День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич (читать хорошую книгу .txt) 📗
Відбулося екстрене засідання Ради Безпеки. Біологи та хіміки двох країн — Радянського Союзу та Арказанії — зібралися на нараду в Ленінграді. Лауреат Нобелівської премії Хоггарт пропонує: у портах всіх країн, що прилягають до Тихого океану, оголосити карантин, створити спеціальні групи для знищення всього живого, що його викидають на берег хвилі. Вчені терміново розробляють способи знищення страхітливої штучної істоти…
Олег вимкнув рацію. Затямив найголовніше: людство об’єднується для боротьби з небезпекою. І він, тринадцятирічний хлопчина, разом з усіма рятує океан. Допомагає чим може, виконує важливі доручення. Він виявив у трюмі синьо-чорнильних монстрів, піклувався про грецьких моряків, проявив силу волі і мужність.
Хлопець увімкнув один із телеекранів. Знову засірів до болю знайомий краєвид океанського дна. Десь там, серед уламків скель, лежать свинцеві контейнери. Липкий намул надійно замаскував паралелепіпеди.
Раптом залунала сирена. Зображення на телеекрані зникло. Олег зрозумів, що через один із супутників Землі на зв’язок виходить Москва. На сліпучо-білій площині замелькали руді змійки, а потім з’явилося обличчя літнього вже чоловіка. Густе сиве волосся спадало на високе чоло. На зв’язок вийшов сам голова Комітету по освоєнню багатств океану академік Микола Гаврилович Леонтьев.
Олег підвівся і мовив зніяковіло:
— Здрастуйте!
Академік Леонтьев знав про присутність хлопця на біостанції.
— Як справи, Олег? Ви брали додаткові проби води?
— Так, взяли десять проб. Геннадій Миколайович сказав, що штучних істот у воді поки що немає. Очевидно, жоден із контейнерів не вибухнув.
— Хотілося б у це вірити. Усольцев біля Івана Макаровича та професора Грассара?..
— Не відходить від них ні на мить.
— Значить, вони все ще сплять…
— Івана Макаровича годин через десять уже можна розбудити. Професор Грассар в гіршому стані: у нього дуже хворе серце…
Академік спохмурнів, трохи помовчав, а потім запитав:
— А як там лава?
— Виверження вулкана триває, але значна частина лави рушила в інший бік. За допомогою бурильної машини ми пробили для неї мікрократер. Геннадій Миколайович вважає, що розплавлена порода не дійде до контейнерів. Про це свідчать дані ехолокації.
— Це ви добре зробили, — схвально мовив академік Леонтьєв. — Протримайтеся ще трохи. Вже йде допомога. Я теж вилітаю у район катастрофи. Передай Усольцеву, що через дві години біостанція має вийти на поверхню. До вас наближаються рятувальні судна — наше та арказанійське. На дно спускатимуть роботів. Конче потрібні ваші карти, дані візуальних спостережень. На радянському судні — бригада лікарів із реанімаційною апаратурою. Зрозумів?
— Аякже. Чекатимемо на вас. Я все перекажу Геннадію Миколайовичу.
— Тоді до зустрічі…
Центральний телеекран згас. Олег натиснув кнопку відеотелефону, послав виклик у каюту начальника біостанції. На невеличкому матовому екрані з’явилося втомлене обличчя Усольцева. Хлопець хутко переповів біологові зміст розмови з академіком Леонтьєвим.
— Я не можу залишити хворих, — сказав біолог. — Поведеш на поверхню біостанцію сам. Знаєш, як це робиться. Повторюю ще раз…
Олег уважно вислухав настанови Усольцева. Той одразу ж повернувся до хворих. Хлопець поглянув на пульт. Праворуч, у центрі синього сегменту, — велика біла кнопка, трохи вище — тумблер. Простягнути руку, перевести тумблер, натиснути кнопку — увімкнеться автоматична система підйому біостанції, запрацюють двигуни. Кібернетичний мозок візьме управління апаратом на себе і спрямує його на поверхню. Щоб відчинити люки на оглядовому майданчику, треба натиснути на дві жовті клавіші…
Стрілка годинника поволі повзла по циферблату. Тиша пригнічувала хлопця. Усім своїм єством він відчував, як тече час. З чим порівняти це почуття? Щось було в тобі, а потім зникло, ніби пробігло крізь пальці. Довгий гострий язик годинникової стрілки злизував хвилину за хвилиною.
