День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич (читать хорошую книгу .txt) 📗
ВЕЛЕТИ НА ДНІ
А підводний вулкан, всупереч сподіванням Пітера Ріда, не був згаслим. Власне, він діяв протягом десятиліть, час од часу випльовуючи розплавлену лаву. Довгі хвилясті язики скам’янілої породи спускалися від кратера в долину. Нині ж прокладеними ще раніше “стежками” донизу повільно сунула вогняна маса, нагріваючи поблизу воду.
Гідроакустограма Воронцова та Пітера Ріда дала змогу акванавтам потрапити, так би мовити, у “центр мішені”. Але там на них чекав страхітливий сюрприз: лавові язики дотяглися мало не до звалища контейнерів. Не більше двох кілометрів відділяло свинцеві домовини від розплавленої породи. До того ж, підніжжя вулканічного конуса покраяли глибокі рівчаки із стрімким спадом — сліди колишніх вивержень: в якийсь момент лава могла прискорити свій рух…
Часу на роздуми бракувало… Втім рішення могло бути тільки одне — вийти на дно і забрати контейнери, до яких наближалося лавове поле. Виграти в двобої з підступною стихією кілька годин, а там надійде допомога. Електронні щупи-металошукачі виявлять свинцеві контейнери навіть серед щільних кам’яних розсипів. До того ж, біостанція має спеціальні сховища для зразків геологічних порід.
На дно могли вийти лише двоє акванавтів: третій член екіпажу мусив лишатися, щоб управляти біостанцією. Хоменко обвів поглядом своїх товаришів. Вибирати йому не доводилося, бо Олег за всіх обставин мав лишитися на борту розвідувального апарата.
— Професоре Грассар, — мовив Хоменко, — чи не хочете вийти зі мною на прогулянку?
— А чому не я!? — вигукнув Усольцев.
— А тому, що ти краще, ніж я, управляєш біостанцією.
Професор Грассар посміхнувся:
— Охоче стану вашим супутником. Подумати тільки: нелюди, викинули контейнери із смертю мало не у кратер вулкана. І це щастя, що сюди нагодилися саме ми…
— Треба зробити все, щоб не вибухнув жодний контейнер, — сказав рішуче Хоменко. — Через кілька годин підійдуть судна двох країн і стануть на вахту.
Хоменко проінструктував Усольцева і вже рушив, було, до відсіку акватронів, коли надійшла радіограма від Воронцова. Начальник біостанції, прочитавши її, негайно зібрав усіх своїх товаришів:
— Новини не вельми приємні. Воронцов та Пітер Рід разом із співробітниками міжнародної інспекції нейтральних вод стережуть грецьке судно. В організмах членів його екіпажу почався процес генетичного переродження: виросли сині бороди, довшають пальці рук і ніг, на шкірі з’явилися якісь лусочки. А до тями вони поміж тим так і не прийшли. Лікарі нічим не можуть зарадити. Вчені з Арказанії пропонують приспати їх і гібернізувати. Хай полежать у домовинах, наповнених рідким азотом, аж поки науковці, так би мовити, не розкусять цей горішок. І ще одне. Нарешті розгадана й остання таємниця. Виявляється, Дон Блаєр і Тоні Якагуда справді таки приспали нас на острові, щоб ми не послали повідомлення про катастрофу в ефір. їм треба було виграти час. Дременувши в Арказанію, вони попередили про незвичайну подію членів правління концерну “Океанікс продюкс”. Вже наступного дня товстосуми викинули свої акції на біржу і продали їх майже всі. Ось так і вийшли сухими з води. Про це нині галасують всі радіостанції Арказанії. А розголос про катастрофу в океані міг би їм завадити.
Усольцев та Олег провели обох акванавтів у відсік акватронів. Хоменко стиха мовив професорові Грассарові:
— У нас вже не буде іншої нагоди вийти на дно. Знаєте, чим ви важите?
— Звичайно, — відповів француз.
Добре, що інші акванавти не чули цієї розмови, інакше вони б сполошилися. Справа в тому, що надмірне, кількаразове перевищення норми перебування на дні в акватроні виснажувало нервову систему. Біоструми відтак ставали хаотичними і вже не могли керувати вузлами та робочими кінцівками акватрона. Про наближення цього моменту сигналізував червоний плафон, вмонтований у внутрішній камері.
