Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Незатишно було в задзеркальному просторі, хоча квазар С50014+81 й шмагав променями як тільки міг. І — нічого схожого з країною з оповідань Л. Керрола.
Місто було звичайнісіньке і невиразне. Де ховаються від нас надії? В тім краї, де далечінь ясна, — в бездонних дзеркалах. Там втілюються надії. Не вкриє їх імла в бездонних дзеркалах…
Смішно. Так гадають невігласи. І там не менше зла, та й тепла не більш. Бездушні дзеркала.
Ідучи повз краєзнавчий музей — стародавню будівлю, увінчану вежами, прикрашену ліпленими карнизами, поточеними ерозією лев’ячими головами й напівголими богинями, що з двох боків обіймали нішу з погано затинькованим вензелем, — Едгар зупинився й штовхнув масивні двері з лаконічною табличкою “діхВ”. Двері важко відчинилися, й Едгар зазирнув до середини. Всередині нічого не було. Тобто, зовсім нічого.
— Та-ак, — протягло мовив Едгар і відпустив двері. Грюкнувши, двері повернулися на вихідну позицію, заховавши оте ніщо, яке за ними перебувало.
Поміркувавши, Едгар зрозумів, що так воно й має бути, і надалі не вдавався вже до спроб будь-куди зазирати.
В задзеркальному просторі діяли свої задзеркальні закони.
Незатишно було Едгарові в задзеркальному просторі. Може, тому незатишно, що шляхи в цьому просторі нікуди не вели. Точніше, вели в нікуди. Оберталися на ніщо. І той, хто йшов одним із цих шляхів, теж міг обернутися на ніщо. Навіть якщо шлях той був міською вулицею, яку з двох боків обступали магазини, ательє та ощадні каси.
Едгар дуже швидко усвідомив це і намагався не відходити далеко від ресторану “ансеВ”. Він іще раз пройшов повз скверик з показниками виробничих досягнень, почув позад себе чиюсь квапливу ходу. Обернувшись, Едгар виявив Блакитного Лицаря. Лицар, як і перед цим, був у джинсах, у розстебнутій, надітій на блакитну “олімпійку”, чорній блискучій куртці та в блакитній спортивній шапочці. На плечі в нього був знайомий уже спис.
— Салют! — гукнув Блакитний Лицар, наблизившись до Едгара. Його голосовим зв’язкам, як видно, не завадило морозиво. — Вимірюємо стометрівку?
— Щось на зразок того, — ухильно відповів Едгар.
— Зрозумів, що ти не зрозумів. — Блакитний Лицар скинув з плеча спис і, картинно відкинувши руку, сперся ним в асфальт. — Стометрівкою аборигени називають п’ять кварталів цієї популярної вулиці міста, улюбленого місця прогулянок і зустрічей. Коли ти ніяк не можеш застати вдома приятеля чи подругу, коли ти не можеш додзвонитися до них на роботу, — виходь надвечір на стометрівку і раніше чи пізніше ти зустрінеш приятеля біля коктейль-бару, а приятельку — в скверику з іншим. Така чудна властивість стометрівки — тут повсякчас щось губиш і щось знаходиш. І якщо ти тиняєшся тут, щоб зустріти ту свою пасію з кафе, в якої я допіру позичив пакуночок, — правильно чиниш. Вона неодмінно буде тут, а як не буде її, то буде інша. І не гірша.
Блакитний Лицар засміявся, задоволений своїми розпатякуваннями. Він вочевидь був чимось збуджений.
— А ви куди прямуєте? — спитав Едгар, позираючи на списа.
— Ет! — відмахнувся Блакитний Лицар, але потім усе ж ткнув себе списом поза плечі. — Подуріли трохи заради суботньої днини. Там, у Камелоті, місті славному. Двоє зламаних ребер, чотири вибиті суглоби й одне відрубане вухо… І зауваж, жодного трупа! — Блакитний Лицар з відразою сплюнув. — Дожилися! Скоро битимемося на авторучках! На скорозшивачах! Кидатимемо у воду цеглини, і на воді розходитимуться не кола, а прямокутники. Гаразд, не в тім річ. Живи, як я. Головне що? Головне — жити, ні про що не думаючи. Робота? Не суперечу, робота, але така, щоб відпрацював — і забув. Без проблем. Далі що? Спорт. Трохи роботи, трохи спорту. Для себе. Для підтримання тонусу. Щоб не втратити форми. Списом помахати. — Він помахав списом. — Але не калічитися. Не робити культу. Далі що? Далі — розваги. Дозвілля. Для себе. Ти в гості — до тебе гості. Трохи варнякання, трохи питва, трохи музики. В пивниці пострибати. Але в міру. Знову ж таки не робити культу. Не перебирати через край. Іще що? Все. Вистачить вище голови! І ніяких проблем. Повір мені, маю досвід. І, як бачиш, процвітаю. Живу, як птахи небесні. І голови собі не морочу, та й іншим теж. Отож, настійливо рекомендую. Бувай здоровий!
