День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич (читать хорошую книгу .txt) 📗
— Вмикаємо щупи!
Акванавти шукали контейнери, начинені смертю. Йшли паралельно до велетенських язиків лави. Вони не бачили розплавленої породи, але температура та хімічний склад води свідчили, що вона десь поблизу. Електронні щупи зондували перед ними дно. Нога акватрона Хоменка ступила на щось слизьке. Датчики одразу ж просигналізували про це рецепторам шкіри підошви. Хоменко мимоволі нахилився. Перед ним простерлося тіло велетенського потворного черв’яка. Довжиною метрів з дев’ять — не менше. Невідома науці донна тварина. Вона була мертва.
Акватрон Хоменка ступав уздовж дивовижного тіла. “Головка” тварини схожа на гостро заструганий олівець. Низочка жовтих цяток навколо зморшкуватого писка — органи дотику. Очі не потрібні тварині, яка живе на такій глибині…
І в цю ж мить завила сирена. Перша знахідка! Щуп вказував чіткий напрям… Ось він… контейнер. Вкритий сіруватою памороззю, він схожий на домовину.
З кожного його боку стриміли гачки. До них, певне, прикріплювали такелаж під час перевантаження.
— Сюди, мосьє Грассар! — гукнув Хоменко.
Начальник біостанції поклав чорну руку на свинцеву площину контейнера. Сенсорні датчики одразу ж просигналізували кінчикам пальців про дотик до твердого тіла.
Грассар підійшов до контейнера. Дві циклопічні постаті нахилилися над паралелепіпедом.
— Поздоровляю з першим трофеєм, — сказав професор Грассар. — А чи не занадто він для нас важкий?
— Не думаю. Гадаю, впораємося. Викликаю Усольцева. Лава незабаром дійде сюди.
Так, цівки лави були зовсім близько. Температура води піднялася до п’ятнадцяти градусів. Але інфрачервоні очі все ще не могли сягнути розплавленої породи.
Хоменко налаштував апарат гідроакустичного зв’язку на зал керування біостанцією. На мініатюрній панелі заморгало сине вічко.
— Я — “Садко”! Я — “Садко”! Викликаю Усольцева!
— Усольцев слухає, — почув відповідь.
— Візьми пеленг і прямуй до нас. Шлях цілком безпечний.
— Гаразд, вмикаю двигуни.
Хоменко, обережно ворушачи пальцями, обплетеними жовтим павутинням дрібних дротиків, натиснув на кнопку відбою. Пояснювати Усольцеву нічого не треба. Кожен із акванавтів знав чітко свої функції.
Та раптом акватрон Грассара заворушився, а потім похитнувся в один бік. Хоменко здригнувся: невже француз не зробить далі й кроку?..
— Що з вами, мосьє Грассар? — запитав хрипко.
— Серце… Вже мав два інфаркти.
— Як же ви наважились вийти під воду?! — гукнув Хоменко.
— Не турбуйтесь, я себе добре знаю. Минеться. Мені вже ліпше. Навіщо нашим молодим колегам лізти у це пекло? Ви ж тоді зрозуміли мене.
— Але я не знав, що у вас хворе серце.
— А в кого воно зараз не хворе? Говорив: минеться. Вже почуваю себе краще. Де ж там наші хлопці?
Акватрон професора Грассара вирівнявся. Хоменко мимоволі поглянув ліворуч: там, між двома ребрами голови акватрона, був вмонтований невеличкий плафон. Як тільки нервова система виснажиться надміру, він спалахне червоним світлом. Поки що все гаразд.
На них насувався велетенський бік біостанції. Усольцев не забарився.
— Як самопочуття, мосьє Грассар? — запитав Хоменко.
— Та п’ятдесят років тому почував себе краще, але й тепер…
Два циклопи поклали руки на такелажні гачки. Метал увіп’явся в метал. Тільки б вони не зірвалися, гачки…
— Підіймаймо!
Хоменко подумки сформулював команду своєї правої руки. Кінцівка акватрона зігнулася в суглобі. Відірваний од дна контейнер повис на півтораметровій висоті.
Якби на дні в цю мить був спостерігач, йому б здалося, що два циклопи несуть домовину. Акванавтам довелося обходити величезне черево біостанції. На них чекав уже розчинений люк.
Чорний отвір проковтнув акванавтів. Вони просунулися у досить просторий відсік для зберігання зразків геологічних порід, прилаштували контейнер біля броньованої стіни і знову вийшли на дно.
