Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Едгар читав і усміхався. Дракон вочевидь писав мемуари. І, схоже було, когось наслідував.
“Він доповз до околиці міста з жовтого поля, ледве викараскавшись з печери в глибокому яру. Дракон був старезний і багато років не залишав свого лігвища. Він лежав, куняючи, у вогкій темряві, здригаючись від гудіння літаків і стривожено стріпуючи ослаблими крилами, що не могли вже піднести його в повітря”.
Прочитавши цю фразу, Едгар зрозумів, чому Дракон не запропонував своїх послуг Аерофлотові.
“Він не відав, скільки літ минуло, як він востаннє пролетів над степом, а проте полюбляв згадувати молодість, коли теплий вітер ніс його вперед, гордо шаруділи крила, в його скляні очі било сонце і величезна тінь легко мчала по землі через пагорби й улоговини — що далі, то ближче підлітаючи до шестикутника фортеці. Фортеця височіла на пагорбі, оточеному ровами з водою. На схилах пагорба тулилися біленькі хатки, кривулясті вулички пірнали в білі хмари яблуневих садів, а далі, аж до обрію, до далекого моря, простягся степ. Кружляв він над степом, і його рожеві, схожі на дві величезні морські мушлі, вуха вловлювали страх, що линув повітрям від маленьких недоладних створіннячок, які розбігалися на всі боки. Створіннячка ховалися в хатках, падали в траву, під дерева, затуляли голови немічними кінцівками, і дракон задоволено бурчав, неквапливо кружляючи над ними в хмарі піску, куряви й зірваного листя. Його скляні очі вибирали собі жертву, шерехатий язик тріпотів, наперед смакуючи м’ясом і кров’ю…”
Едгар скривився й похитав головою. Дракон перебирав міру щодо натуралізму. І, очевидно, дуже вже йому потрібен був читач, якщо він не посоромився віддати Едгарові на суд свій натуралістичний опус, в якому до того ж ніщо не трималося купи. Звичайно, Дракон порівнював свої чудові вуха з морськими мушлями, для очей знайшов означення “скляні”, а тим часом начебто” не знав, що “маленькі недоладні створіннячка” називаються людьми. Втім, Едгарові сподобалася Драконова манера письма. В ній відчувалася свіжість сприйняття, а також те, що писав не просто свідок, а й учасник.
“І от одного разу, — розповідала базгранина, — під час чергового наскоку на фортецю, дракон уже випустив свої кігті, збираючись шугнути вниз, на дорогу, де застигло перелякане створіння, — аж тут шию його шпигонув гострий біль, Дракон заревів, і від того ревища похилилися до землі дерева і солома посипалася зі стріх.
Створіння кричало й шарпалося, силкуючись видертися з його кігтів, а він важко летів назад, до печери, й від болю чорними здавалися йому небо і сонце. Він не зауважив вершників, що мчали навздогін йому степом, і знов заревів від болю в крилі. Наче смерч, шугнув дракон до землі, і вершники метнулись урозтіч, з жахом поприхилявшись до ший своїх коней.
Крило й горло проймав страшний біль, та він усе ж дотягнув до печери і, сичачи від болю, заповз під чорне склепіння. Розлючено вдаривши крилом у стіну, він зламав застряглу в ньому стрілу, та біль не минув. Він роздер кігтями здобич, але не зміг проковтнути й шматка — друга стріла застрягла в горлі.
Відтоді дракон не міг уже літати. Коли голод ставав нестерпним, він виповзав у степ і пробував ловити маленьких в’юнких звірят. Та рідко коли випадала удача, бо непотрібні крила тяглися за ним по землі, роблячи його неповоротким і безпорадним. Дракон жадібно ковтав річкову воду, на якусь часину задурюючи шлунок, але ставав дедалі слабшим і слабшим. Від кволості він засинав і спав майже не прокидаючись, бо вві сні гамувався голод і трохи вщухав біль. То був навіть не сон, а тяжка напівдрімота, що змотувала в безконечний одноманітний ланцюг літо й осінь, зиму й весну… Навесні дракона будила тала вода, що збігала до печери. Інколи з водою припливало різне степове стерво, і він гидливо поглинав його, і болісний рев далеко линув понад згаслим степом.
Драконові вже доводилося живитися стервом. Було це давно-давно, коли над балкою цілий день іржали коні, з лунким тупотом гасаючи по полю, войовничо кричали люди і брязкала, брязкала криця. Він принишк у своїй печері, та знайомий дух крові примусив його насторожитися. Надвечір, коли ущухли тупіт і крики і не чути вже стало брязкання мечів, він виповз із печери й угамував голод іще не остиглим м’ясом. Він повзав полем, сичав від збудження, і не міг припинити бенкетування, і в очах його відбивалося місячне сяйво, а черево шкрябали уламки списів і стріли, що ними був устелений степ.
