Кінець Вічності - Азимов Айзек (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
— Як усе це розуміти? Адже ви не з 575-го, правда ж?
— Я працюю в 222-му, — холодно відповів той. — Помічник Адміністратора Арбут Лем. Я відповідаю за організацію вашої зустрічі й, щоб уникнути зайвих пересудів, не став користуватися відеофоном.
— Про яку зустріч ви говорите? Про які пересуди? Що це все означає? Послухайте, досі я не раз зустрічався з Твіселом. Він мій безпосередній начальник. І ніяких пересудів не було.
Попри всі спроби Адміністратора зберегти незворушний вираз обличчя, в погляді його промайнув щирий подив.
— Хіба ви нічого не знаєте?
— Про що?
— Зараз у 575-му відбувається засідання спеціальної підкомісії Ради Часів. У вашому Секторі тільки й мови, що про це. — І вони хочуть мене бачити? — запитав Харлан і подумав: «Звичайно, хочуть. Кому ж іще, як не мені, присвячене те засідання?»
Тепер він зрозумів, чому так тішився вчора вночі Молодший Обчислювач, що стрівся йому біля дверей Твіселової кімнати. Обчислювач знав про майбутнє засідання підкомісії, і йому смішно було навіть подумати, що Технік о такій порі сподівається побачити Твісела. «І справді смішно», — з гіркотою в душі подумав Харлан.
— Я тільки виконую розпорядження, — сказав Адміністратор. — Більше мені нічого не відомо. — І здивовано додав: — Невже ви досі нічого про це не чули?
— Техніки — відлюдкуватий народ, — уїдливо відповів Харлан.
П’ятеро, не рахуючи Твісела! Всі — Старші Обчислювачі, й кожен з них прослужив у Вічності не менше як тридцять п’ять років!
Ще півтора місяці тому велика честь снідати в такому товаристві просто ошелешила б Харлана; йому б відібрало мову перед цими можновладними й відповідальними особами. Вони здалися б йому казковими велетнями.
Однак нині вони були його супротивники й навіть гірше — судді. В нього не було часу для святобливого трепету перед ними. Він мав терміново виробити стратегічний план дій.
Вони могли б не знати, що йому все відомо. Якщо тільки Фінджі не розповів їм. Удень Харлан ще більше був певний, що Фінджі не наважиться зробити з себе посміховисько, привселюдно признавшись, що його образив Технік.
Харлан вирішив скористатися цією своєю перевагою й зачекати, поки вони зроблять перший крок, скажуть перше слово, яке означатиме початок бойових дій.
Однак члени Ради не поспішали. За своїм скромним сніданком вони мирно розглядали Харлана, немов якийсь цікавий експонат, розпластаний на музейній вітрині з допомогою слабких антигравітаторів. Харлан з одчайдушною мужністю почав розглядати кожного із членів Ради.
Він знав їх усіх, оскільки це були відомі люди, а крім того, їх часто показували в щомісячних інформаційних стереофільмах. Ці фільми призначалися для обміну досвідом між Секторами Вічності, й усі Вічні, починаючи від Спостерігача й вище, зобов’язані були переглядати їх.
Огест Сеннор — лисий, як коліно, навіть без брів і вій, найбільше привертав Харланову увагу. По-перше, через те, що пильний погляд темних очей на цьому безволосому тлі вражав дужче, ніж із стереоекрана. По-друге, Харлан знав про розбіжність у поглядах між Сеннором і Твіселом. І нарешті, Сеннор не тільки розглядав Харлана. Він мовби вистрілював одне за одним свої запитання різким голосом.
Спочатку це були запитання, на які важко відповісти щось конкретне, приміром: «Скажіть, юначе, чому вас раптом зацікавила Первісна історія?» або: «Що вам дало вивчення Первісної історії?»
По тому він зручніше вмостився в кріслі й, кинувши свою тарілку в люк для брудного посуду, сплів перед собою пухкі пальці. (Харлан помітив, що й на руках у нього не було волосся).
— Мене давно вже цікавить одне питання, — промовив Сеннор. — Може, ви мені допоможете.
«От і почалось», — подумав Харлан.
— Якщо тільки зможу, сер, — сказав він уголос.
— Декотрі з нас тут, у Вічності, — я не хочу сказати, що всі або навіть більшість, — тут він стрельнув оком на втомлене Твіселове обличчя, тимчасом як решта підсунулися ближче й приготувалися слухати, — але принаймні декотрі з нас, — цікавляться філософськими аспектами Часу. Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Парадокси подорожей у Часі, сер?
