Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Фрiдрiх Мертенс iнодi плентається до свого палацу Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькi кiмнатки на передмiстя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вiльно ходити по ньому Немає варти коло ворiт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишнних сходах бруд i смiття сотень нiг. По величезних залах гасає иiтiр, окроплюючи дощем дорогоцiннi фрески на стiнах Брильянтова зала — бiдна-бiдна! — покопирсана, поцюкана, поламана Вирвано з неї голчастий, переливчастий блиск могутностi, видовбано до найменшого дiамантика всю колишню величнiсть, i де-не-де валяються нiкчемними камiнчиками колишнi владчрi бажань, утiх, злочинств, раювання й мук.
Фрiдрiх Мертенс пiдiймає брильянти, стирає з них бруд i ховає в кишеню — Вiнтеровим дiтям на цяцьки.
В кабiнетi перед апаратами довго сидить Фрiдрiх Мертенс, пiднявши комiр пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице. Порванi зв'язки. Навiки порванi. Скiнчилася людська iсторiя. I нiхто нiколи не заговорить у цi апарати, не перерiже блискавкою свiтовий простiр думка й енергiя людини. Через десяток-два рокiв заваляться стiни палацу й накриють руїнами цих вiрних затихлих товаришiв колишньої дiяльностi.
Ах, якi хоч прокляття, ненависть, глум, сором i муки готовий вiн узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали цi мовчазнi, мертвi товаришi, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнiм попихачем, бути каторжником довiчним, аби дiяти, аби рухатися, боротися, творити.
Гуде вiтер у порожнiх, вогких, моторошно самотнiх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всiй землi. Так, так, розум убив любов, ненависть, дiяльнiсть, рух, творчiсть i самого себе.
Тепер повиннi пройти вiки, порозбиватися поробленi стекла, позатягатися в пам'ятi людей слiди колишньої культури, — i тодi почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова iсторiя.
Стомлено, апатично плентається Фрiдрiх Мертенс додому в свою нору. Самотнiй атом, нiкчемний, непотрiбний недоломок колишньої людини серед купи таких самих самотнiх, нiкчемних, тупих, байдужих атомiв.
Таких самих?
Нi, не таких самих. Не всi такi самi. Вiнтер не такий самий. Вiнтер не самотнiй, не порожнiй, не байдужий. Коли Фрiдрiх Мертенс приходить увечерi до своєї кiмнати й сидить бiля грубки, i вогник у нiй тихо похрумкує, неначе котик гризе кiсточки, а в сусiднiй кiмнатi дзвiнко, владно, реготливе стрибають дитячi голоси, Фрiдрiх Мертенс знає, що Вiнтер не самотнiй. Знає з тої тягучої, холодної, тоскної туги, що пiдходить iззаду i важко спирається йому на плечi. Знає з того теплого, нiколи не чуваного паном президентом щасливого смiху всепоштивого, всепокiрного й готовотремтячого секретаря.
I як чудно, неприродно, що в цього секретаря є тиха бiлява затишна маленька жiночка, любовна, невсипущо-клопiтлива — мати цiлого намиста дитячих бiлявих, русявих, круглих i подовгастих голiвок. I Вiнтер, всепоштивий секретар, мож? брати кожну голiвку в свої руки, цiлувати, дихати молодим невинним, нiчого не знаючим духом їхнiм, грiтися й зв'язуватися з усiм свiтом через це намисто.
I мiльйони ж таких Вiнтерiв сидять у норах, миють, лижуть, годують, убирають у себе i дух, i смiх, i плач ними роджених голiвок. I що їм до руїн свiту, до палацiв, в яких вiтер кро. пить дощем дорогоцiннi фрески, до подовбаних, понiвечених брильянтових зал, до мовчазних апаратiв. Що їм до того, що стоять машини, коли в них на руках б'ється молоде дороге життя?
На вбогенькому столику винувато клiпає вбогеньким свiтельцем тонесенька хирлява свiчечка.
Вогник у грубцi Фрiдрiха Мертенса грайливо танцює по трiсочках i не грiє холодних, важких лап туги, що тяжко надушує ззаду на плечi.
I раптом стук. Стук iз сходiв у помешкання, такий рiдкий, незвичний тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелi вулицi густо позабиванi чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вiнтерiв у такий час?
Дитячий смiх шерхне. Хапливi кроки довгоногого батька. Голоси в передпокої i стук у його дверi.
Що це може значити? Кому ще вiн потрiбний?
— Ввiйдiть!
