Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Мені незручно було поправляти професора. Так найближчий соратник Юлія Цезаря раптом одержав посмертні володіння на Місяці. Ну, та нічого. На мене і на Тоню ще вистачить морів.
Тюрін попросив спинитись. Ми були в улоговині, куди ще не досягало сонячне проміння.
Вийшовши з ракети, астроном витяг термометр і застромив його в ґрунт. Геолог рушив слідом за Тюріним. Через деякий час Тюрін витяг термометр і, глянувши на нього, передав Соколовському. Вони притулили свої скафандри один до одного і, очевидно, поділились міркуваннями. Потім швидко піднялись на площадку ракети. Тут знову заговорили. Я запитливо подивився на Соколовського.
— Температура ґрунту близько двохсот п’ятдесяти градусів холоду за Цельсієм, — сказав мені Соколовський. — Через це Тюрін в поганому настрої. Він пояснює це тим, що в даному місці мало радіоактивних речовин, розпад яких підігрівав би ґрунт. Він каже, що й на Землі океани утворилися саме там, де ґрунт був найхолодніший. На дні тропічних морів температура, справді, буває холодніша, ніж навіть у морях північних широт. Він запевняє, що ми ще знайдемо отеплені радіоактивним розпадом зони. Хоч, між нами кажучи, в загальному тепловому режимі Землі тепло радіоактивного розпаду становить дуже незначну величину. Я думаю, що так само й на Місяці.
Соколовський запропонував зійти вище, щоб краще оглянути загальний вигляд місячної поверхні.
— Перед нами розгорнеться вся карта. Її можна буде сфотографувати, — сказав він Тюріну.
Астроном згодився. Ми міцно вхопилися за підлокітники сидінь, і Соколовський посилив вибухи. Ракета почала набирати висоту. Тюрін безперестанку клацав фотоапаратом. В одному місці, на невеликій височині, я побачив нагромадження каменів або скель, що мало вигляд правильного прямого кута.
“Чи не будівлі це місячних жителів, які існували, поки Місяць не обернувся на мертву планету, позбавлену атмосфери?” — подумав я і відразу відкинув цю безглузду думку. Але правильна геометрична форма все-таки запам’яталась мені, як одна з ще не розгаданих загадок.
Тюрін совався на своєму кріслі. Очевидно, невдача з термометром дуже засмутила професора. Коли ми пролітали над черговим “морем”, Тюрін зажадав, щоб Соколовський знизився в затінену частину, і знову виміряв температуру. Цього разу термометр показав мінус сто вісімдесят градусів. Різниця величезна, якщо тільки вона не була викликана значним нагрівом ґрунту від Сонця. Однак Тюрін подивився на Соколовського з виглядом переможця і безапеляційно заявив:
- “Море Спеки” — так буде воно називатись. Спека в сто вісімдесят градусів нижче нуля! А проте, чим це гірше, ніж “море Дощів” чи “море Достатку”? Жартівники ці астрономи!
Тюрін запропонував проїхати сотень зо дві кілометрів на колесах, щоб ще в двох-трьох місцях виміряти температуру ґрунту.
Ми їхали по дну вже іншого моря, якому я охоче дав би назву “моря Трясіння”. Все дно було вкрите горбами, що подекуди мали маслянисту поверхню. Чи не були це нафтові шари? Трусило нас неймовірно, але ми все їхали. Тюрін досить часто перевіряв температуру. Коли в одному місці Цельсій показав двісті градусів холоду, астроном урочисто підніс термометр до очей Соколовського. В чому річ? А в тому, що коли температура знову знизилась, незважаючи на те, що ми їдемо назустріч місячному дню, то, значить, справа не тільки в нагріві ґрунту Сонцем. Чого доброго, професор має рацію.
Тюрін повеселішав. Ми вибрались з улоговини, обминули розколину, перевалили через кам’яне пасмо цирку і, пробігши гладенькою рівниною, піднялися над горами.
Перелетівши через них, ми побачили грандіозну стіну гір кілометрів п’ятнадцять заввишки. Ця стіна закривала від нас Сонце, хоч воно вже досить високо стояло над обрієм. Ми мало не наскочили на цю несподівано високу перепону. Соколовський зробив крутий поворот і набрав висоту.
— Оце так знахідка! — захоплювався Тюрін. — Це гірське пасмо не назвеш ні Альпами, ні Кордильєрами. Це… це…
— Тюріньєри! — підказав Соколовський. — Так, Тюріньєри. Цілком звучна і гідна вас назва. Вищих гір ми, мабуть, не знайдемо.
— Тюріньєри, — приголомшено повторив Тюрін. — Гм… гм… трошки нескромно… Але звучить чудово: Тюріньєри. Нехай буде по-вашому, — погодився він. Крізь скло скафандра я побачив, що його обличчя сяяло.