Урвавши так несподівано свій монолог, Блакитний Лицар узяв списа і бадьорою ходою пішов собі, насвистуючи мелодію з репертуару вокально-інструментального ансамбля ресторану “ансеВ”. Блакитний Лицар пристосувався жити без проблем. Безтурботна, далека від будь-яких сумнівів людина, оточена налагодженим побутом. Але Америку наших душ, можливо, ще не відкрито…
На високий ґанок ресторану на тому боці вулиці вийшли двоє. Сірий Чоловік, похитуючись, тримався за рукав Двійника і з досить-таки понурим виглядом щось йому втовкмачував. Двійник слухав неуважно, позираючи знічев’я на небо з його знемагаючим квазаром, і страдницьки морщив лоба.
Едгар квапливо відвернувся, перетнув тротуар і пірнув у найближчу вітрину дієтичної їдальні, що так само була виходом із задзеркального простору.
Вийшов він досить удало, та, мабуть скло вітрини було не найвищого гатунку, бо Едгар опинився в порожнечі. В тій самій сірій порожнечі, де оце нещодавно вранці йшли двоє, прямуючи чи то до тролейбусної зупинки, чи то на прогулянку серед кілець Сатурна, чи то ще кудись.
По якомусь часі (якщо час буває в порожнечі) він виявив поруч себе Юдіф. Вона була в тій-таки самій славнозвісній сукні.
— Я шукаю Ельзору, — мовила Юдіф.
— Я писав це ночами, — озвався Едгар.
— Вночі пишеться ліпше, як удень, — мовила Юдіф.
— Якщо є про що писати, — відповів Едгар.
— Ельзора… Там пишуть усі, — мовила Юдіф.
— А хто ж читає? — спитав Едгар.
— Там пишуть для себе, — відповіла Юдіф.
— Хіба це так потрібно? — спитав Едгар.
— Розмова з самим собою необхідна. Кожен пише для себе, а тим часом, “пишу, творю — отже, живу”.
— А хіба це потрібно?
— Потрібно, — відповіла Юдіф. — Дуже потрібно тому, хто пише. Потрібно для себе. Щоб писати не прикидаючись, не намагаючись зобразити почуття, що їх ти не зазнав. Писати саму правду. Для себе. Бути чесним з собою. До краю. Писати, коли хочеш, що хочеш і як хочеш, але тільки для себе.
— А чи це потрібно?
— Ти зануда, любий — ніжно відповіла Юдіф. — Ти меланхолік, скиглій, дуже схильний до рефлексії і завжди ширяєш у якихось перпендикулярних світах.
— Може, й так, — мовив Едгар. — Може, я не хапаю зірок з неба і тверезо оцінюю власні здібності, а проте, як мені здається, я все ж трохи ближчий до неба, ніж до землі. Принаймні мені страх як хочеться вірити в це.
— А ти й вір, любий. Вір! І пиши для себе. Пиши, якщо хочеш. Тільки знайди Потрібні Речі,
— Спробую, — відповів Едгар.
— До зустрічі, — мовила Юдіф.
І зникла.
Після цього, звичайно, з’явився Сірий Чоловік з Двійником. Обійнявшися, вони густо видихали “Ізабеллу”, й Едгар вважав за краще залишити порожнечу, бо в ній ставало зовсім не порожньо.
А день тим часом хилився до вечора. Сонце, побоюючись, що його примусять зостатися на другу зміну, квапливо пірнуло за дахи. Сонцеві явно не хотілося світити завжди і світити скрізь. На чати ставали сутінки. І на підтвердження взаємозв’язку між усім сущим похолодало.
Едгар ішов тихим провулком, намагаючись не висуватися з затінку і не наступати на освітлені квадрати, що падали на асфальт з вікон будинків.
За чорною чавунною загорожею простяглося неозоре подвір’я. Ні, тепер подвір’я не здавалося вже неозорим і причина тут була аж ніяк не в сутінках, що робили простір меншим. Подвір’я було невелике, дуже звичайне; подвір’я скулилося й постаріло під вагою років, і будинок у глибині подвір’я так само був дуже-дуже старий і ладен був упасти від удару чавунного кулака, що висів на сталевому тросі. В кутку подвір’я лежали купи будівельного сміття, і давно-давно згнив у землі трояндовий кущ, який сповіщав колись своїм цвітом про прихід тепла.
Що вдієш, зміни — атрибут буття.