Такі бенкети випадали не часто, і він чекав на них роками, збуджено роздуваючи уві сні ніздрі.
Сни відносили дракона в ті роки, коли він міг цілісінький день, не знаючи втоми, мчати понад землею. Був він тоді молодий та дужий і до заходу сонця легко досягав широкої річки. На її високому березі над порослими лісом схилами стояло біле місто, що піднесло до неба дзвіниці своїх соборів. Золоті хрести лагідно сяяли в промінні призахідного сонця, і лункий подзвін линув далеко над водою. Дракон хмарою падав на місто, хапав здобич, жадібно, просто в повітрі роздирав її на шматки і, наївшися, неквапливо летів назад, нечутно линучи в чорному небі.
Слід сказати, що дракон не часто відчував потребу в їжі”.
Едгар мугикав. Автор, відчувши нарешті, що перевантажив твір гастрономічними подробицями, став на захист літературного героя. Тобто, спробував якось себе виправдати.
“Найчастіше дракон просто ліниво кружляв над селищем і страх, що струмував з землі, солодким дрожем проймав його вкрите лускою тіло. Йому просто подобалося лякати.
І все це перекреслили зловісні стріли. Синє небо і степ, що збігав до обрію, заступила вогка понура печера.
Болючий нарив у горлі якось прорвало, і разом із гноєм вийшла нарешті колюча стріла. Проте дракон не міг позбутися кволості…”
Едгар, трохи зморений Драконовим життєписом, котре було бідне на події або через те, що особливих подій і не траплялося, або (найпевніше саме так) через те, що Дракон з певних міркувань обминав у своїх описах деякі факти, а також міркування з того чи іншого приводу.
Едгар відклав убік кільканадцять сторінок і перебіг очима дещо невиразне закінчення.
Ось воно:
“На балконах стояли люди, розмовляли, сміялися, і нікому не було діла до старого дракона, що полохливо повз дорогою, розбитою колесами самоскидів. І тільки маленький хлопчик, угледівши внизу дракона, захоплено гукнув:
— Мамо, дивися, дракон повзе!
Жінка вийшла на балкон, відкидаючи рукою своє пухнасте волосся, глянула на дорогу. В калюжах скалками відбивалося місячне сяйво.
— Який дракон, синку? Знов на будівництво щось везуть.
Жінка махнула рукою в бік підйомних кранів і пішла. Хлопчик перехилився через поручні, мовив за нею розчаровано: “Везуть щось…” — і задумливо сперся щокою на руку, стежачи поглядом за потужною машиною, що, ревучи, поповзла через баюру.
А хлопець, що йшов від тролейбусної зупинки, відступив на узбіччя, даючи проїхати форкаючому велетню, який засліпив його фарами, глянув на забризкані грязюкою штани й вилаяв шофера.
Отак і сталася метаморфоза, отак і відбулась обіцяна розмова “про тіла, що набули форм небачених”.
Едгар закінчив знайомство з драконовим витвором якраз у слушну мить. Бо тільки-но він перевів погляд з Драконової праці на блакитне небо, як побачив, як над дахами пройшов і щез за двоповерховим магазином “Дитячий світ” отой самий НЛО у вигляді перекинутої догори дном білої з синьою смужечкою тарілки, яка спустилася на траву в мить Едгарового квапливого виходу з Міста Флюгерів.
Едгар поклав рукопис до внутрішньої кишені куртки, підвівся з лави і спробував з виразу облич перехожих визначити їхнє ставлення до появи НЛО. Та перехожі йшли собі кожен у своїй справі, або не помітивши появи вищезгаданого НЛО, або звикнувши вже до численних появ НЛО у різних точках земної кулі.
Упевнившися в індиферентному ставленні перехожих, Едгар перетнув вулицю й рушив до того місця, де мав сісти НЛО.
Незаперечним є той факт, що непізнані літаючі об’єкти, вони ж таки літаючі тарілки, стали відчутно докучати землянам близько чотирьох десятиріч тому, коли їх уперше побачив американець К. Арнольд. З кожним роком їх дедалі більшає і більшає. Їх бачать не лише неозброєним оком, а й на екранах радіолокаційних станцій. Вони заважають літати цивільним літакам землян. З їхньої вини за сигналом тривоги в повітря здіймаються військові літаки землян. Вони лякають пілотів своїми еволюціями, різкою зміною напрямку руху, переслідуванням, лобовими атаками і, нарешті, дійшли до того, що стали ночами з п’ятдесятикілометрової висоти освітлювати надпотужними (за нашими мірками) прожекторами будинки, не даючи нам як слід відпочити перед трудовим днем. Вони так заполонили небо, що ми вже майже не звертаємо на них уваги, як не звертаємо уваги на голубів, ворон, на падаючі з космосу станції “Скайлеб” та метеорити.
