Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Тоня нервувалась, боячись запізнитися в Оші до відльоту дирижабля. На моє нещастя, ми не запізнилися і прилетіли на аеродром за півгодини до відльоту дирижабля. Цей металевий гігант з гофрованої сталі мав приставити нас у місто: Кец. Ми добігли до причальної щогли, швидко піднялись у ліфті і ввійшли в гондолу.
Подорож на дирижаблі залишила найприємніший спогад. Каюти гондоли охолоджувались і добре вентилювались. Швидкість — всього двісті двадцять кілометрів на годину. Ні хитавиці, ні трясіння і цілковита відсутність пилу. Ми добре пообідали в затишній кают-компанії. За столом чути було нові слова: Алай, Кара-Куль, Хорог…
Памір з висоти справив на мене досить похмуре враження. Недарма цю “покрівлю світу” називають “підніжжям смерті”. Льодові річки, гори, ущелини, морени, снігові стіни, увінчані чорними кам’яними зубцями, — траурне вбрання гір. І лише глибоко внизу — зелені пасовиська.
Якийсь пасажир-альпініст, показуючи на вкриті зеленкуватою кригою гори, пояснював Тоні:
— Оцей гладенький льодовик, це голчастий, он там — горбкуватий, далі хвилястий, східчастий…
Раптом блиснуло дзеркало озера.
— Кара-Куль. Висота три тисячі дев’ятсот дев’яносто метрів над рівнем моря, — сказав альпініст.
— Подивіться, подивіться! — окликає мене Тонн.
Дивлюсь. Озеро, як озеро. Блищить. А Тоня захоплюється.
— Яка краса!
— Так, блискуче озеро, — кажу я, щоб не образити Тоню.
III. Я СТАЮ ШУКАЧЕМ
Та ось ми йдемо на посадку. Я бачу з дирижабля загальний вигляд міста. Воно лежить у дуже довгій, вузькій високогірній долині між снігових верховин. Долина майже прямо простягається з заходу на схід. Біля самого міста вона розширяється. Коло південного краю міста є велике гірське озеро.
Сотень зо дві будинків виблискують плоскими металевими дахами. Більшість дахів білі, як алюміній, але є й темні. На північному схилі гори стоїть велика будівля з куполом, — мабуть, обсерваторія. За жилими: будинками — фабричні корпуси.
Наш аеродром розташований у західній частині міста, а в східній простягається якась дивна залізниця — з дуже широкою колією. Вона йде до самого краю долини і там, очевидно, кінчається.
Нарешті земля.
Ми їдемо в готель. Я відмовляюсь оглядати місто: стомився з дороги, і Тоня ласкаво відпускає мене відпочивати. Скинувши черевики, я лягаю відпочити на широкий диван. Яка розкіш! В голові ще шумлять мотори всіляких швидкоходів, очі злипаються. Аж ось коли я відпочину на славу!
Ніби стукають у двері. Чи це ще гримлять в голові мотори… Таки справді стукають. От не до речі!
— Ввійдіть! — сердито кричу і схоплююсь з дивана. З’являється Тоня. Вона, здається, поставила собі за мету звести мене зо світу.
— Ну, як відпочили? Ходім, — каже вона.
— Куди ходім? Чому ходім? — голосно питаю я.
— Як куди? Чого ж ми приїхали сюди?
Авжеж. Шукати людину з чорною бородою. Зрозуміло… Але вже вечір, і краще б почати шукати зранку. Але протестувати — марна річ. Я мовчки натягую на плечі легке ленінградське пальто, але Тоня дбайливо попереджає мене:
— Надягайте шубу. Не забувайте, що ми на висоті кількох тисяч метрів, а сонце вже зайшло.
Надягаю шубу, і ми виходимо на вулицю. Я вдихаю морозяне повітря і почуваю, що мені дихати важко. Тоня помічає, як я “позіхаю”, і каже:
— Ви не звикли до розрідженого гірського повітря. Нічого, це скоро минеться.
— Дивно, що я в готелі не почував цього, — кажу я.
— А в готелі повітря штучно згущають компресором, — каже Тоня, — не всі переносять гірське повітря. Дехто зовсім не виходить на вулицю, і з такими консультуються дома.
— Шкода, що ця пільга не поширюється на спеціалістів по розшукуванню чорних борід! — невесело пожартував я.
Ми йшли вулицями чистенького, добре освітленого міста. Тут був найрівніший і найміцніший в світі брук — з природного вирівняного й відшліфованого граніту. Брук-монсіліт.
Нам часто траплялись чорнобороді: мабуть, серед населення було багато жителів півдня.
