Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Вони вже нав’язли в зубах, вони стали невід’ємною прикметою нашого існування, його, можна сказати, атрибутом. Вони вже не являють собою тему для розмов. Ними займаються комісії, діяльність яких навряд чи цікавить когось.
Вони стали побутовими літаючими тарілками.
Що воно таке? Літальні апарати, згустки не відомих нам поки що полів, локальні збурення континуума, проекції, що їх передають на Землю апаратурою чужопланетного космічного зонду, що давно вже метляється десь неподалік Марса І, як відомо, розважається, створюючи славнозвісну радіолуну.
Суто земні, не вивчені ще феномени нашої багатостраждальної атмосфери?
Безперечно, хотілося б тішити себе думкою, що нас спостерігають з інших планет. Якщо спостерігають — отже, ми цікаві! Нас засмучує, певна річ, відсутність будь-яких спроб контакту, але ж ми так само не шукаємо контакту, скажімо, з кропивою чи бабками, і не тому, що вважаємо їх дурнішими від себе, а тому, що нам і на думку не спадає спробувати налагодити з ними контакт. Можливо, Інопланетний Розум бачить у нас усього лишень цікаве (а може, й не дуже цікаве) явище природи, і йому навіть ненароком не спадає на думку побудувати зі своїх літаючих у нашому небі тарілок теорему Піфагора й почекати, якою буде наша реакція на таке.
Шкода. Ми б уже відповіли…
Ми обурено женемо від себе думку про те, що сонми непізнаних об’єктів можуть виявитися усього лишень породженням суто наших земних умов, ми пхаємося в надра віків І видлубуємо звідти щоразу нові й нові відомості про палеоконтакти, про допотопні відвідини (або палеовізити, як модно тепер казати), ми знаходимо сліди цих відвідин, де тільки можна знайти, і радісно піднімаємо їх на щит, ми порпаємося в біблійних текстах та давньоіндійських казаннях, ми витлумачуємо у зручний для нас спосіб наскельний живопис, ми пристосовуємо до потреб нашої мрії Баальбек та острів Пасхи, пустелю Наска й плато Тассілі.
А які удари змушена витримувати мрія! Впали Баальбек і Тассілі, дістали своє земне пояснення птахи, риби, павуки та ящірки пустелі Наска. Суто земне пояснення. Послухайте.
“Стародавні мешканці пустелі Наска створювали їх для своїх богів або душ померлих родичів. Це цілком правдоподібно, оскільки такі ж зображення тварин і птахів трапляються й на посудинах, що їх вони клали з небіжчиками в могилу”.
Кривдно? Кривдно. Хоча тут можна й посперечатися.
Далі з гуркотом повалилась іще одна гіпотеза. Гіпотеза переконувала, що камінних ідолів острова Пасхи створили неземні скульптори, переконувала на тій підставі, що ніякі людські сили не могли б доставити вісімдесятитонних гігантів від кар’єру до місця установлення. “Дерев’яні котки”, — заперечували опоненти. “Де ви бачите на острові дерева?” — допитувалися прибічники інопланетних скульпторів.
І що ж ви гадаєте? Знайшли-таки дерева! Дісталися до дна кратерного озера і виявили силу-силенну дерев’яного пороху, що невблаганно свідчила про наявність у минулому густих пасхальних лісів.
Щоправда, незрозуміло, чому вони щезли — та це вже зовсім інше питання. А нещодавно, як відомо, й без будь-яких котків потягли ідолів. Як експеримент.
І так хоч би до чого взявся.
Сахнулись у протилежність, дійшли до проголошення нашої унікальності у всесвітніх масштабах, посумнішали й начебто змирилися й покинули ремствувати, а насправді, певна річ, ні на мить не допускаючи думки про те, що ми самотні у Всесвіті.
І як же парадоксально ми все ж улаштовані! Коли нас атакують навали літаючих тарілок, ми заявляємо, що маємо надто гарний зір, щоб бачити їх, а коли літаюча тарілка зрештою падає в калюжу перед самісіньким нашим носом, забризкавши нам штани, ми сваримося кулаком у бік найближчого магазину для посуду або пункту громадського харчування.
І все ж віримо в пришельців, чекаємо на них і давно вже приготували сотні варіантів привітальних промов на честь відвідин.
А відвідини, може, давним-давно вже відбулися. Думка не нова, та не завжди ненове означає — неправильне. Чекаємо на кораблі, що спурхуватимуть з неба на площі наших міст, передбачаємо мудрих, яснооких, великоголових, що несуть знання, а в дійсності все може бути набагато простіше.