— Усольцев, відведи біостанцію трохи на північ і чекай нас! — звелів Хоменко.
Опуклий бік біостанції посунувся назад і зник, ніби розтанув у сірій каламуті. Двоє циклопів продовжували розвідку місцевості.
Величезне нервове напруження вже давалося взнаки. Фіксатори біострумів стали навдивовижу важкими. Пальці рук тремтіли. Інакше й не могло бути — багатоденна втома, граничне напруження нервів.
— Мосьє Хоменко, — пролунав голос дешифратора, — знайшов ще один контейнер. Піднімав десятки затонулих кораблів різних епох, виявив у Середземному морі древнє місто, а з таким “скарбом” ще не знався.
— Все жартуєте, мосьє Грассар, — мовив Хоменко.
— Може, востаннє…
— Не думайте про це!
Із сірої пітьми виступило сіре громаддя скель. Там виявили ще один контейнер. Професор Грассар викликав біостанцію. Невдовзі знову просигналили щупи — знайшли ще три свинцеві домовини.
— Чим далі в ліс, тим більше дров, — мовив Хоменко.
— Що ви сказали? Я не зрозумів, — відгукнувся професор Грассар.
— Прислів’я є таке в нас…
— Дотепно, але цей “ліс” треба винищити впень…
Хоменко та професор Грассар працювали без передиху. Визначивши потрібний робочий ритм, вони синхронно нагиналися і піднімали прямокутні скрині і, старанно узгоджуючи кроки, несли їх до біостанції. Найважче було пройти горловину камери: приміщення не розраховане було на завантаження такими великогабаритними предметами.
Коли останній з контейнерів зник у чорному отворі камери, Хоменко відчув полегшення.
У цю мить обізвався професор Грассар:
— Мосьє Хоменко, спалахнув червоний плафон.
Сталося те, чого найбільше боявся начальник біостанції. Значить, вони вже вдвічі перевершили норму перебування в акватронах. Через кілька хвилин вони відмовлять.
— Професоре Грассар! — гукнув Хоменко. — Ви чуєте мене? Мерщій до біостанції! Маєте ще трохи часу.
Начальник переговорив з Усольцевим:
— Рушай назустріч професору Грассару, а Олег хай іде у відсік акватронів. Не баріться!
Червоний туман наліг на очі Хоменкові. Відчував, що акватрон вже не крокує, а дибає ледь-ледь, перевалюючись з боку на бік. Не пам’ятав, як зайшов в отвір шлюзу. Просунувся вперед і озирнувся: в “зубату пащу” приймального пристрою, трясучись, мов у лихоманці, увалювався акватрон професора Грассара.
ЯК ЗАГНУЗДАТИ ВУЛКАН?
Усольцев підійшов до Олега і міцно притиснув до своїх грудей.
— Я вже нічим, на жаль, не зможу допомогти нашим професорам, — сказав Усольцев. — Зробив усе, що міг. Вони вдвічі перевершили термін перебування в акватроні. Як результат — граничне нервове виснаження. Довелося їх приспати. Іншого виходу не було. В професора Грассара хворе серце. Та й Іван Макарович не в кращому стані. Витримати б ще кілька годин — незабаром надійде допомога. Запустимо радіобуй.
Оскільки супутник телезв’язку о цій порі перебував по той бік планети, акванавти не мали змоги використати відеотелефон. Коли радіобуй вийшов на задану орбіту, на шкалі радіоприймача спалахнуло зелене вічко. У зал керування увірвався вир різноманітних звуків. Усольцев натиснув клавіші контуру настройки, і одразу ж залунав давно очікуваний голос:
— Москва викликає біостанцію “Садко”! Москва викликає біостанцію “Садко”! Хоменко, чому не відповідаєте? Чому не відповідаєте?
Усольцев підсунув до себе мікрофон і мовив:
— Біостанція “Садко” слухає!
— Ось уже майже годину ми викликаємо вас. Що сталося на борту біостанції? З вами говоритиме голова Державного комітету по освоєнню багатств океану академік Микола Гаврилович Леонтьєв. Як нас чуєте?
— Чую вас добре. Готовий відповісти на всі запитання.
З горловини динаміка пролунав уже інший голос. Відчувалось, що людина, котра говорила у мікрофон за багато тисяч кілометрів, помітно схвильована.
— Біостанція “Садко”, що у вас там трапилося? З ким я розмовляю?