Нам довелося зробити велике півколо, набираючи висоту. Ці гори підносилися до самого неба… Нарешті ми побачили Сонце. Сліпуче синє Сонце! Я мимоволі примружив очі. А коли розплющив їх, мені здалося, що ми покинули Місяць і мчимо в просторах неба… Я оглянувся і побачив позад себе сяючу прямовисну стіну Тюріньєрів, їх основи зникали десь у чорній безодні. А попереду-нічого. Внизу — нічого. Чорна порожнеча… Відбите світло поволі згасає, і далі — цілковита темрява.
Оце так пригода! Місяць на другому його боці, виявляється, має форму не півкулі, а якогось обрубка кулі Бачу, мої сусіди хвилюються не менше, ніж я. Я дивлюся праворуч, ліворуч. Порожнеча. Мені пригадались гіпотези про те, якою може бути невидима частина Місяця. Більшість астрономів твердила, що ця частина така сама, як і видима, тільки з іншими морями, горами. Хтось висловив думку, що Місяць має форму груші. З боку Землі він кулястий, а з другого боку — витягнутий майже як груша. І через те нібито Місяць завжди обернений одним, важчим, боком до Землі. Але ми побачили картину ще неймовірнішу. Місяць — половина кулі. Куди ж поділась друга половина?
Політ тривав кілька хвилин, а ми все ще летіли над чорною безоднею. Тюрін сидів приголомшений. Соколовський мовчки керував, дедалі посилюючи вибухи: йому кортіло скоріше дізнатися, чим все це закінчиться.
Не знаю, скільки часу летіли ми в темряві зоряного неба, та ось на сході засвітилась смужка місячної поверхні. Ми зраділи їй, як мандрівники, що, перепливши невідомий океан, побачили жаданий берег. Так, значить, ми не впали з Місяця? Але що ж тоді було під нами?
Тюрін догадався перший.
— Розколина! — сказав він, стукнувшись об мій скафандр. — Розколина надзвичайної глибини і ширини!
Так воно й було.
Незабаром ми досягли другого краю розколини.
Коли я оглянувся назад, Тюріньєрів не було. Вони зникли за обрієм. Тепер позаду нас зяяв чорний простір.
Ми всі троє були дуже вражені нашим відкриттям. Соколовський, вибравши посадочну площадку, знизився і посадив ракету недалеко від краю.
Ми мовчки перезирнулись. Тюрін почухав рукою скафандр, — він хотів почухати потилицю, як це роблять люди, вкрай спантеличені. Ми притулили наші скафандри один до одного: всім хотілось поділитися враженнями.
— Так от яке діло виходить, — сказав, нарешті, Тюрін. — Це вже не звичайна розколина, яких чимало на Місяці. Ця розколина йде майже від краю до краю на всій поверхні заднього боку Місяця. І глибина її чи не більша від десятої частини всього діаметра. Наш любий супутник хворий і серйозно хворий, а ми й не знали цього. Отже, Місяць — наполовину розколота куля.
Мені пригадались різні гіпотези про загибель Місяця. Одні твердили, що Місяць, обертаючись навколо Землі, чимраз більше віддаляється від неї. І тому майбутнім земним жителям він здаватиметься дедалі меншим. Спочатку зрівняється з Венерою, потім матиме вигляд звичайної маленької зірочки, і, нарешті, наш вірний супутник назавжди піде від нас у світовий простір. Інші, навпаки, лякають тим, що Земля кінець кінцем притягне до себе Місяць і він упаде на неї. Щось подібне ніби було вже якось на Землі: вона мала іншого супутника — невеличкий Місяць, який у незапам’ятні часи упав на Землю. Під час цього падіння утворилася западина Тихого океану.
— Що ж буде з Місяцем? — тривожно спитав я. — Чи впаде він на Землю, чи піде в світовий простір, кола розпадеться на частини?
— Ні те, ні друге. Найімовірніше, що він носитиметься навколо Землі безконечно довго, але в іншому вигляді, - відповів Тюрін. — Якщо він розколеться тільки на дві частини, то у Землі буде два супутники замість одного. Два “півмісяці”. Але найпевніше — Місяць розлетиться на дрібні частинки, і тоді навколо Землі утвориться світний пояс, як у Сатурна. Кільце з дрібних кусків. Я передбачав це, але, признатися, загроза втратити Місяць стоїть ближче, ніж я думав… Так, шкода нашого дідуся Місяця, — продовжував він, вдивляючись в морок розколини. — Гм… гм… А може, не чекати неминучого кінця, а прискорити його? Якщо в цю розколину закласти тонну нашого потенталу, то цього, мабуть, буде досить, щоб геть розірвати Місяць на частини. Вже як судилось йому загинути, то принаймні нехай це станеться з нашої волі і в призначений нами час.