Металевий велет повільно ступав по дну. Хоменко зіщулився у тісному коконі апарата. Тіло вкрив рясний піт, фіксатори біострумів липли до вогкої шкіри. Кілька хвилин акванавт витратив на те, щоб підкорити надміцні обладунки своїй волі. Апарат довгенько похитувався: то одна, то друга нога порушувала ритм кроків. Нарешті напруга біострумів на всіх фіксаторах досягла потрібного рівня, і в акванавта одразу ж зникло моторошне відчуття відокремленості, замкнутості, ізольованості від усього світу… Натомість з’явилося враження: обладунки акватрона — це вже не метал і пластик, а жива плоть…
Хоменко роззирнувся. Зрозуміло, у тісному коконі він навіть не міг повернути голову. Просто подумав: “Я озираюсь”. Верхня частина акватрона, схожа на відпиляну верхівку яйця, слухняно обернулася на сто вісімдесят градусів, несучи інфрачервоні очі. Побачив позаду величезну сферу біостанції. Так мало пройшов — не більше п’ятнадцяти метрів! А здавалося, що промайнуло чимало часу відтоді, як за ним зачинилися шлюзи.
“Що з тобою? — подумки запитав сам себе. — Ніби ти вперше ходиш по дну. Звідки це гнітюче почуття безмірного розтягування часу? Негайно заспокойся! Візьми себе в руки!”
Усольцев та Олег були близько і далеко водночас. На суші можна було б навіть махнути рукою і гукнути їм щось. А тут між ними пролягла прірва.
Акванавти, безперечно, зібралися у залі керування і спостерігають за обома металевими циклопами. “Телеочі” незрівнянно далекозоріші. Втім, а де ж професор Грассар? Француз вийшов секунд через тридцять після нього. Камери водночас заповнювалися водою…
І в цю мить клацнув апарат гідроакустичного зв’язку. Крапка—тире—тире—крапка… Автоматичний дешифратор мовив деренчливим голосом:
— Мосьє Хоменко, шукаю вас!
Обізвався Грассар. Він десь близько. Але чому не видно його акватрона?
— Мосьє Грассар, а ви де?
— Дідько забери, забіг уперед. Ми тут, мов сліпі кошенята.
— Увімкніть звуковий локатор!
— Гаразд! Нарешті зрозумів. Я стою за шістдесят метрів од вас па південь. Ідіть до мене!
— Зачекайте…
Невеличкий екран локатора, вмонтований в коконі поміж табло сигналізаторів, висвітлив силует акватрона Грассара. Добре, що дію долини майже рівне. Лише попереду промацувалась якась борозна. А ще далі починались невисокі пагорби. Треба йти до француза. Працювати доведеться в парі.
Хоменко наближався до Грассара. Нарешті інфрачервоні очі побачили акватрон француза — округлий тулуб, насаджений на кулясті ноги і увінчаний присадкуватим куполом.
— Мосьє Грассар, як настрій?
— Як на Рів’єрі…
— То рушаймо вперед!
Вони пішли на південний схід, витримуючи поміж собою інтервал у вісім—десять метрів. Дно океану вкривав прошарок сизого намулу, подекуди траплялося невелике каміння, що розсипалося в порох під ногами акватронів. Температура води — близько семи градусів. Вже й до вулкана недалеко. Десь поблизу дно “засіяли” свинцеві контейнери. Але де ж той цвинтар? Де той урожай смерті, збирати який випало на їхню долю?..
— Швидше, мосьє Хоменко, — докинув француз. — Якщо вибухне хоч один контейнер, нам не жити на світі.
— Виверження триває. Погляньте на шкалу…
— О боги! Триклята каша ніяк не довариться!
Локатор окреслив на екрані похилий пагорб. Він півколом охоплював майже плоску рівнину. Над нею зводився вулкан, з нього у долину стікала лава. Вогненні язики сповзали вниз. Яке б це було величезне видовище на суші! А тут, у царстві вічної ночі, вода маскувала фейєричне сяйво. Забрати б контейнери бодай із цієї зони. Усольцев, сидячи за пультом управління, давно вже чекав наказу.
— З якою швидкістю рухається в долину лава? — запитав Грассар.
— За попередніми даними — сто двадцять метрів на годину. Ми визначили цю швидкість ще на борту біостанції.
— Значить, два метри на хвилину…
— Підійдемо ще ближче.
— Мосьє Хоменко, ви мені подобаєтесь. Чому ми не познайомилися раніше? Приїздіть до мене у гості.
— Обов’язково…