— Ну, коли вам більше до вподоби ці мелодраматичні терміни, то хай буде так. Але, звичайно, річ не тільки в парадоксах. Нас цікавлять питання справжньої природи Реальності, збереження маси-енергії під час Зміни Реальності й таке інше. На наші розмірковування про подібні речі впливають знання природи подорожей у Часі. А от ваші Первісні істоти нічого не знали про такі подорожі. Що вони думали про все це?
З протилежного кінця долинув тихий голос Твісела:
— Словоблуддя.
Однак Сеннор пустив повз вуха в’їдливу репліку.
— Можете відповісти на моє запитання, Техніку? — поцікавився він.
— За Первісної ери люди не замислювалися над подорожами в Часі, Обчислювачу.
— Не вірили, що це можливо?
— Гадаю, що так.
— Навіть не замислювалися над такою проблемою?
— Ну, щодо цього, — невпевнено промовив Харлан, — то мені здається, що деякі припущення зустрічалися в їхній так званій науково-фантастичній літературі. Я не дуже добре обізнаний з нею, але, здається, там не раз повторюється епізод, коли чоловік повертається у минуле, щоб убити свого рідного діда ще в колисці.
— Чудово! Просто чудово! — захоплено вигукнув Сеннор. — Це, зрештою, фундаментальний парадокс подорожей У Часі, якщо вважати Реальність незмінною. Га? А тепер я наважуся стверджувати: ваші Первісні й гадки не мали, що Реальність може змінюватися. Я правду кажу?
Харлан не поспішав з відповіддю. Він ніяк не міг збагнути, куди гне Сеннор, і це непокоїло його.
— Мені бракує знань, щоб твердо відповісти вам, сер, — нарешті промовив він. — Гадаю, вони могли припускати можливість існування переміжних часових шляхів або ж різних площин буття. Але точно не скажу.
Сеннор відкопилив нижню губу.
— Я певний, що ви помиляєтеся. Вас могли ввести в оману деякі туманні висловлювання в книжках, — читаючи такі висловлювання, ви сприймали їх крізь призму власних знань. Ні, не маючи досвіду подорожування в Часі, людина не осягнула б своїм мозком усієї філософської складності Реальності. От, наприклад, чому Реальність має інерцію? Ми всі знаємо, що це так. Будь-який вплив повинен перевищити певну критичну величину, перш ніж відбудеться Зміна, справжня Зміна. І навіть тоді Реальність намагається повернутися на своє попереднє місце.
Припустімо, наприклад, що ми здійснили Зміну тут, у 575-му. Реальність змінюватиметься дедалі ефективніше приблизно до 600-го Сторіччя. Зміна поширюватиметься й далі, десь аж до 650-го, однак її інтенсивність поступово йтиме на спад. За цими часовими межами Реальність залишиться незмінною. Всі ми знаємо, що це так, але жоден із нас не знає, чому все це відбувається саме так. Здавалося б, що всі Зміни Реальності мають поширюватися дедалі ефективніше крізь усі Сторіччя, до безмежності, але насправді не так.
Або візьмімо інший приклад. Мені сказали, що Технік Харлан мастак добирати Мінімальний Необхідний Вплив у будь-якій ситуації. Я ладен побитися об заклад, що він не зможе пояснити, як він це робить.
Тепер уявіть собі безпорадність Первісних людей. Їх хвилювала проблема, чи може чоловік убити рідного діда, бо вони не знали всієї правди про Реальність. А тепер візьмімо ймовірнішу ситуацію, легшу для аналізу: подорожуючи в Часі, людина зустрічає саму себе… — І що станеться, коли людина зустріне саму себе? — різко запитав Харлан.
Вже те, що Харлан перебив Обчислювача, само по собі було порушенням заведених правил чемності. А його тон робив подібну вихватку майже скандальною, й присутні спрямували докірливі погляди на Харлана.
Сеннор затнувся, однак за мить уже вів далі, силкуючись будь-що зберегти самовладання. Він закінчив перервану фразу, ухилившись таким чином від прямої відповіді на безтактне запитання: — …і розгляньмо чотири можливих випадки в цій ситуації. Назвімо чоловіка, який прибув на дане місце раніше в біочасі, А і того, що прибув пізніше, — Б. Випадок перший: А і Б не бачать один одного і дії одного зовсім не впливають на дії другого. В такому разі можна вважати, що вони не зустрілися, і ми не братимемо цей випадок до уваги, як тривіальний.
