Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— І на Копернік, — сказав Тюрін. — По дорозі ми оглянемо Карпати. Вони лежать трохи на північ від Коперніка.
— Гаразд! — сказав Соколовський і натиснув важіль.
Наша ракета здригнулась, пробігла деяку віддаль на колесах і, відірвавшись від поверхні, почала набирати висоту. Я побачив нашу велику ракету, що лежала в долині, потім яскравий промінь світла засліпив мене: Сонце!
Воно стояло ще зовсім низько над обрієм. Це було вранішнє Сонце, але яке несхоже воно на Сонце, що ми його бачимо з Землі! Атмосфера не рум’янила його. Воно було синювате, як завжди на цьому чорному небі. Але світло його було сліпуче. Крізь шибку вікна я одразу відчув його тепло.
Ракетка вже піднялась високо і летіла над гірськими вершинами. Тюрін уважно оглядав обриси гір. Він забув про поштовхи, що супроводили зміну швидкостей, і про свою філософію. Зараз він був тільки астрономом.
— Клавіус! Це він! Я вже бачу на ньому три невеличких кратери.
— Доставити прямо в цирк? — усміхаючись, спитав Соколовський.
— Так, у цирк. Ближче до кратера! — вигукнув Тюрін.
І раптом заспівав з радості.
Для мене це було так несподівано, ніби я почув спів павука. Я вже казав, що в Тюріна був надзвичайно тонкий голос, чого, на жаль, не можна сказати про його слух. У співі Тюріна не було ні ритму, ні мелодії. Соколовський лукаво позирнув на мене і усміхнувся.
— Що? Про що це ви? — раптом спитав його Тюрін.
— Вишукую місце для посадки, — відповів геолог.
— Місце для посадки! — вигукнув Тюрін. — Я думаю, тут його досить. Поперечник Клавіуса має двісті кілометрів. Третина віддалі між Ленінградом і Москвою!
Цирк Клавіуса являв собою долину, оточену високим валом. Тюрін казав, що висота цього валу сім кілометрів. Це вище, ніж Альпи, ніж висота Кордильєрів. Судячи з зубчастої тіні, вал має нерівні краї. Три тіні від невеликих кратерів простяглися майже через увесь цирк.
— Найкращий час для подорожі по цирку, — сказав Тюрін. — Коли Сонце над головою, на Місяці нестерпна спека. Ґрунт розпечений. Тепер же він тільки нагрівається.
— Нічого, витримаємо і місячний день. Наші костюми добре захищають і від спеки, і від холоду, — озвався Соколовський. — Спускаємось. Тримайтеся міцніше, професоре!
Я теж ухопився за крісло. Але ракета майже без поштовху стала на колеса, підстрибнула, пролетіла метрів з двадцять, знову впала, знову підстрибнула і, нарешті, побігла досить рівною поверхнею.
Тюрін просив під’їхати до центра трикутника, утвореного трьома кратерами.
Ми швидко рушили до кратерів. Ґрунт ставав дедалі горбкуватіший, нас почало кидати з боку на бік, підкидати на сидіннях.
— Мабуть, краще одним стрибком перенестися до місця, — сказав геолог. — А то, чого доброго, і колеса поламаємо.
В цю мить ми відчули сильний поштовх. Щось під нами крекнуло, і машина, осівши набік, повільно поповзла по грудках.
— Ну от, я ж казав! — вигукнув з досадою Соколовський. — Аварія. Доведеться виходити і лагодити пошкодження.
— У нас є запасні колеса. Полагодимо, — сказав Тюрін. — В крайньому разі пішки підемо. До кратерів залишилося всього з десяток кілометрів. Треба одягатись!
І він квапливо витяг люльку і запалив.
— А я пропоную поїсти, — сказав Соколовський. — Уже час снідати.
Хоч як квапився Тюрін, але йому довелося скоритись. Ми нашвидку поснідали і вийшли з ракети. Соколовський похитав головою: колесо було зовсім зіпсоване. Довелося ставити нове.
— Ну, ви порайтесь, а я побіжу, — сказав Тюрін.
І він справді побіг. Отакий вам кисіль! Ось що значить наукова цікавість! Соколовський здивовано розвів руками. Тюрін легко перестрибував через розколини в два метри завширшки і тільки більші розколини обминав. Половина його костюма, обернена до Сонця, яскраво блищала, а друга майже зникала в тіні. Здавалося, що по місячній поверхні мчить надзвичайна потвора, стрибаючи на правій нозі і вимахуючи правою рукою. Ліва рука і нога періодично виблискували вузькою світловою смужкою — “місяцем” освітленої частини. Постать Тюріна хутко віддалялась.
