпочинку, повз продовольчі магазини та стенди міськдовідки. Затишно світили ліхтарі, над ліхтарями, випереджаючи Едгара, неквапливо пролинув знайомий уже НЛО з псевдо-Вантажником на борту.
Едгара схвилював той шлях до опанування земної цивілізації, що його обрали наші побратими з 62-ї зірки Лебедя. Ніяка розвідка згори, збоку чи знизу не може дати того, що дає погляд зсередини. Другу голову маскують, виготовляють копію земного паспорта з пропискою даного населеного пункту, через відповідні канали пробивають місце вантажника в магазині “Дитячий світ” — і можна, не привертаючи нічиєї уваги, спокійно спостерігати, діставати, аналізувати, робити висновки. Щоправда, не виключена небезпека так ужитися в образ, що скотишся до перепродажу через службовий вхід дефіцитних товарів масового попиту, а такий продаж є дією протизаконною.
Авжеж, погляд зсередини — вигідна річ. І хто знає, скільки справжніх землян ходить сьогодні вулицями нашого міста? Може, ми, й гадки про те не маючи, часом цілий день спілкуємося лише з представниками Альдебарана і Сіріуса, Гемеш і Фомальгаута, Проціона й Канопуса і довірчо розповідаємо їм про свої клопоти і турботи, ділимося радощами і обмінюємося враженнями. Що ж, нехай буде так! Нехай наші сусіди довідаються про нас якнайбільше, адже знання — найкращий шлях до розуміння.
Загуло, загуркало, задзенькотіли шибки у віконних рамах, скочила з проїжджої частини Едгарові під ноги очманіла кішка й зникла у підворітті. З такими гучними ефектами провулком міг рухатися тільки Дракон, і Едгар упевнився в цьому, роздивившись номерний знак грузовика, що прочмихав повз нього. Грузовик ішов у надра провулка слідом за літаючим апаратом чужопланетної цивілізації 62-ї зірки Лебедя. Грузовик форкав і хурчав набагато гучніше, ніж годилося. Принаймні так здалося Едгарові. І Едгар розумів Дракона. Глибоко в душі Дракон, певна річ, відчував ностальгію, згадуючи ті часи, коли він владарював у повітрі і своєю появою наганяв страх на мирних жителів, що не були знайомі іще з основами цивільної протиповітряної оборони й не оволоділи поки що її засобами. І тепер Дракон намагався зберегти хоча б залишки колишньої слави, що, до речі, було цілком марною річчю і могло скінчитися хіба що тільки неприємностями з боку автоінспекції. А ще через заборону на звукові сигнали Дракон страждав комплексом неповноцінності.
Цікаво, як зреагували б наші далекі предки на появу грузовика, що гуркотів би, їдучи битим шляхом. Певне, вважали б, що то круглоокий, дивовижний звір. Той-таки Ієзекіїль наговорив би потім, що бачив якусь потвору, яка сунула в клубах диму й куряви, і на вигляд була потворна, і рикання її було страхітливе. Потвора, певна річ, являла б собою незаперечний доказ гріховності людей і провіщала б кінець світу.
А якщо уявити собі іншу ситуацію? З вірогідного майбутнього. На далекій планеті висадився розслідувальний загін землян і виявив би отакий грузовик, що під’їздив до їхньої ракети. Що передусім подумали б земляни? Звичайно, що до них наближається якийсь механізм. Механізм, штучний витвір, виплід чийогось розуму. І як же здивовані були б земляни, коли, ретельно вивчивши все, з’ясували той разючий факт, що грузовик — це живий організм, плід багатовікової еволюції тваринного світу далекої планети. Під час розкопок знайдено було рештки грузовикових предків — автомобілів “АМО” і “ЗіС”. Пагоном, що завів еволюцію в глухий кут, виявилося відгалуження гусеничних артилерійських тягачів.
Неймовірно? Не так уже й неймовірно, якщо зважати на безконечність Всесвіту. Так само неймовірно, як і поява людської цивілізації.
Чорноока Власниця стояла під ліхтарем біля магазинчика, тримаючи в руці того ж таки М. Булгакова, і, здавалося, дожидалась Едгара. Сумочка була граційно перекинута через плече і в штучному освітленні тьмяно полискувала чорним лаком, тоненькі каблучки елегантних чобіток чітко вистукували ритм у стилі “реггей”.