Дверi розчиняються. I, як колись, у давно давно минулому, до хати входить Вiнтер, його всепоштивий секретар i доповiдає.
— Граф фон Елленберг!
Але тепер Вiнтер не дивиться на пана президента хапаючими, як у пса, якому хазяїн хоче кинути кiстку, очима, не гнеться, як пружина, а добродушно, гумористично-недбало витягується. I граф Елленберг також добродушно посмiхається й теж не всковзує навшпиньках у «царськi врата», а помалу просувається в пiвтьмi кiмнатки. I вбогеньке свiтельце хирлявої свiчечки жалюгiдно пнеться освiтити цi двi постатi, показати, що вони, як славнi колишнi актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють свої колишнi блискучi ролi. Але гриму на акторах немає, обидва обросли колючими щетинами, обидва обличчя здаються напухлими, ширшими, брудними, чужими. I Вiнтер, як колись давно-давно, виходить iз кiмнати, а граф Елленберг пiдходить до пана президента й просто привiтно простягає руку. Привiтно, звичайно, як доброму знайомому! А потiм шукає очима по хатинцi, бере з кутка стiлець, вiдносить його до стiльця пана президента й сiдає собi поруч. Просто, звичайно, спокiйненько. I м'яке жiноче тiло його в пальтi, з пiднятим комiром таке спокiйне, не сковзаюче, не напружене.
Давно перегорiли i сором, i гордiсть, i тiльки нудний сiрий попiл лишився, але коли копита б'ють по душi, то там, пiд попелом, чуьгься ще бiль, i гаряче, пекуче летять iсьри в лице.
Граф Елленберг прийшов у важнiй серйознiй справi, такiй важиш, що вiн озирається на дверi й принижує голос до шепоту. Якi можуть бути тепер справи, та ще важнi, до таємного шепоту?
Вся ник похрумкує гiллячками, а шепiт гонить у вуха чуднi, смiшнi фантастичнi слова, загориться по хатах електрика, буде в будинках вода, заходять залiзницi, трамваї, запрацюють машини й навiть залiтають угорi аероплани, людина буде не тiльки идити, але й лiтати. Неймовiрна, фантастична, дитяча казка. Подурiли люди?!
Фрiдрiх Мертенс пильно скоса зиркає лупатими очима в м'яке, обросле, неприємне лице колишнього мiнiстра особистої охорони його величностi пана президента. Нi, воно цiлком серйозне, навiть iз виразом таємностi, хоч i без великої певностi.
Ага, принц Георг, претендент на серце Елiзи Пожежi. Ага, терор, маюн, гармати, розстрiли. Органiзацiя «Друзiв Ладу», «Батальйони Вiдновленння». Так, так.
Фрiдрiх Мертенс iз усмiхом банькатих очей, схилившись до грубки, слухає тихий шепiт, а вогник задоволене муркотить собi, печерний, любий, рiдний вiд дитинства людськостi.
— Ну, як же пан президент ставляться до цiєї справи?
Фрiдрiх Мертенс не рухається и дивиться у вогонь. Й без руху байдуже рухає оброслими щетиною губами.
— Насамперед нема нi президентiв, нi графiв, нi принцес, нi принцiв. По-друге: не терором, а працею. Своїм прикладом. Хай «Друзi Ладу» не стрiляють, а сiдають на потяги та їдуть по вугiлля Я перший стаю за чорнороба. Перший. Зараз же.
Граф Елленберг злегка знизує плечима: але ж спроби вже були, результат який — вугiль розграбували, позабирали собi, та й i одi.
— Боронитись. Тодi стрiляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох чоловiк. Набрати десятками тисяч «Друзiв Ладу». Але не для терору. Для працi Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору — нi. Для принца Георга — нi. З терору нiчого не вийде. Нiчого. Безнадiйно.
Граф Елленберг скоса оглядає важку, схилену до вогню за-чучверсну голову. «Для принца Георга — нi». В цьому вся причина. Через це й «нiчого не вийде». Бiдний Мертенс — розумiється, не йому конкурувати з тим сiрооким орлом хижаком.
Граф Елленберг iще трошки сидить, потiм зiтхає, пiдводиться й простягає руку пановi Мертенсовi. Треба йому йти вже. Але вiн дуже просить пана… пана Мертенса тримати в тайнi говорене тут. Справа дуже важна.
Пан Мерiенс мовчки, не дивлячись, тикає куцу, колись таку страшну руку колись такому побожному графовi Елленберговi й нахиляється знову до вогню.