Ми провозилися з колесом кілька хвилин. Коли все було полагоджено, Соколовський запропонував мені піднятися на верхню відкриту площадку ракети, де містився другий апарат керування. Ми рушили слідами Тюріна. Сидіти на верху ракети було цікавіше, ніж всередині. Я міг оглядати всі околиці. Праворуч від нас — чотири тіні гір смугами вкривали освітлену Сонцем долину. Ліворуч — “горіли” тільки вершини гір, а підніжжя поринали в місячному присмерку. З Землі ця частина Місяця здається попелястого кольору. Гірські пасма були пологіші, ніж я сподівався. Ми їхали понад самим краєм “місяця”, тобто по лінії “термінатора”, як казав Тюрін, — межі світла і тіні. Раптом Соколовський легенько штовхнув мене ліктем у бік і кивнув головою вперед. Перед нами була величезна розколина. Ми вже не раз з розгону перестрибували через такі розколини, а якщо розколина була занадто широка, перелітали через неї. Мабуть, Соколовський попереджав мене перед стрибком, щоб я не впав. Я запитливо подивився на нього. Геолог притулив свій скафандр до мого і сказав:
— Дивіться, наш професор…
Я глянув і побачив Тюріна, який щойно вискочив з тіньової смуги. Він біг, вимахуючи руками, понад розколиною назустріч нам. Перестрибнути через неї він не міг.
— Боїться, що ми випередимо його і першими станемо в центрі цирку, — сказав геолог. — Доведеться спинитись.
Тільки-но ракета стала, Тюрін з розгону вискочив на верхню площадку. Місяць остаточно відмолодив його.
А втім, я трохи перебільшую. Тюрін прихилився до мене всім тілом, і видно було, як його одяг конвульсійно підіймався на грудях. Старий надзвичайно стомився.
Соколовський перед розколиною “натиснув на педалі”. Стався вибух — ракета рвонула вперед і вгору. В ту ж мить перед моїми очима мелькнули ноги Тюріна. Утома позначилась: він не встиг міцно вхопитися за поруччя, і його скинуло. Я побачив, як тіло Тюріна, описавши дугу, почало падати. Він падав поволі, але із значної висоти. У мене завмерло серце. Убився професор!..
А ми вже летіли над широкою розколиною. Раптом Соколовський круто повернув ракету назад, через що я сам мало не впав, і ми швидко спустились на поверхню Місяця недалеко від Тюріна. Він лежав нерухомо. Соколовський, як людина досвідчена, насамперед оглянув одяг — чи не має розривів. Найменша дірка могла б бути смертельною: світовий холод миттю перетворив би тіло професора на крижину. На щастя, одяг був цілий, тільки вимазаний чорним пилом і трохи подряпаний. Тюрін підняв руку, ворухнув ногою… Живий! Несподівано він звівся на ноги і сам пішов до ракети. Мене це вразило. Тільки на Місяці можна падати так щасливо. Тюрін вибрався на своє місце і мовчки показав рукою вперед. Я заглянув у скло його скафандра. Він посміхався!
Через кілька хвилин ми були на місці. Професор перший урочисто зійшов з ракети. Він виконував обряд. Він священнодіяв. Ця картина назавжди врізалась мені в пам’ять. Чорне небо, всіяне зорями. Синювате сонце. З одного боку сліпучо яскраві гори, з другого — палаючі верхів’я гір, що висять у порожнечі. Широка долина цирку майже до половини вкрита тінню з зубчастим краєм; на всіяному попелом та пилом кам’янистому ґрунті, зникаючи вдалині, йдуть сліди коліс нашої машини. Ці сліди на місячній поверхні справляли особливо велике враження. Біля самого краю тіні розмірено ступає постать, схожа на водолаза, залишаючи за собою сліди — сліди ніг людини! Та ось ця постать спиняється. Дивиться на кратери, на нас, на небо. Збирає каміння і складає в невеличку піраміду. Тоді нахиляється і креслить пальцем на попелі: “ТЮРІН”.
Цей напис, зроблений на легкому попелі пальцем руки, міцніший від рунічних написів на земних скелях: дощі не змиють його, вітри не занесуть пилом. Напис залишиться на мільйони років, якщо тільки випадковий метеорит не впаде на це місце.
Тюрін задоволений. Ми знову сідаємо в наш екіпаж і летимо на північ. Сонце помалу здіймається над обрієм і освітлює окремі скелі, що лежать на сході. Проте як повільно котиться воно по небу!