Тоня щохвилини смикала мене за рукав і питала:
— Це не він?
Я похмуро хитав головою. Непомітно ми дійшли до берега озера.
Раптом завила сирена. Горами пішла луна, і розбуджені гори відгукнулись жалісливим завиванням. Вийшов жахливий концерт.
Береги озера освітились яскравими ліхтарями, і озеро спалахнуло, немов дзеркало в алмазній оправі. Слідом за ліхтарями засвітились десятки потужних прожекторів, спрямувавши своє голубе проміння в синяву безхмарного вечірнього неба. Сирена змовкла. Затихла й луна в горах. Але місто стривожилось.
По озеру вздовж берега забігали швидкохідні катери і глісери. Юрби людей сходилися до озера.
— Куди ж ви дивитесь? — почув я голос Тоні. Цей голос нагадав мені про мій сумний обов’язок.
Я рішуче повернувся спиною до озера, до вогнів і почав вишукувати в натовпі бородатих людей.
Одного разу мені здалося, що я побачив чорнобородого незнайомця. Тільки я хотів сказати про це Тоні, як раптом вона вигукнула:
— Дивіться! Дивіться! — і показала на небо.
Ми побачили золоту зірочку, що наближалася до землі. Натовп стих. Тишу порушив далекий грім. Грім з ясного неба! Гори підхопили цей гуркіт і відповіли глухою канонадою. Грім зростав щосекунди, зірка все збільшувалась. Позаду неї виразно позначився темний димок, і незабаром зірочка перетворилася в сигароподібне тіло з плавцями. Це міг бути тільки міжпланетний корабель. В натовпі лунали вигуки.
— Кец-сім!
— Ні, Кец-п’ять!
Ракета раптом описала невелике коло і перекинулась кормою вниз. Полум’я вихопилося з дюз, і вона дедалі все повільніше почала спускатися до озера. Довжина її трохи перевищувала довжину найбільшого паровоза. І важила вона, мабуть, не менше.
І ось це важке громаддя, не долетівши до поверхні води кількох десятків метрів, ніби повисло в повітрі: сила вибухаючих газів підтримувала його вгорі. Гази здіймали хвилі на поверхні води. Клуби диму стелилися по озеру.
Потім сталева сигара почала ледве помітно спускатися і скоро кормою доторкнулась до води. Вода завирувала, заклекотіла, зашипіла. Пара оповила ракету. Вибухи припинились. Серед пари й диму з’явився верхній гострий кінець ракети і опустився вниз. Важкий сплеск води. Велика хвиля, гойдаючи на своєму гребені катери і глісери, пішла по озеру. Ракети не було видно. Аж ось вона блиснула в промінні прожектора і загойдалась на поверхні води. Натовп дружними криками привітав її благополучний спуск.
Флотилія катерів накинулась на плаваючу ракету, мов акули на кита. Маленький чорний катер узяв її на буксир і відвів у гавань. Два потужні трактори витягли ракету по спеціальному помосту на берег. Нарешті відкрився люк, і з ракети вийшли міжпланетні мандрівники.
Перший з них, тільки-но вийшов, почав гучно чхати. З натовпу відповіли сміхом і вигуками: “Здорові чхнувши!”
— Щоразу така історія! — сказав чоловік, що прилетів з неба. — Як тільки потраплю на землю — нежить, кашель.
Я з цікавістю і повагою дивився на людину, яка щойно побувала в безкраїх просторах неба. Є ж такі сміливі люди! Я нізащо не зважився б полетіти на ракеті.
Прибулих зустрічали радісно, без кінця розпитували, потискали руки. Але ось вони сіли в автомобіль і поїхали. Натовп швидко зменшився. Вогні погасли. Я раптом відчув, як задерев’яніли мої ноги. Мене морозило і нудило.
— Ви зовсім посиніли! — зглянулась, нарешті, Тоня. — Ходімте додому!
У вестибюлі готелю мене зустрів товстенький лисий чоловік. Похитавши головою, він сказав:
— А на вас, юначе, погано впливають гори.
— Змерз, — відповів я.
У затишній їдальні ми розговорилися з товстеньким чоловіком, що, як виявилось, був лікарем. Сьорбаючи гарячий чай, я розпитував його, чому їхнє місто і ракета, яка прилетіла, називаються Кец.
— І Зірка також, — відповів лікар, — Зірка Кец. Чули? В ній, власне, вся суть. Вона створила це місто. А чому Кец? Невже не догадуєтесь? Чиєї системи був стратоплан, на якому ви сюди летіли?