Про Одинцова ніколи не чули? Тоді послухайте, адже це не вигадка, це правда. Він тільки довести нічого не може. Певна річ, спершу пробував: ходив, говорив, переконував, листи писав, а тоді махнув рукою і розводить собі у вільний час акваріумних рибок. А що йому залишається робити?
Й отак завжди: втопимо погляди в небо та й чекаємо не дочекаємося якоїсь там комети Галлея і не помічаємо того, що буквально пролітає перед носом. Таж коли розібратися: що нам до тієї-таки комети Галлея разом з усякими там “Де Кок-Параскева пулос” або ж “Шванеман-Вахман 1”?
Під ноги треба уважніше дивитися. Ну, гаразд, про Одинцова. Поки Едгар шукає вхід до магазину “Дитячий світ”. Тому ж кінця-краю не буде. Зупинімося.
Шосе лисніло в світлі фар, наче риб’яча луска, і “двірники” на вітровому склі невпинно займалися ранковою гімнастикою. Крізь мжичку тьмяно маячіли освітлені квадрати вікон уздовж дороги — з’являлися попереду, як невиразні видіння, і мчали назад, так наче їх тягнув хтось на мотузочку. Розмірений перестук мотора гіпнотизував, настійливо пропонуючи поринути знов у найсолодший вранішній сон, і Одинцов весь час позіхав, не відводячи, проте, погляду від підступно слизького асфальту. Зустрічні вантажні машини, презирливо форкаючи, пахкали на його “Москвич” клубами синього диму й бігли далі у своїх справах, упевнено налягаючи на дорогу величезними колесами.
Чоловіка, що махав рукою, стоячи на узбіччі, він помітив здалеку, загальмував і почав знову виконувати затяжний позіх. Закінчивши позіхати й протерши очі, він виявив, що попутник уже шарудить плащем, умощуючись на задньому сидінні.
— До Москви?
— Так, — не зразу озвався попутник, перестав шарудіти плащем і принишк.
“Москвич” знов набрав швидкості й помчав за відступаючою ніччю, а Одинцов, вирішивши, що розмова — найкращий засіб прогнати залишки сну, почав універсальну метеорологічну увертюру.
— Погодка, бачили таку, га? — кинув він перші слова на конвейєр розмови. — Ще якийсь там місяць і, диви, снігом замете!
Він скрушно похитав головою, подумав про ожеледь і можливий різкий стрибок кривої на графіку дорожньо-транспортних пригод. Попутник мовчав. Одинцов кинув погляд у дзеркальце і виявив, що той скоцюрбився в кутку, піднявши до вух комір плаща.
“Іноземець, чи що?” — здивувавсь Одинцов, роздивляючись смугле довгоносе обличчя, і квапливо перевів погляд на дорогу — при такій видимості, та ще в дощ, гав ловити не годиться, бо вмить опинишся в кюветі. Як його сусід Іван Федотович. Тільки-но придбав “Жигулі” — гарненьку малинову машинку, іграшку, та й по всьому — перекинувся колесами догори. Сам, хвалити бога, відбувся синцями, але машина, малинова іграшка, ой-єй-єй!
— Мабуть, по квиток? — Одинцов знов пустив у хід конвейєр.
— Що? — не зрозумів незнайомець.
— Я кажу, що ви, мабуть, до Москви по квиток на хокей? — пояснив Одинцов, обережно виводячи “Москвич” з-за корми автобуса, що повз понад узбіччям. — Якраз до відкриття встигнемо, а то потім черга буде страшнюща.
— Ні, не по квиток, — лаконічно відповів незнайомець.
Автобус плив ззаду, й Одинцов перевів “Москвича” далі від білої смуги.
— А от я спеціально раненько встав, — повідомив він. — “Спартачок” має сьогодні вклепати отим Збройним Силам.
Помовчавши, він скрушно додав:
— Хоча останніми сезонами щось не. виходить.
— Я не на хокей. Мітив просто на Москву, та трохи не розрахував, промахнувся. Багато хто ще помиляється. Адже діло нове. От і добираємось, як хто може.
“Таки іноземець!” — вирішив Одинцов.
— То ви застрягли на наших дорогах? — поцікавився він і додав, як людина бувала: — Зараз на путівці краще не потикатися, хіба що на тракторі чи на танку. Для “фольксвагена” або ж “ситроєна” вони, мабуть, затяжкі. Гірше, ніж раллі Париж — Дакар.