Олег глибоко зітхнув: що ж, пора нагору. Повів до себе тумблер і натиснув кнопку. У надрах біостанції запрацював двигун. Гігантська сфера відірвалася від дна. Телеекран заслала брунатна полуда. Ледь-ледь тремтіла підлога, на пульті горіли десятки різнокольорових індикаторів. Ще один слабкий поштовх: біостанція випірнула на поверхню океану.
“Ось так, — сказав сам собі Олег. — Ми вже й випливли”.
Хлопець відчинив верхні люки і вийшов на оглядовий майданчик. До біостанції прямували два велетенські кораблі, розрізаючи гострими носами піняві хвилі. На флагштоці одного з них майорів червоний прапор. Це був корабель науково-дослідного флоту СРСР “Михайло Ломоносов”.
Від його борту відчалив катер і помчав до біостанції. Олег помітив на ньому гурт людей. Допомога надійшла вчасно.
Катер пришвартувався до блакитної сфери. Кілька аквалангістів перейшли на оглядовий майданчик, поміж ними — двоє у білих халатах.
— А де Геннадій Миколайович? — запитав високий чоловік з пишними рудими вусами. — Чому ти один зустрічаєш нас?
— Геннадій Миколайович не може залишити хворих, — відповів Олег. — Я сам вивів на поверхню біостанцію.
— Який же ти молодець! Я багато чув про тебе, юначе, — говорив вусач. — Привіз вам на зміну групу акванавтів. Зі мною й лікарі. Де ж ваші хворі?
Хлопець провів гостей у каюту начальника біостанції. Лікарі швидко заходилися лаштувати реанімаційну апаратуру.
Олег знову вийшов на оглядовий майданчик. Задумався. Ось і завершується його незвичайне океанське плавання. Завтра-післязавтра він полетить гідрольотом додому…
Лікарі винесли нагору професора Грассара, а потім — Хоменка. За хвилину невеликий вертоліт сів на палубу майданчика. Люди в білих халатах понесли до нього хворих, на щоках яких уже виступав рум’янець.
До Олега підійшов Усольцев.
— З ними все буде гаразд, — мовив він. Після короткої паузи продовжив:
— Повертаємося додому, Олег. Прибув новий екіпаж акванавтів. Ти вже познайомився з Конкіним, командиром групи? Ми своє зробили…
Олег кивнув головою, дивлячись, як ще один катер відчалює від радянського судна. Цього разу пливе вже за ними…
“ЕСКАДРОН МИЛОСЕРДЯ”
І
Девід зняв черевики й довго тер пальці ніг. Він відчув, що не зможе сьогодні дійти до сіті. Доведеться почувати просто неба. Вночі годуватиме комарів, а під ранок замерзне й цокотітиме зубами…
Миль десять віддаляло цю глуху місцевість від автотраси, а Девідові здавалось, що він потрапив на край світу. Ніколи не думав, що в Ландтеррі є такі пустельні, забуті людьми закутки.
Ландшафт довкруг і справді був дикий. Величезне торф’яне болото поросло очеретом. Колись тут видобували торф. А нині у глибоких вирвах, заповнених каламутною коричневою водою, кумкали жаби. Від гострого запаху твані лоскотало в ніздрях. Коли повівав вітерець, Девід починав кашляти. Він звик до задимленого повітря великого міста з десяти мільйонним населенням, а тут від кисневого надміру паморочилася голова.
Здавалось, зовсім недавно він зійшов на автобусній зупинці біля повороту на сіті. Вузький забетонований путівець привів його спочатку до колишніх залізорудних кар’єрів. Високі горби червонуватої породи були вкриті мохами й лишайниками. У кар’єрах майже на п’ятдесятиметровій глибині росли низькі покручені дерева й кущі. Біля самісінького путівця чорніли кощаві скелети землерийних машин. Люди пішли звідси, коли вичерпали руду. Та природі ще довго доведеться заліковувати важкі рани землі.
Повз Девіда промчали кілька довгих приземкуватих вантажівок з двома червоними літерами “ЕМ” на дверцятах. Хлопець піднімав руку й гукав. Та ніхто не зупинився. І знову він ішов, роззираючись навсебіч, аж поки не смеркло. Переночував під старезним буком, який випадково уцілів ще з тих часів, коли тут шуміла прадавня пуща. Хлопця покусали комарі, і він лише перед ранком поспав зо дві години. І знову прийшов той самий надокучливий сон. Нібито лежить він на канапі в темній кімнаті й не розплющує очей, боїться, щоб не осліпнути від пекучого світла. А хтось страшний нахиляється до нього й кричить:
